Раді Вас бачити!

— Усього найкращого, — сухо мовив мій доктор Франкенштейн, навіть не представившись на прощання, і зачинив двері просто перед моїм носом.

Клацнув замок. Потім другий. Потім, здається, і третій.

Я повільно повернулася до важких дубових дверей, за якими залишився єдиний чоловік, здатний хоч якось пояснити те, що відбувається.

І скелет.

Господи, у моєму списку «надійні знайомі» тепер офіційно був скелет.

— Прекрасно, Марі, — пробурмотіла я собі під ніс. — Просто чудово. Переміститися в інший світ і бути вигнаною з місцевого моргу за порушення санітарних норм. Бабуся була б у захваті.

Над головою тихо потріскував ліхтар. Фіолетовий.

Не «злегка бузковий». І не «затишний лавандовий», як лавандовий раф на столику перед Сонечкою в улюбленій кав’ярні. Як же я його ненавиділа! Для мене лаванда — це запах бабусиних шаф і старого одягу, а не модного напою.

Гаразд, відволіклася.

То був насичено-фіолетовий ліхтар, підвішений на кованому гаку біля дверей.

Дуже нормальний колір для освітлення ритуального масштабу. Абсолютно не тривожний. Анітрохи.

Я підняла погляд. Над дверима чорніла металева вивіска:

«Ритуальне бюро Блеків. Тиша. Гідність. Вічність.»

— Ну звісно, — нервово хмикнула я. — А чому не «Помріть красиво» чи «Усі там будемо»?

Від стіни будівлі тягнувся металевий паркан. А за огорожею темніли силуети склепів і старих дерев. За моєю спиною лежала порожня ґрунтова дорога. І десь удалині мерехтіли вогні — як я сподівалася, міста.

Надто далеко. Надто темно. І надто тихо.

Ні, серйозно. Мені реально хотілося приліпити слово «надто» до всього, що я бачила.

Тиша тут була якась неправильна. Мене аж пересмикнуло. Наче ліс навколо не спав, а прислухався.

Я щільніше запахнула куртку. Холод уже пробирав до кісток.

— Гаразд. Спокійно. Люди виживали й у гірших ситуаціях. Тут є живі. А отже, можна попросити допомоги.

Я замовкла на секунду, а потім продовжила бурмотіти собі під ніс.

— Напевно. Не всі ж такі сухарі, як цей містер Блек.

Я рушила геть. Гравій тихо хрустів під кросівками. Туман стелився землею тонкими смугами, виповзаючи з кущів і лісу та намагаючись затопити низину дороги. Старі ліхтарі вздовж неї світилися дивним синюватим світлом, через яке все навколо виглядало як платний готичний фільтр для інстаграму.

Тільки от інстаграму тут, схоже, не було. Як і цивілізації.

Хвилин за п’ять я почала підозрювати, що містер Блек буквально живе посеред лісу, як самотній Бетмен, який віддалився від людей і загруз у власній депресії. Альфредо ж у нього свій був!

Хвилин за десять мені стало здаватися, що я зараз помру. Або просто впаду в кущі. Ноги запліталися й відмовлялися кудись іти, сльози в очах висохли й перетворилися на пісок.

А тоді попереду хтось з’явився.

Висока постать вийшла з туману просто на дорогу.

— О! — видихнула я з полегшенням, борючись із бажанням кинутися йому на шию. — Людина!

Постать наблизилась. На ній був ідеально скроєний темний костюм. Пальто. Циліндр.

Я мало не розплакалася знову — цього разу вже від щастя. Нормальна людина. Нарешті.

— Перепрошую! — я пришвидшила крок. — Ви не підкажете, як…

Незнайомець повільно повернув голову. І я побачила морду. Вовчу. Величезну. Вкриту сірою шерстю. З-під циліндра стирчали гострі вуха. Жовті очі уважно втупилися в мене.

А потім істота дуже ввічливо підняла капелюха.

— Прекрасний вечір для прогулянки, пані, — прогарчало воно глибоким баритоном. — Хоча ви дивно пахнете.

Я завмерла. Мій мозок теж завис на стадії обробки картинки. Здається, навіть внутрішній голос прошепотів щось на кшталт: «Ну все. Ми старалися».

Лікантроп втягнув носом повітря й усміхнувся. Трьома рядами зубів.

Я розвернулася й побігла.

Позаду пролунало здивоване:

— Пані?..

— НІ! — крикнула я в туман. — Я вже зрозуміла, що у вас тут дуже толерантний світ, але я не готова до міжвидового нетворкінгу!

Кросівки ковзали по мокрій землі. Серце калатало десь у горлі. Попереду раптом спалахнуло світло. Я рвонула туди, сподіваючись, що перевертень залишився десь позаду. І за секунду врізалася просто у віз.

— АЙ!

— Дивись, куди преш, оглобле рудоволоса! — гаркнув хтось знизу.

Я втупилася вниз. На мене дивився майже магістр Йода. Маленький, зелений і в хустці. З крихітними круглими окулярами на носі.

У возі сиділо ще штук шість таких самих створінь. Ціла сімейка. Мозок одразу видав сигнал: «Гобліни». Один малий гоблін жував щось підозріло схоже на живого пацюка. Мене знову замутило.

— Вибачте! Я не хотіла!

— Не хотіла вона! — обурилася бабця-гоблінка. — Носяться тут ночами всякі людські дівки! Жодного виховання! Ні іклів нормальних, ні манер!

— Ба, а це точно людина? — примружився малий гоблін. — У неї штани дивні.

— Наковталася своїх зіль столична гульвіса. Вони там усі такі, — впевнено заявила бабця.

— Я не гульвіса чи наркоманка!

— Усі так кажуть!

— Та що у вас за світ такий?!

— Нормальний світ! — образилася гоблінка. — Це ти тут підозріла! А раптом грабувати нас надумала?

— Допоможіть! Убивають! — раптом заверещала ця зелена бабця.

Я позадкувала.

Віз підозріло заскрипів. Гобліни втупилися в мене всім сімейством. І тут один із малюків радісно тицьнув у мене пальцем:

— Ба! А в неї вуха круглі!

Запала тиша.

Бабця повільно перехрестилася.

— Ой, страхіття яке…

Я вирішила, що з мене досить, і знову побігла світ за очі.

Туман ставав дедалі густішим, дорога під ногами роздвоювалася, потім кудись завертала. Кілька разів мені траплялися дивні силуети — з хвостами, палаючими очима, без голови.

Після останнього я перестала емоційно реагувати. Організм утомився, звик і, мабуть, просто перестав боятися. Хотілося їсти, пити, спати, додому, на ручки й бажано померти не сьогодні.

Ноги вже підкошувалися, коли попереду знову замерехтіло знайоме фіолетове світло.

Я зупинилася. Доля й набутий топографічний кретинізм повернули мене назад.

Із туману повільно проступили стіна, дерев’яні двері, огорожа, ковані ворота, чорна вивіска.

«Ритуальне бюро Блеків»

Я втупилася в неї так, ніби зустріла свого колишнього, якого ненавиджу, але на порожній дорозі він єдиний із машиною о третій ночі.

— Знущаєтесь… — простогнала я.

Фіолетовий ліхтар тихо потріскував над дверима, за огорожею було тихо й спокійно, як на цвинтарі. Хоча, власне, це він і був.

Я повільно підійшла ближче, збираючись почати гатити в замкнені двері. І тут збоку тихо прочинилася хвіртка в огорожі, якої я раніше не помітила.