Спочатку:
На сторінку книги
Наступного дня я справді поїхала перевірити Емму в супроводі Альфредо.
На мій подив, дитина виглядала значно щасливішою, ніж багато дорослих, яких я знала.
Сестра Томаса виявилася галасливою жінкою з чотирма дітьми, двома кішками й талантом влаштовувати хаос навіть зі сніданку. Емма вже сиділа за столом і сперечалася з якимось хлопчиськом про те, кому дістанеться остання булочка. Дівчинка виглядала щасливою, тому я зі спокійною душею вирушила назад, дорогою зазирнувши на місцевий ринок.
З Альфредо це було доволі весело. Він без упину розповідав, хто, чим і відколи там торгує. До того ж я навіть зустріла знайомих. Пані Міртл уже розпитувала про здоров’я Чантера й пропонувала, якщо що, кинути того сухаря, щоб познайомитися з її старшим неодруженим онуком. Я червоніла й намагалася віджартуватися.
Друга зустріч була не такою приємною. Назустріч мені трапилася пані Гертруда Блек, яка, стиснувши губи, подивилася на нас з Альфредо, як на двох тарганів, а потім, розвернувшись, щось прошепотіла крізь зуби й пішла геть.
Минуло кілька днів. Життя знову увійшло у звичну колію. Ми ховали людей, приймали відвідувачів, я писала некрологи для газет, Альфредо їх переписував. Гертруда, на щастя, не з’являлася. Хоча, думаю, вона щось задумала.
Я вже почала забувати історію з короною, коли одного вечора двері кабінету розчахнулися, і всередину влетів Альфредо, розмахуючи газетою.
— Я ЗНАВ!
Ми з Чантером одночасно підняли голови.
— Що саме? — обережно уточнила я.
— Головне, що я мав рацію!
— У чому?
— У всьому!
Скелет потряс газетою.
— Корону знайшли!
Я відразу випросталася.
— Що?!
— Ага!
Він ляпнув газету просто на стіл.
— І наш злодій виявився не злодієм!
Альфредо просто сяяв від щастя.
— Виявляється, справжній злочинець замовив йому роботу!
— Яку роботу? — запитала я.
— Дерев’яний тотем.
Чантер насупився.
— Тотем?
— Так! Минулого місяця в місті проходила виставка виробів степових орків. Так от.
Альфредо тицьнув кістлявим пальцем у газету.
— Справжній злодій замовив точну копію одного з виставкових тотемів.
Чантер насупився, а до мене, здається, дійшло:
— Таку саму, але порожню всередині?
— Саме так!
— І туди сховали корону?
— Саме так!
Альфредо продовжив переказувати статтю, де розповідалося, що невідомий майстер по дереву справді виготовив тотем, а потім став непотрібним свідком майбутнього злочину. Його запросили на зустріч, мабуть, пообіцявши добре заплатити, а потім просто штовхнули з даху.
Перед очима одразу спливло обличчя Емми, яка казала, що батько обіцяв їй скоро краще життя.
— Він же справді вірив...
Альфредо кивнув.
— Так.
— Думав, що заробить грошей.
На кілька секунд у кабінеті стало дуже тихо, а потім я запитала:
— А Емма?
І тут скелет несподівано усміхнувся.
— А ось тут теж хороші новини.
Я одразу підняла голову.
— Які?
— Знайшли бабусю.
Виявилося, після якоїсь давньої сімейної сварки син майже перестав із нею спілкуватися. Але коли їй повідомили про онуку, жінка вже збиралася приїхати й забрати її.
— І забрала?
— Негайно.
Я відчула, як усередині нарешті відпускає напруга, що сиділа там увесь тиждень.
— Слава богу.
— Ба більше.
Альфредо розгорнув газету.
Знайшов маленьку замітку в самому низу сторінки.
І урочисто зачитав:
— «Дитину передано єдиній родичці. Скарг не надходило».
Я пирхнула.
— Яке неймовірно зворушливе формулювання.
— Зате офіційне.
— Ага.
Ми замовкли. Надворі поступово згущалися вечірні сутінки. У кабінеті пахло папером, чорнилом й вечірнім чаєм. А мені хотілося, щоб хоча б для Емми знайшлося місце в цьому дивному світі.
