Спочатку:
На сторінку книги
2
Перше, що я відчула, був холод. Не легенький літній вітерець чи приємний морозець після порції морозива, а такий, ніби мене запхали до промислового холодильника поруч із пельменями та полицями із замороженим м’ясом. Спина затерпла від лежання на крижаній твердій поверхні, у ніс бив дивний запах: суміш трав, воску від свічок, спирту й чогось іще.
Десь поруч тихо брязнув метал.
— Де скальпель? — знову запитав той самий незнайомий голос, у бархатистому низькому тембрі якого вже з’явилися нотки нетерпіння.
Я мимоволі заслухалась, аж поки не второпала, що зараз цей голос лунає не десь вдалині, а просто наді мною. І просить він скальпель. Що?! Скальпель?!
— Є, майстре, — озвався другий голос.
Я все ще лежала в якомусь дивному заціпенінні, не маючи змоги поворухнути бодай одним м’язом. І від цього всередині мене тільки наростала паніка.
Прохолодні пальці торкнулися моєї шиї.
— Альфредо, звідки, кажете, доставили це тіло? Я відчуваю пульс. Це вкрай нетиповий стан для трупа.
Так. Стоп. Що?! Трупа? Де?
Я різко розплющила очі — і відразу пошкодувала. Просто наді мною нависав чоловік. Дуже високий. Дуже блідий. Дуже чорно-білий. Ні, серйозно. На ньому були чорна сорочка, сюртук, рукавички й навіть вираз обличчя був саме чорним. А білим — довге волосся.
Справді! Найнатуральніша перука косплеєра спадала йому на плечі, ніби він щойно повернувся з фестивалю, присвяченого «Кастлванії». Гострі вилиці, світлі очі. І такий погляд, наче він особисто ненавидів мене, сонце й податкову одночасно.
А в руці в нього був скальпель.
— А-А-А!
Я смикнулась убік. Точніше, спробувала. Але м’язи все ще нормально не слухалися, тому я ледь не з’їхала на підлогу з кам’яного столу, на якому, виявляється, лежала весь цей час.
Чоловік упіймав мене раніше, ніж я остаточно угробила б свою голівоньку, вдарившись нею об підлогу, не менш кам’яну, ніж стіл.
Холодні пальці в чорних рукавичках стиснули мої плечі.
— Не рухайтеся, — промовив він так спокійно, ніби щодня ловив жінок, що верещать, раптово опинившись у нього на столі. Хоч плівкою не замотана — і то добре! Частина мого мозку підкидала кадри із серіалу про Декстера, а інша — вибудовувала докази моєї невинуватості у масових убивствах.
Я завмерла, видавши серію запитань:
— Хто ви такий? Де я? Що вам від мене треба?
Він повільно кліпнув, подивився на мене, а потім обернувся до того, кого називав Альфредо.
— Погана новина, — повідомив він із тим самим виразом обличчя, з яким люди повідомляють прогноз дощу. — Ви не мій клієнт.
А я в цей момент втратила дар мови, бо тупо витріщилась на другого… гм… мешканця приміщення. І знову пошкодувала, що розплющила очі. Бо людиною він не був. Точніше, може, й був. Колись.
Це був скелет! Найсправжнісінький. Майже такий, як у шкільному кабінеті біології, тільки всі кістки в нього, здається, були на місці, а в грудну клітку не запхали щоденник відмінниці Вєрки, яку ненавидів і якій заздрив увесь клас.
А ще він був у жилетці. З мереживним комірцем. І з фіолетовою стрічкою на черепі.
Скелет помітив мій погляд, радісно клацнув щелепою й помахав мені рукою.
Я вдихнула. Видихнула. Знову вдихнула, згадавши дихання по квадрату, яке нібито має заспокоювати нерви й прибирати тривожність.
Кістлява тривожність на ім’я Альфредо нікуди не поділася, а ще й усміхнулася ширше у відповідь.
— Так, — сказала я максимально спокійно. — Або я померла, або в мене стався нервовий зрив рівня «преміум» із галюцинаціями найвищого ґатунку через готичний гіпертоксикоз.
Скелет схвально закивав.
— Де я? — запитала я ще раз.
— У морзі, — відповів біловолосий чоловік.
Я знову подивилася на скальпель.
— А можна менш моторошний варіант відповіді?
— Ні.
Господи. Він навіть не жартує. Я судомно полізла в кишеню. Де мій телефон?!
— Мій айфон! Де мій айфон?!
Чоловік насупився:
— Ваш… що?
— Телефон! Чорна штука! Світиться! Дуже дорога! У ній усе моє життя! Де він?
— Тоді ваші життєві пріоритети викликають тривогу.
— А ваші викликають бажання викликати поліцію!
— Не знаю, хто це, але підозрюю, що вони мають мало спільного з полицями та палісандром.
Я замовкла, намагаючись дібрати слова. Марі, думай, ну-бо думай! Що за ступор і що за нова форма у працівників столичного моргу? Серіали про швидку допомогу та лікарні, які так любила мама, мене до такого не готували!
Чоловік теж мовчав, задумливо дивлячись на мене, усе ще затиснуту в його холодних недообіймах.
Скелет збоку переводив порожні очниці з одного на іншого з таким зацікавленням, ніби сам дивився фінал улюбленого шоу «Давай розчленуємося».
І тут до мене нарешті почало доходити. Кам’яні стіни, свічки, дивні металеві інструменти, черепи на полицях, вікно у формі готичної арки. І чоловік, який виглядав як ожила сексуальна депресія вікторіанської епохи.
Це все ще той клятий квест. Ну нічого собі вони зробили! Готова аплодувати стоячи, сидячи й бажано перед екраном монітора.
— Народ, закінчуйте вже! Костюми — супер, декорації — відпад! Я перелякалася до табуна мурах по шкірі. А з тобою, красунчику, я б навіть на побачення сходила, коли ти цю перуку знімеш!
— Леді, про що це ви? — насупилася зірка місцевого театрально-розважального шоу.
І тут до мене різко нахилився Альфредо.
— Може, ви це шукаєте? — мій телефон лежав у його кістлявій лапі.
Я швидко простягнула руку, щоб забрати цеглинку свого життя. Але, на мій жах, та, не зустрівши жодного опору, просто опинилася всередині нього, між кістками.
Мене різко занудило.
— Дозвольте, леді, ми ще не настільки близько знайомі, щоб ви лізли в мій внутрішній світ.
Я сіла рівніше, дихаючи, як куряща матуся на парковій лавці.
— Та-ак… спокійно… — пробурмотіла я. — Це розіграш. Так? Соціальний експеримент? Прихована камера?
Чоловік ледь підняв брову:
— Якщо це розіграш, то вкрай дорогий. І дуже мені неприємний.
— Тоді де я?!
Він подивився на мене так, ніби сумнівався, чи варто відповідати істоті, здатній носити джинси в пристойному товаристві.
— Королівство Мордред. Місто Грейнор. Світ Сміал.
Я витріщилась на нього. Потім повільно промовила:
— Ага. А тепер людською мовою.
Скелет раптом захрюкав. Серйозно! Так він сміявся.
Чоловік стомлено прикрив очі.
— Альфредо, припиніть заохочувати хаос у моїх володіннях.
Скелет миттю випростався й замовк.
Я тицьнула пальцем у срібноволосого:
— Ні, зачекайте. Ви хочете сказати, що я в іншому світі?!
— Судячи з усього.
— І вас це взагалі не дивує?!
— Мене дивує все, що відбувається відтоді, як ви розплющили очі на моєму робочому столі. Зазвичай таких тут не буває.
— Чудово! Мене теж тут не було б, якби не… Якби не…
Божечки-кошечки, я не могла знайти слів. Натомість вихопила з кісток скелета свій телефон. Тремтячими руками натиснула кнопку ввімкнення. Екран блимнув. 1%.
— Давай, малий… давай, хоч ти підтримай мою менталку!
На секунду засвітилася заставка. А потім екран остаточно згас. Я подивилася на чорне скло так, ніби щойно втратила близького родича.
— Ні…
Тиша.
— Ні-ні-ні…
Я повільно підняла погляд на чоловіка:
— У вас є зарядка?
— Для чого?
— Для телефону!
— Для… чого? Леді, ви дивуєте мене неймовірно. Навіщо вам зараз комплекс моїх ранкових вправ?
Я заплющила очі. Глибоко вдихнула. Гаразд. Добре. Панікуватимемо пізніше.
— Так, — сказала я, намагаючись звучати як доросла психічно стабільна жінка. — Припустімо. Чисто гіпотетично. Я справді в іншому світі. І що тепер?
Чоловік спокійно поклав скальпель на металеву тацю.
— Тепер ви йдете.
Я кліпнула.
— Що?
— Ви живі. Це прекрасно. Вітаю. Але тримати живу жінку в похоронному бюро без документів — пряме порушення восьмого санітарного кодексу некромантії.
— ЧОГО?!
— Проблеми мені тут не потрібні.
— Я взагалі-то жива людина!
— Саме це мене й не влаштовує. До побачення.
