Спочатку:
На сторінку книги
Із самого ранку вже ніхто не спав. Особисто мені хотілося накритися подушкою й не чути зайвого шуму, який сьогодні розбавляв тишу цього світу, що я вже встигла полюбити. А все тому, що Альфредо нервував так сильно, що стукіт його кісток розносився всім кладовищем із виразним: клац-клац-клац-клац.
— Альфредо, припини бряжчати, — не витримала я, намагаючись одночасно допити каву й розібрати папери на столі.
— Я не бряжчу! — Обурився скелет.
КЛАЦ.
— Ти буквально звучиш як мішок, у який напхали дерев’яні ложки й відправили в подорож тряскучим возом.
— Це хвилювання!
— Це акустичний тероризм.
Чантер, який сидів навпроти за столом із чорним гросбухом, навіть не підняв голови:
— Альфредо, заспокійливе зілля лежить у правій шафі. Якщо ви не припините нервувати, у вас є шанс його випити й заспокоїтися назавжди.
Я вже збиралася вставити свої п’ять копійок, як у двері голосно постукали. Альфредо сіпнувся так різко, що в нього ледь не відвалилася кисть.
— Пошта!
Він помчав до входу й повернувся з трьома листами.
Через деякий час знову пролунав стукіт, після якого почався якийсь справжній поштовий апокаліпсис. А до полудня на столі вже лежав цілий стос конвертів.
Я дивилася на них із захватом людини, яка вперше побачила результати успішної рекламної кампанії.
— Так… — Я розпечатала чергового листа. — «Родина Ротвейн зацікавлена у придбанні розширеної сімейної ділянки…»
— Ще одні? — тихо перепитав Чантер.
— Ще одні!
— Це вже шості.
— Я ЗНАЮ!
Альфредо радісно заплескав у долоні:
— А ще три родини питали про знижку «два місця за ціною одного»!
Чантер повільно закрив обличчя рукою.
— Боги…
— Не боги, — гордо поправила я. — А маркетинг!
Перед некромантом уже лежали списки дат, імена родин і попередні домовленості. І виглядав він зараз так, ніби його звична картина світу щойно розбилася об мою непохитну підприємницьку одержимість.
— Ви розумієте, — повільно промовив він, перегортаючи записи, — що я вперше за кілька років розписую церемонії наперед на роки?
Я вдоволено відпила кави.
— Ласкаво просимо у стабільний бізнес.
У двері знову постукали. Цього разу стукіт здавався гучнішим, твердішим і якимось офіційнішим.
— Рада, — прошепотів Альфредо.
Чантер миттєво зібрався, знову натягнувши на себе зовнішність незворушного мага, яку трохи розгубив, поки записував у гросбух усі ці замовлення.
Буквально за секунду переді мною знову сидів глава роду Блек. Холодний, як айсберг. І з таким самим темним донцем.
— Альфредо, відчини.
І ось тут я зрозуміла одну дуже важливу річ. За всіма цими похоронами, рекламними кампаніями й відвідувачами, які загалом були людьми, я якось зовсім забула, що це взагалі-то не мій світ. А нові гості одразу ж нагадали мені про це.
Першою до будинку увійшла висока жінка в темно-фіолетовій сукні, з довгою косою сивого волосся, укладеною короною на голові, і очима такого насиченого бурштинового кольору, що вони буквально світилися.
Класична відьма, як я собі уявляла!
Слідом увійшов чоловік в ідеально чорному пальті. Надто блідий. Надто красивий. І надто ікластий! Останнє я зрозуміла після його надто широкої усмішки. Брр-р, ніколи не була прихильницею «Сутінків». Точно вампір. Марі, головне — не витріщайся на ікла!
За ним зайшов величезний темноволосий чоловік із такими здоровенними руками й важким поглядом, ніби здатен голими руками задушити ведмедя. Він хто? Може, перевертень? ПЕРЕВЕРТЕНЬ!
Я раптом гостро усвідомила, що перебуваю серед істот, про яких раніше читала тільки в книжках.
А потім увійшов четвертий, і я ледь не вдавилася повітрям, яке необережно втягнула у свої легені. Це був чоловік із абсолютно чорними очима. Не «темними». А чорними! Буквально! Без білків і райдужки.
— Чорний маг, — пошепки пояснив Альфредо.
— Щось я так і подумала…
Останньою зайшла невисока жінка з коротким мідним волоссям із сивиною й купою дивних металевих браслетів на руках.
Я повільно випросталась, намагаючись виглядати гідно, а не як людина, яка п’ять секунд тому подумки верещала: «Вампір!»
Відьма, що зайшла першою, раптом зупинилася й втупилася просто на мене, а потім перевела погляд на Чантера. І її обличчя трохи пожвавішало.
— О.
Це «о» прозвучало дуже багатозначно. Наче на мене вже натягли фату, вдягли в чорне й поклали в двомісну труну до Чантера.
— То ось чому в домі нарешті з’явилися нормальні штори.
Чантер зблід.
— Магістре Вельдо…
— І живі квіти, — продовжила відьма з явним задоволенням. — І світло. І навіть запах не як у родинному склепі.
Я невинно усміхнулася. Вельда підійшла ближче.
— Дівчинко, ви тут недавно?
— Кілька днів.
— І ще не втекли?
— Поки що ні.
Вона перевела погляд на Чантера.
— Цікаво.
Некромант виглядав людиною, яка вже передчуває катастрофу. І, судячи з вдоволеної усмішки відьми, правильно передчуває.
— Мушу визнати, Блекі, — протягнула вона, — я вже багато років кажу, що цьому дому критично бракує жінки. Твоя бабуся була б щаслива.
Я ледь не вдавилася повітрям. Чантер, здається, теж.
— Магістре Вельдо…
— Що? — абсолютно невинно перепитала відьма. — Я лише зазначаю, що вперше за роки після смерті моєї подруги в цьому домі з’явився затишок. А то ви тут із Альфредо влаштували навіть не парубоцький барліг, а справжню парубоцьку могилу!
Перевертень хмикнув. Вампір із цікавістю подивився на мене. Чорноокий маг повільно промовив:
— Хто переставив ритуальні лампи? Так значно краще.
Я подумки розправила плечі. Але відьма ще не закінчила. Вона знову повернулася до Чантера.
— Утім… якщо подумати…
О ні. Я бачила цей погляд. Так дивилася моя мама щоразу, коли пропонувала познайомитися з черговим «пристойним хлопчиком», сином її подруги.
— Рід Блек справді потребує спадкоємця.
Чантер застиг і став зовсім білим. Я поперхнулася. Ну, не можна ж так у лоб!
— Магістре Вельдо, — небезпечно тихо промовив Чантер.
— Що? Я просто кажу, що якщо в домі нарешті з’явилася молода жінка, здатна пережити твій характер, відтоді як Ланочка…
— МАГІСТРЕ ВЕЛЬДО.
Я вже сиділа червона як помідор і відчайдушно намагалася не дивитися на некроманта. Бо якщо подивлюся — точно помру.
Вампір відверто усміхався. Перевертень пирхнув у кулак.
— Загалом, ідея розумна.
Чантер виглядав людиною, яка просто зараз мріє лягти в труну й закритися кришкою.
Здається, рада щойно перейшла в якусь зовсім іншу площину, ніж перевірка ритуального бюро на платоспроможність…
