Спочатку:
На сторінку книги
До вечора дім Блеків остаточно перетворився не на ритуальне бюро, а на місце злочину. Ну, або на дуже погану театральну постановку, де всі учасники вдають, що сумують, поки один із них, можливо, убивця. І мені це от зовсім не подобалося.
— Отже. — Я ходила малою вітальнею колами, поки Чантер сидів у кріслі з тим самим виразом обличчя людини, яка вже сто разів пошкодувала, що взагалі дозволила мені брати участь у тому, що відбувається. — Давайте зберемо факти.
Альфредо тут же випростався з блокнотом і пером у руках.
— Факт перший! — урочисто оголосила я. — Наречена померла перед власним весіллям.
— Це ми помітили, — сухо відгукнувся Чантер.
— Факт другий: у нас є підозрілий келих.
— Можливо.
— Чантере, якщо ти ще раз скажеш «можливо», я тебе вкушу.
Він підняв брову:
— Це погроза?
— Це робоча комунікація.
Альфредо швидко щось записав у блокнот.
— Ти що робиш? — підозріло спитала я.
— Протоколюю методи ведення розслідування. «Я тебе вкушу». Усе, записано.
— Не треба.
Скелет слухняно закреслив рядок. Я знову почала ходити.
— Отже. Наречений нервував. На наречену майже не дивився. Померла вона раптово. Остання думка — «Червоне вино на килимі». У сукні заплутався уламок від розбитого келиха із залишковим магічним слідом.
— І темна смуга під нігтями, — додав Чантер.
— Так! Дякую. Бачиш? Це вже звучить як справжнє вбивство.
— Отруєння, — автоматично поправив він.
— Не заважай мені драматизувати!
Некромант важко потер перенісся.
— Маріє, ми не міська варта.
— Поки що ні.
— І не слідчі.
— Але якщо наречений справді намагається приховати вбивство?
— Тоді цим займеться рада магів.
Я різко зупинилася.
— А якщо не займеться? Якщо ніхто не вкаже, що стався злочин?
Тиша. Що й треба було довести. Бо навіть у моєму світі багаті красиві чоловіки з хорошими зв’язками якось напрочуд часто виявлялися «невинними». Особливо якщо поруч лежала мертва жінка, яку вже дуже зручно ні про що не можна спитати.
Я повернулася до Чантера:
— Ти можеш знову її почути?
Він одразу похмурнів.
— Це не працює на замовлення.
— Але іноді ж виходить.
— Іноді.
— А зараз?
Чантер помовчав, а потім дуже тихо промовив:
— Не в цьому випадку.
А потім додав:
— Але є ще дещо.
Ми з Альфредо одночасно втупилися в нього.
— Вона була зла.
Я моргнула.
— На нареченого?
— Ні.
Він насупився ще сильніше.
— Зла, розчарована. А ще перед смертю вона не боялася.
Ось тепер по спині справді побігли мурашки.
— Зачекай…
Я повільно випросталась.
— Люди ж зазвичай бояться, якщо розуміють, що їх отруїли? Бояться помирати?
— Так.
— А якщо не бояться, то це означає…
Альфредо ахнув першим:
— Вона знала про отруту!
Ми всі одночасно переглянулися. А потім я дуже повільно промовила:
— О ні.
Чантер уже зрозумів.
— Маріє.
— Вона сама збиралася когось отруїти!
Альфредо прикрив рота долонями:
— На репетиції весілля?!
— Та це ж класика!
— Що таке «класика»?
— Неважливо.
Я схопилася й знову почала ходити колами.
— Так, припустімо чисто теоретично. Наречена дізнається про зраду нареченого.
— Це поки що лише ваші фантазії.
— Чантере, я жінка. Ми таке відчуваємо!
— Це не аргумент.
— Це сильніше за аргумент. Це інтуїція!
Він волів промовчати. Правильне рішення.
— Отже! — продовжила я. — Вона злиться й вирішує отруїти нареченого. І на репетиції весілля робить це через вино. Бо святкову вечерю ще не готували, а келих за молодят підняти — привід точно був.
— Логічно, — несподівано погодився Альфредо.
— Дякую. І от далі відбувається щось дуже погане.
Чантер повільно промовив:
— Вони міняються келихами.
Я різко повернулася до нього.
— Ти теж так думаєш?
— Це б усе пояснило.
— Крім одного.
Він підняв погляд.
— Чого?
Я примружилась:
— Чому наречений зараз так нервує?
І ось тут Чантер теж замовк, замислившись. Бо якщо він невинний — тоді чому так хоче прискорити похорон? Чому майже не дивився на тіло? Чому виглядав не вбитим горем, а наляканим?
А потім мене осяяло. Ну, або я зробила дуже дивне припущення.
— Він знає.
— Що саме? — обережно спитав Альфредо.
— Що вона намагалася його вбити. І якщо хтось знайде отруту… Чантере, що тоді буде? Якщо така правда відкриється? — продовжила я.
— Репутація двох родів буде знищена. І його, і її, — спокійно закінчив Чантер.
— Тому він хоче все поховати якомога швидше.
Альфредо приголомшено прошепотів:
— Це жахливо романтично.
Ми з Чантером одночасно повернулися до нього:
— Де?!
Скелет знітився.
— Ну… трагічне кохання… отрута… весілля…
— Альфредо, ти перечитав поганих готичних романів.
— Можливо.
Я важко зітхнула й відкинулася на спинку крісла.
Прекрасно. Тобто в нас є мертва наречена — одна штука, живий наречений-зрадник, невдале вбивство, яке стало самогубством, і похорон, що відбудеться вже завтра.
А потім Чантер абсолютно спокійно добив:
— До речі, наречений повертається за годину.
Я повільно підняла голову.
— Навіщо?
— Хоче особисто проконтролювати підготовку тіла.
Чому? Мій внутрішній детектив уже схопився на ноги й почав волати тривожними сиренами. Бо людина, яка дуже хоче якнайшвидше кремувати… тобто поховати тіло з можливою отрутою — це завжди поганий знак!
Я повільно усміхнулася.
— Чантере.
— Ні.
— Але ти навіть не знаєш, що я скажу.
— Знаю.
— Нам треба допитати нареченого.
— Ми не будемо допитувати нареченого. Ми не слідчі.
— Тоді це зроблю я.
— Це ще гірше.
