Спочатку:
На сторінку книги
Труп привезли приблизно за півгодини. І перше, про що я подумала, коли його внесли до секційної, — це був якийсь не такий злодій. Чому? Бо при фразі «він украв королівську корону» я щонайменше уявила собі загадкового, харизматичного героя, неодмінно вбраного в обтислий темний костюм. Загалом стандартну копію представника Братства асасинів, нав’язану мені медіа.
Цей же злодій виглядав так, ніби життя гамселило його послідовно, ретельно й з особливим задоволенням.
На вигляд це був болісно худий чоловік років сорока, одягнений у стару пошарпану куртку, подекуди розфарбовану латками різних кольорів. Та навіть чоботи на його ногах були різними.
— Це він украв корону? — не повірила я.
Вартовий знизав плечима.
— Поки що саме він вважається головним підозрюваним.
— А докази?
— Його бачили, як він тікав із нею зі скарбниці.
Чантер уже оглядав тіло.
— Причина смерті?
— Упав із даху.
— Висота?
— Три поверхи.
— Свідки?
— Немає.
— Корона?
Вартовий похмурнів.
— Не знайдена.
Ось тут пожвавився навіть Альфредо.
— Тобто людина впала, померла, а вкраденої корони при ній уже не було?
— Саме так.
Я скоса глянула на покійника. Той лежав на столі з украй невдоволеним виразом обличчя. Невдоволеним навіть для того, хто розбив голову, впавши з висоти триповерхового будинку. Не пощастило.
Вартовий пішов, пообіцявши повернутися ввечері за висновками.
Щойно двері зачинилися, я повернулася до Чантера.
— Ну? Про що він думав перед смертю?
Некромант тяжко зітхнув.
— Маріє.
— Що?
— Я ненавиджу це запитання.
— Бо ти вже щось почув?
— Саме так.
Я переможно всміхнулася. Чантер кілька секунд мовчав, після чого неохоче промовив:
— Дуже дивно. Останнє, про що він думав, був золотий ангел.
Я кліпнула.
— Що?
Альфредо миттю пожвавився.
— Собор Святого Августа!
Я повернулася до нього.
— Звідки така впевненість?
— Там стоїть величезна золота статуя.
— Справді?
— Усі туристи туди ходять.
— У вас є туристи?
— Іноді.
Чантер уже насупився. Я не втрималася:
— Ну, то треба бігти й обшукувати!
— Я вже передав це вартовому на виході. Він теж вирішив, що йдеться про собор. Маріє, ми не слідчі! Це не наша справа.
Я підійшла ближче до плити-артефакту, на якій і мені вже довелося полежати. Чоловік виглядав цілком звичайно. Він не був схожий на геніального злочинця, як я собі уявляла за фільмами, а радше нагадував дуже втомленого простака, якому нарешті вдалося відпочити, як у старому прислів’ї про той світ. І раптом я помітила дещо дивне.
— Зачекай, Чантере, а це що там?
— Де?
Я вказала на руку злодія, на пальцях і під нігтями якого була яскрава жовто-золота фарба.
— Як думаєш, це не може бути слідом від корони? Може, вона фальшива?
— Та точно ні!
Я насупилася.
— Тоді від чого?
Некромант обережно перевернув долоню покійника. На грубій шкірі виднілися сліди старих мозолів. Але вони були не робочі — не від лопати чи чогось подібного, і не на всіх подушечках пальців, як у музикантів. Мозолі були невеликі, ніби він постійно тримав у руках щось крихітне. Він же злодій — може, такі мозолі лишають відмички?
Альфредо теж звернув на них увагу:
— Якщо мені дозволено висловитися, то ці мозолі схожі на сліди від інструментів для обробки дерева, а ось ці — від шиття.
— Чим він міг займатися?
Чантер знизав плечима.
— Чим завгодно.
Альфредо в цей момент вирішив пошукати щастя в кишенях покійника, звідки за секунду витягнув зім’ятий клаптик паперу.
— Знайшов!
Ми схилилися над папірцем. На ньому була вказана адреса й написано всього два слова: «Для Ангела».
Ми з Альфредо просто втупилися в Чантера:
— Мені здається...
— Ні.
— Але ти ще не знаєш, що я скажу.
— Уже знаю.
— Нам треба поїхати за цією адресою!
Чантер насупився.
— Це не схоже на адресу схованки для корони.
— Зате схоже, що там є щось важливе для нього, — заперечила я.
Некромант стиснув губи, але я вже точно бачила, що він здався. Бо на цей момент ми всі вже розуміли одну просту річ: дуже рідко останні думки людини бувають випадковими. І якщо злодій наприкінці свого життя думав про Ангела, значить цей самий Золотий Ангел був для нього значно важливішим за все інше.
