Раді Вас бачити!

— Ось, тримайте, — Альфредо урочисто поставив переді мною чашку. — Чай із кореня мандрагори, м’яти й сушених пелюсток цвинтарної лілії. Дуже добре заспокоює нерви й трохи зменшує ймовірність одержимості.

Я завмерла з чашкою в руках.

— Трохи?!

— Ну, стовідсоткової гарантії не дає нічого, окрім смерті. Але ви й так мали б це знати.

Я рішуче відпила напій, намагаючись не думати, чи ті лілії справді ростуть просто на кладовищі, чи це лише назва. Після зустрічі з перевертнем і сімейством гоблінів мій організм явно вийшов на новий рівень стресостійкості.

Чай пахнув несподівано приємно. Чимось трав’янистим і солодким. Та й свою справу — втамовувати спрагу — робив відмінно. Настільки, що я швидко потягнулася за добавкою, насолоджуючись несподіваним затишком.

Полум’я свічок тихо потріскувало навколо, за круглим вікном клубочився туман, а на столик поміж мереживних серветок Альфредо виклав тістечка.

Маленькі, акуратні, апетитні чорні тістечка у формі трунок. Я кілька секунд мовчки дивилася на них.

— Це шоколад?

— Чорний шоколад із вишнею.

— А чого форма така?

Альфредо ображено обернувся.

— Концепція вічного спочинку! Я ще намагався зробити глазур у формі надгробків, але майстер сказав, що «їжа не повинна змушувати клієнта читати склад».

І тут я не витримала. Спочатку пирхнула. Потім захихотіла. А за секунду вже сміялася на весь голос, зігнувшись над чашкою. Від утоми, нервів і абсолютного божевілля всього, що відбувалося.

Ну так, що за дурне питання? Як мені взагалі вдалося забути, що я, між іншим, перебуваю на кладовищі іншого світу!

Скелет розгублено дивився на мене.

— Леді Маріє?..

— Вибач… — видавила я крізь сміх. — Просто сьогодні я провалилася в дзеркало, потрапила в інший світ, мене ледь не препарував готичний патологоанатом, а потім мене хотів обнюхати перевертень. І тепер я п’ю чай зі скелетом-модельєром і їм тістечко-труну.

Альфредо трохи подумав.

— Коли ви так перелічуєте, це й справді звучить дуже насичено для одного дня.

Я знову розсміялася. І тільки зараз зрозуміла, наскільки сильно мене трусило весь вечір. А тепер нарешті зігрілася, у шлунку приємно булькала цвинтарна лілія з трункою, а навколо було цілком затишно й тихо.

Мій сміх поступово стих.

— Дякую, — пробурмотіла я, обхоплюючи чашку долонями.

Альфредо сором’язливо поправив бант.

— У мене рідко бувають гості.

— Особливо живі?

— Особливо ті, хто розуміє важливість крою й силуету.

Я всміхнулася. А потім раптом згадала:

— Стій!

Я полізла в кишеню куртки по телефон. Мій бідний, нещасний, розряджений айфон.

— Тільки не кажи, що ти остаточно помер, — пробурмотіла я, натискаючи кнопку.

Чорний екран і тиша.

— Сумно, — співчутливо клацнув щелепою Альфредо. — Він був вашим фамільяром?

— Майже.

Я покрутила телефон у руках, ніби нагадування про минуле життя.

І раптом екран блимнув. Одна секунда — і на ньому засвітився логотип.

Я різко випросталась.

— ЩО?!

Екран знову згас.

— Ні-ні-ні-ні, давай!

Я потрясла телефон. І тут помітила дивне. Тоненька зеленкувата іскра ковзнула зарядним портом. Наче маленький електричний розряд. Телефон знову коротко завібрував, а на екрані спалахнув значок батареї. 2%.

Ми з Альфредо одночасно втупилися у смартфон.

— Він оживає, — благоговійно прошепотів скелет.

— Ні, це неможливо…

Ще одна зеленкувата іскра пробігла корпусом. Екран засвітився вже впевненіше. 3%.

Я повільно підняла погляд. У кутку склепу тихо мерехтіли рунічні свічки. Кам’яною підлогою тягнулися тонкі лінії, схожі на якесь магічне письмо. І повітря над ними ніби ледь вібрувало.

Альфредо теж простежив за моїм поглядом.

— А-а-а… — протягнув він. — Мабуть, склеп підживлює його некроенергією.

— Чим?!

— Залишковим магічним фоном. Це ж родинне кладовище Блеків у кількох поколіннях. Дуже сильне місце.

Я притиснула телефон до грудей.

— Мишки-тушки, ти хочеш сказати, що мій айфон заряджається від кладовища?!

Альфредо замислився.

— Якщо дуже грубо формулювати, то, мабуть, так.

Телефон знову ожив. 4%. На екрані спалахнули сповіщення. Непрочитані повідомлення. Пропущені дзвінки. І фото.

Мої фото!

Мій світ. У мене раптом стиснуло горло. Дім. Улюблена робота. Друзі й знайомі. Сонечка, Ігор, мама. Кава з собою. Йогурт зранку. Звичайне життя.

Усе раптом здалося якимось далеким. Несправжнім. Наче мені все це наснилося. Я швидко відкрила галерею, ніби боялася, що телефон знову вимкнеться. Альфредо обережно посунувся ближче.

На екрані спалахнула фотографія з передостанньої зйомки. Я, Соня й Ігор кривлялися в офісі на тлі картонної ростової банки протеїнового коктейлю.

Скелет завмер.

— Це картина? Така деталізована?

— Фото.

— Виглядає як дуже дорога магія.

Я нервово всміхнулася. Ага, дорога. Зате дієва й необхідна для роботи.

Гортнула далі. Нічний Київ. Селфі вдома. Улюблені меми. Кіт у шапочці у вигляді акулячої морди.

Альфредо приголомшено сів поруч.

— Ваш світ дуже дивний.

— Не дивніший за ваш.

Він тицьнув кістлявим пальцем в екран.

— А це що?

Я подивилася — фотографія з модного показу. Модель у величезній, але дуже короткій чорній сукні з гострими плечима й вишивкою яскраво-червоних маків з одного боку.

Очі Альфредо буквально спалахнули. Тобто в його порожніх очницях засвітилися такі стрьомні зелені вогники.

— О-о…

Він посунувся ближче.

— Що?

— Це геніально!