Спочатку:
На сторінку книги
— Вітаю з вдалим наймом?
Чантер мовчав.
Ні, серйозно. Просто стояв посеред величезного похмурого холу й дивився на мене так, ніби намагався зрозуміти: я вже повноцінне родове прокляття чи поки що лише тимчасове стихійне лихо.
Я невинно всміхнулася.
Він повільно зняв рукавичку й потер перенісся.
— Ви неможливі.
— Мені так мама теж казала. Але в моєму світі це називається харизмою!
— У моєму світі це називається «загроза рівновазі».
— Чудово. Значить, я вже вписалася в колектив.
Десь за спиною тихо клацнув щелепою Альфредо. Здається, від стримуваного сміху. Чантер різко обернувся в його бік.
— Не заохочуй це.
— Я нічого не роблю, майстре.
— Це ти привів цю леді «харизму» сюди.
А я тим часом уже крутила головою навсібіч. І що довше дивилася, то сильніше в мені прокидався професійний жах. Бо місце було… приголомшливим. І абсолютно мертвим.
Ні, не в сенсі «кладовище». У сенсі бізнесу.
Високі стелі. Чорний мармур. Вітражі. Величезні сходи з кованими поручнями. Ідеальна готична естетика. Дорого. Атмосферно. Історично.
Але.
Порожньо.
Ні клієнтів. Ні працівників. Ні черги. Ні запаху кави. Ні звуків життя. А час, між іншим, уже наближався до обіду.
Лише тиша.
— Зачекайте.
Чантер уже збирався піти вгору сходами.
— Що ще?
— А де всі?
— Хто?
— Люди.
— Які саме?
— Ну… працівники? Клієнти? Відвідувачі? Хоч хтось?
Він нерозуміюче насупився.
— Зараз ранок.
— І?
— Люди не помирають за розкладом.
Я витріщилася на нього.
— Тобто… у вас реально немає персоналу?
— Є.
— Де?
— Я.
Я перевела погляд на Альфредо. Скелет гордо випростався:
— І я.
Я повільно кліпнула.
— Усе?
— Іноді приходить садівник, — додав Альфредо.
— Він привид, — сухо уточнив Чантер.
— Але дуже відповідальний!
Я обвела поглядом гігантський особняк.
— Ви хочете сказати… ви вдвох утримуєте ОЦЕ?
— Нас цілком достатньо.
— Та тут самого прибирання на місяць і три клінінгові компанії!
— Що таке клінінгові компанії?
— Неважливо.
Мій мозок уже нервово будував таблиці, графіки й фінансові катастрофи.
— Гаразд. Добре. Тоді наступне питання.
Чантер приречено прикрив очі.
— Чому мені здається, що зараз стане гірше?
— Бо у вас розвинене критичне мислення. Напевно.
— Маріє…
— Коли був останній похорон?
Відповіді не було. Чантер мовчав, а Альфредо раптом почав із надзвичайно зацікавленим виглядом поправляти бант.
Я повільно перевела погляд з одного на іншого.
— Чантере.
— Це не ваша справа.
— О ні. Тепер уже моя. Я тут офіційна співробітниця.
— Ні.
— Так.
— Ні.
— Так.
— Ви самі себе найняли!
— Ви ще мені подякуєте!
Я схрестила руки.
— То коли?
Чантер зам’явся, а тоді знову промовив своїм безбарвно рівним тоном:
— Три тижні тому.
Я завмерла.
— Що?
— Остання церемонія була три тижні тому.
— А до того?
— Місяць.
— А до того?
— Півтора.
Я повільно відкрила рот.
— Та ви банкрутуєте.
— Ми не банкрутуємо.
— Ви вимираєте як бізнес.
— Маріє.
— Ні, я серйозно!
Я вже ходила колами у холі, розмахуючи руками.
— У вас величезна територія, історичне місце, родинний бренд, унікальна магія, атмосфера на мільйон охоплень — і при цьому нуль клієнтів!
— Не називайте померлих клієнтами.
— А як мені їх називати?
— Спочилими.
— Спочилі теж приносять гроші!
— МАРІЄ.
— ЩО?! Це економіка!
Чантер різко відвернувся до вікна. І, чорт забирай, його плечі опустилися. Я навіть готова була посперечатися на свої улюблені джинси — я влучила просто в головну проблему. І він страшенно втомився. А коли все тягнеш на собі, то до повного вигорання недалеко. І допомога тут явно не завадила б. А отже, я могла б…
І тут мої думки перервали його слова.
— Рада вважає, що я не справляюся.
Я зупинилася.
О.
Ось воно.
— Ця ваша рада опікунів?
Він коротко кивнув.
— Рада Опікунів Поховальної Спадщини.
— Як пафосно.
— Організація стара.
— І дуже любить лізти не у свої справи, як я розумію. Не такі вже наші світи й різні.
Чантер невесело всміхнувся. Це був настільки короткий спалах емоції, що я ледве його впіймала. О! Все-таки не зовсім він і стовп соляний!
— Вони стежать за давніми кладовищами, ритуальними домами й магічними похованнями. Перевіряють стан територій, дотримання традицій, потік магії, репутацію родів.
— І якщо вирішать, що ти не справляєшся?
Він подивився просто на мене.
— Кладовище й бюро передадуть іншому керівнику роду.
— Дай вгадаю? Гертруді!
Мовчання було красномовнішим за відповідь. Ну от, тепер картина склалася остаточно.
— То вона не просто нестерпна родичка? Вона реально хоче все забрати собі?
— Вона вважає, що я невідповідний спадкоємець.
— Чому?
Чантер холодно всміхнувся.
— Бо я чоловік.
Я кліпнула.
— Чого?
Нічого собі! Може, тут взагалі матріархат якийсь. А я тут уже встигла засмутитися.
— У старих некромантських родинах провідниками душ традиційно були жінки.
— Секундочку. — Ех, значить, усе-таки не матріархат. Я навіть трішечки засмутилася. — А чоловіки тоді чим займаються?
— Полюванням на неприкаяних. Бойовою некромантією. Захистом кордонів.
Я витріщилася на нього. Потім повільно окинула поглядом ідеально вкладене волосся, чорний сюртук, тонкі пальці й загальну естетику «аристократична депресія у вікторіанському пакуванні».
— Ну, якщо чесно…
— Навіть не починайте.
— Ні, я просто намагаюся уявити тебе верхи посеред поля в погоні за агресивним трупом.
— Маріє.
— Із лопатою.
— Маріє.
— І в цьому чорному пальті, що так драматично розвівається позаду.
Альфредо видав дуже підозрілий хрюкаючий звук. Чантер узагалі закотив очі.
— Я починаю розуміти, чому бабуся любила бренді й створила Альфредо собі в компаньйони.
— ВОНА ЩО?!
Скелет гордо вклонився:
— Пані Елеонора Блек підняла мене двадцять сім років тому.
Я витріщилася на нього.
— Зачекай… ти був людиною?! Я щось про тридцять один рік не так зрозуміла. Думала, ти жартував.
— Дуже недовго.
— А потім?
— Потім мені стало значно зручніше.
— Кицюні-печюні…
— Бабуся вважала, що хороший помічник має бути вічним, — сухо повідомив Чантер.
— І не бурчати про вихідні, — додав Альфредо.
Я повільно перевела погляд назад на Чантера.
— Так. Гаразд. Повернімося до проблеми.
— Ви — проблема.
— Думаю, у вас є проблема значно більша за мене. Я для вас — просто надокучливий камінчик у чоботі.
Я тицьнула пальцем у бік дверей, за якими зникла Гертруда.
— Ота жінка хоче забрати кладовище. Оце ваша проблема!
— Так.
— Клієнтів майже немає.
— Маріє…
— І за три дні перевірка.
Я переможно примружилася.
— Ага! Значить, я маю рацію.
Чантер втомлено опустився в крісло біля вікна. Уперше з моменту знайомства він виглядав не лячним некромантом, а просто людиною.
— Ви не розумієте, — тихо промовив він. — Це місце тримається не лише на грошах.
Я насупилася.
— А на чому? На родинній честі?
Він подивився кудись повз мене.
— На пам’яті.
Тиша в холі раптом стала іншою.
— Люди перестають дотримуватися старих ритуалів. Давні родини зникають. Молодь обирає швидкі кремації, дешеві церемонії й міські муніципальні склепи.
— А Гертруда?
— Хоче перетворити територію на елітний некрополь для аристократів.
— Тобто?
— Закриті резиденції для багатих привидів.
Я ледь не вдавилася повітрям.
— ЩО?!
— Це прибутково.
— Це якесь божевілля! Що то за бажання залишитися в тому ж світі, тільки у вигляді привида й із квитком у готель «усе включено»?
— Рада вважає інакше.
Я витріщилася на нього й сіла навпроти. Ну, все, тепер я остаточно зрозуміла, чому цей чоловік виглядає так, ніби спить по три години й харчується виключно екзистенційною кризою. Із такими проблемами сам привидом станеш ще за життя!
— Добре, — сказала я вже серйозніше. — Тоді слухай мене уважно.
Чантер насторожився.
— Зазвичай після цієї фрази стаються катастрофи.
— Не виключено.
Я подалася вперед.
— Ти програєш не тому, що поганий некромант. Я принаймні на це сподіваюся. Бо в некромантії я взагалі нічого не тямлю.
Він мовчки дивився на мене.
— Ти програєш, бо взагалі не вмієш працювати з людьми.
— Це похоронне бюро. З трупами я працювати вмію.
— САМЕ ТАК.
Я грюкнула долонею по столу.
— Люди приходять сюди в найжахливіші моменти свого життя! Їм страшно, боляче, самотньо! А ти зустрічаєш їх обличчям: «Це я особисто прокляв сонце»!
— Це мій звичайний вираз обличчя.
— Я знаю! У цьому й проблема!
Альфредо згідно закивав.
— У тебе неймовірне місце, — продовжила я. — Справжня історія. Атмосфера. Традиції. Магія. Але все це виглядає так, ніби ти заздалегідь ненавидиш кожного, хто переступить поріг.
— Я не ненавиджу людей.
— Готова посперечатися, що ти дивишся на людей так, ніби вони забруднили тобі кладовище самим фактом свого існування.
— …це мій ввічливий вираз обличчя.
Я заплющила очі.
— Божечки-кошечки…
Потім різко тицьнула в нього пальцем.
— Отже, так. У мене є план.
— Ні…
— Так! Чантере, у тебе за три дні перевірка й кузина, яка мріє перетворити кладовище на елітну комуналку для мертвих багатіїв.
— Резиденцію.
— НЕВАЖЛИВО.
Я підвелася.
— Тож, Чантере, якщо ти хочеш зберегти це місце, тобі потрібна допомога.
— Я не давав вам дозволу називати мене на ім’я.
— Чантере, якщо ми працюватимемо пліч-о-пліч за ваше родове надбання, я б воліла називати тебе саме так. Ти ж постійно кличеш мене Марією.
Схоже, навіть мої аргументи щодо панібратства змусили його замовкнути.
Я широко всміхнулася.
— Повірь мені, разом ми ще станемо найкращими друзями й змусимо цей світ полюбити Блеків.
Судячи з виразу обличчя Чантера, слово «разом» налякало його навіть більше, ніж перспектива перевірки той його ради.
