Спочатку:
На сторінку книги
Я повільно перевела погляд із сукні на Чантера.
— Так, зачекай.
Некромант уже попрямував по якісь свої інструменти.
— Чантере.
— Маріє, не зараз.
— Ні, вже зараз! Бо або в нас тут дуже дивна метафора, або хтось вирішив влаштувати репетицію весілля з биттям пляшок із винного погреба!
Альфредо раптом нервово клацнув щелепою:
— Взагалі, якщо пані справді думала саме про вино…
— То воно має бути десь поруч, — закінчила я.
Чантер нарешті повернувся до нас.
— Це нічого не доводить і нічого не пояснює, — сухо промовив він. — Люди перед смертю думають про дивні речі.
— Ага. Особливо дівчата у весільних сукнях. Ти ж сам сказав, що вловлюєш емоції, і вигляд у тебе був зовсім не трагічно-романтичний.
Я схрестила руки на грудях.
— І взагалі, якщо чесно, «серце» звучить підозріло.
Чантер насупився:
— Чому?
— Бо це улюблене пояснення всіх родичів-убивць у фільмах, коли хтось раптово помирає за загадкових обставин.
— Маріє, життя — не детективний роман.
Альфредо тихенько підняв руку:
— Якщо що, я теж думаю, що це підозріло.
Чантер важко потер шию з таким похмурим виглядом, ніби вже уявляв, як повільно душить мене й Альфредо.
— Гаразд. Я почув ваші сумніви. Але спершу — огляд.
І от тут я зрозуміла, що роблю помилку. Бо нормальні люди не залишаються дивитися розтин!
Але, по-перше, мені було цікаво. А по-друге, Чантер явно не збирався нічого пояснювати потім. А по-третє…
Ну, серйозно. Після потрапляння в інший світ, проявів магії, ради з вампірами, балакучого й дуже талановитого скелета мій поріг психологічної травматизації лишився далеко позаду, пройдений ще в перший день.
Тож за кілька хвилин я стояла в секційній і дуже намагалася виглядати професійно, а не як людина, яка от-от знепритомніє. Ну, у нас же всі студенти медичних через таке проходять?
Ой, мені ще згадалася історія моєї подруги Ольги, яка якось не встигала закінчити завдання з опису людської голови на кафедрі й узяла об’єкт опису — тобто заспиртовану голову — із собою в гуртожиток. На жаль, київські дороги й стара маршрутка зробили свою підступну справу. У якийсь момент машина підскочила на вибоїні, сумка з головою випала в Ольги з рук, і голова просто покотилася до ніг пасажирів. А дописувати реферат їй довелося вже у найближчому відділку поліції.
Так, щось я відволіклася.
Евелін лежала на кам’яному столі така нерухома й красива, ніби просто спала. Біла сукня акуратно розправлена. Світле волосся вкладене в зачіску. І від цієї досконалості ставало моторошно.
Чантер тим часом уже працював. Він обережно провів пальцями вздовж шиї дівчини.
— Слідів удушення немає, — зазначив маг.
— Дуже оптимістично.
Він кинув на мене короткий погляд. Потім несподівано тихо промовив:
— Серце справді зупинилося різко.
— Але?
— Але тіло надто розслаблене й чисте.
Я кліпнула.
— Це зараз прозвучало жахливо.
— Для раптової смерті.
Він обережно підняв руку дівчини — і завмер. Я помітила це миттєво.
— Чантере, що там таке? Не мовчи!
Він вказав мені на тонку темну смужку біля основи нігтя.
— Це погано?
— Можливо.
— «Можливо» — це у вас, некромантів, означає «дуже погано»?
— Це у нас означає «не робіть висновків завчасно».
Альфредо тим часом уже вовтузився в складках весільної сукні.
— Майстре…
— Що?
Альфредо витягнув зі складок сукні уламок келиха, що зачепився за тканину. Невеликий скол самого краю прозорого кришталю з обідком із візерунка золотих гілок. На ньому застигла темно-червона крапля вина.
— О.
Ми всі троє втупилися в уламок. Я першою порушила тишу:
— Ну все. Ми офіційно в детективі.
Чантер повільно забрав шматочок скла, підніс до світла — і вираз його обличчя став іще похмурішим.
— Тут залишковий магічний слід.
У мене по спині побігли сироти.
— Отрута?
— Можливо.
— Знову «можливо»!
— Бо я не артефактор і не алхімік.
Я примружилася:
— Але ти вже думаєш, що її вбили.
Чантер довго мовчав, а потім дуже тихо сказав:
— Ні.
— Тоді я взагалі нічого не розумію.
Він поклав уламок на стіл. І виглядав не роздратованим, а стурбованим.
— Я не бачу на її тілі синців чи чогось подібного. Думаю, вона випила це добровільно.
Усередині мене неприємно кольнуло.
— Зачекай.
Я раптом згадала дивний вираз обличчя нареченого. Те, що підсвідомо здалося мені неправильним. На його обличчі майже не було горя — радше нервозність.
— Її наречений… він майже не дивився на неї.
Альфредо ахнув:
— Думаєте, у нього була коханка?!
Я різко повернулася до нього:
— Альфредо, звідки така конкретика?
Скелет зніяковів.
— Я читав романи.
— Боже. Хто взагалі дає скелету любовні романи?
— Пані Елеонора дозволяла мені користуватися її особистою бібліотекою.
Чантер прикрив очі.
— Прекрасно. Маріє, я стільки всього не знав про свого помічника, поки ви тут не з’явилися.
— Чантере, у вашому небажанні помічати людей навколо, якщо вони не лежать трупами на вашому столі, винна точно не я! — висловила я йому все, що думала про ці дурні звинувачення, і демонстративно обернулася до Евелін.
Молода, красива наречена, останньою думкою якої було: «Червоне вино на килимі».
Ні. Тут щось було дуже неправильне.
