Спочатку:
На сторінку книги
Коли за вікном остаточно розчинився шум екіпажу Рейвенклафа, у домі Блеків запанувала така тиша, ніби всі присутні одночасно згадали, що взагалі-то працюють із мертвими, а не грають у міських детективів.
Я повільно опустилася в крісло.
— Ну й сімейка.
Чантер стояв біля вікна, дивлячись услід екіпажу, що віддалявся. Тіні навколо нього нарешті розсіялися, і зараз він виглядав просто смертельно втомленою людиною, а не тим моторошним некромантом, який кілька хвилин тому змусив дорослого чоловіка ледь не тремтіти від страху.
Альфредо обережно кашлянув.
— То ми викликаємо варту?
— Ні.
Я повільно підняла голову.
— Тобто ми зараз офіційно вдаємо, що нічого не сталося?
— Бо нічого й не сталося, — втомлено відповів Чантер. — З юридичного погляду це нещасний випадок.
— А з морального — ні.
— Мораль рідко цікавить закони.
Ось тут він точно мав рацію. На жаль, таке трапляється в кожному світі.
— Йой лишенько... Вона збиралася його вбити, він збирався покинути її за день до весілля, слуга випадково поміняв келихи, а тепер ми всі дружно вдаємо, що дівчина раптово померла від серцевого нападу. Це все жахливо й несправедливо!
Чантер подивився на мене довгим поглядом.
— Ласкаво просимо в доросле життя.
— Чантере, — тут мені раптом стало цікаво, а раптом йому вже сто років, а я все ще звертаюся до нього на «ти». — А скільки тобі років?
Судячи з його спантеличеного погляду, я поставила його в глухий кут. І відповідати він, схоже, не збирався. Зате мене одразу виручив Альфредо:
— Майстрові скоро виповниться тридцять! А ще перед від'їздом Рейвенклаф підписав контракти! За себе і за родину нареченої!
Скелет гордо потряс папкою.
— Повне обслуговування обох родів терміном на десять років! Поховання, поминальні церемонії, догляд за родинними могилами та щорічні пам'ятні ритуали.
Я повільно випросталася.
— Тобто поки ми тут морально страждали, а Чантер запускав ту чорну хмарку...
— Я оформлював документи, — з гідністю завершив Альфредо.
Чантер прикрив обличчя рукою.
— Альфредо.
— Що? Він же сам запропонував!
— Він відкуповувався!
— А я що сказав? Контракти ж підписані добровільно.
Я втупилася в скелета майже із захопленням.
Найкращий!
Ні, серйозно. Цей дім тримався явно не на давній магії. А на Альфредо та його здатності оформлювати угоди в будь-якій незрозумілій ситуації.
— Ти страшна людина, — повідомила я.
— Дякую.
— Він скелет, Маріє, — втомлено поправив Чантер.
— Це не змінює суті!
Я скоса глянула на Чантера. Він усе ще виглядав похмурим, мов грозова хмара.
— Про що думаєш?
— Про те, що мені доведеться писати офіційний звіт без половини правди.
— А ще?
Він трохи помовчав.
— Про те, що ваша реакція, Маріє, була надто емоційною для людини, яка взагалі не знала загиблу.
Я фиркнула.
— Просто я жінка.
— І?
— А ти не зрозумів? Вона ж до останнього сподівалася, що він передумає. Одягла весільну сукню не тому, що була божевільною. А тому, що намагалася втримати те, що вже розвалювалося.
— У магічних родинах кохання рідко має значення, — відповів некромант.
Я насупилася.
— У якому сенсі?
— Більшість шлюбів — договірні.
— Серйозно?!
— Особливо серед сильних родів.
Він сів навпроти й втомлено потер перенісся.
— Як би вам пояснити... Магія передається через кров. Що давніший рід, то уважніше родини ставляться до союзів. Іноді заручини укладають, коли дітям ще по п'ять-шість років.
Я витріщилася на нього.
— Це жахливо.
— Це традиція.
— Це якийсь кошмар. Справжнє середньовіччя!
— Для вас — можливо.
Я підібгала ноги під себе в кріслі.
— Зачекай. Але ж твій рід теж сильний?
Чантер одразу напружився.
— І? — невинно уточнила я. — Чому ти тоді не одружений?
Він миттєво відвів погляд.
— Це не ваша справа.
Альфредо раптом радісно клацнув щелепою:
— Взагалі-то леді Ланіарія була дуже...
— Альфредо.
Голос Чантера став крижаним. Скелет одразу замовк, але було вже пізно. Він змусив мене звернути увагу на ім'я.
Леді Ланіарія.
Лана.
Навіть ім'я гарне.
Я подивилася на Чантера. Некромант виглядав так, ніби волів би зараз знову мати справу з радою магів, повстанням мерців і десятком кузин одночасно.
— Вона була твоєю нареченою? — тихо запитала я, намагаючись не звертати уваги на те, що всередині мене оселилася якась неприємна голка.
Чантер дивився куди завгодно, тільки не на мене. І чомусь саме це сказало мені більше, ніж будь-яка відповідь.
Нарешті він дуже спокійно промовив:
— Ця тема закрита.
А потім підвівся й вийшов із кімнати. Просто взяв і пішов. Крижаний бовдур. Псих.
Я залишилася сидіти в кріслі, відчуваючи якесь абсолютно безглузде й неприємне печіння всередині. Бо з живими жінками ще можна конкурувати. А от із привидами минулого — майже ніколи.
