Спочатку:
На сторінку книги
В оранжереї було прекрасно. Стежка звивалася поміж квітучими кущами. Обабіч тут і там стояли лавочки, мабуть, для того, щоб насолоджуватися місцевою атмосферою.
Ми пройшли крізь арку з білих гіллястих троянд, і я раптом помітила дивину. На одній із лавок стояла чашка. Стара порцелянова чашка з блакитними квітами по краю. Налитий у неї чай давно вже випарувався, залишивши на денці коричневий наліт. Поруч лежала розгорнута книга, а на спинці лавки висіла світла жіноча шаль.
Я мимоволі сповільнила крок. Потім звернула увагу на ще одну таку саму чашку біля невеликого столика.Наче господар дому постійно чекав когось іще. І ніяк не міг звикнути до того, що цей хтось більше не прийде.
Артур помітив мій погляд.
— Перепрошую. Ніяк не зберуся прибрати.
Голос прозвучав спокійно. Так зазвичай говорять про речі, які болять уже настільки давно, що біль стає частиною людини. Ми пройшли далі й влаштувалися за круглим столиком на окремому майданчику в самому центрі оранжереї.
Альфредо негайно зайнявся печивом. Я ж не стрималася:
— У вас дуже гарно.
— Дякую.
— Ви самі все це вирощуєте?
Обличчя перевертня несподівано оживилося.
— Майже все.
Він махнув лапою в бік найближчих клумб.
— Місячні лілії.
Потім вказав на кущ зі сріблястим листям.
— Срібний жасмин.
А тоді — на крихітні блакитні квіти.
— А це улюблені квіти моєї дружини.
— Перепрошую.
— За що?
— Здається, я зачепила болючу тему.
Артур м'яко всміхнувся.
— Ні. Болючою ця тема була років двадцять тому.
Від такої відповіді чомусь стало тільки сумніше.
— Вона померла?
Перевертень кивнув.
Потім я обережно запитала:
— Я майже нічого про вас не знаю. Вибачте, якщо тоді ввечері образила вас.
Та Артур лише всміхнувся.
— Дурниці. Пора б уже звикнути, що мій вигляд лякає людей. Розумієте, у такій формі ходити не дуже прийнято навіть серед перевертнів.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Після смерті Елізабет я більше не зміг завершувати перетворення.
Я кліпнула.
— Тобто?
— Зазвичай перевертень може набувати вовчої або людської подоби. А я застряг посередині.
Він підняв руку. Точніше, велику сіру лапу.
— Через горе?
Артур замислився.
— Ніхто точно не знає.
— А таке часто трапляється?
— Іноді.
Він подивився кудись поверх моєї голови.
— Магія рідко залишається байдужою до сильних почуттів. А Елізабет була для мене цілим світом. Саме вона запропонувала займатися вирощуванням квітів. І тепер я бережу її спадок.
Від цих слів у мене чомусь побігли мурашки по спині.
— Тобто кохання може змінити людину?
— Кохання може змінити все.
Дуже тихо відповів перевертень.
— Іноді на краще.
Потім його погляд на мить потемнів.
— А іноді — ні.
Я мимоволі згадала Чантера і розмови про Лану. А що, якщо саме після її смерті він став таким холодним і замкнутим?
Артур раптом уважно подивився на мене і несподівано всміхнувся.
— Ви ж живете у Блеків.
Це було не запитання.
— Так.
— Тоді дам вам одну пораду.
— Яку?
Перевертень відпив чаю.
— Не намагайтеся одразу чипати чужі рани.
Я завмерла. Він що, думки читає? Чи в мене вже все на обличчі написано? От сором...
— Вони рідко люблять, коли в них зазирають.
