Спочатку:
На сторінку книги
У п’ятницю з самого ранку Альфредо поводився підозріло.
Ні, у домі Блеків це взагалі-то було нормальним станом. Підозріло тут поводилися буквально всі. Навіть родинні портрети іноді дивилися так, ніби подумки вже обирали місце для твого поховання.
Але сьогодні скелет метушився особливо активно.
Він кудись тягав коробки, переставляв столи в головній залі, сперечався сам із собою та розкладав на столі з добру сотню чорних хустинок.
Я зупинилася у дверях і просто не змогла стримати здивування.
— Альфредо.
Скелет різко підстрибнув.
— Леді Маріє! Ви рано встали.
— Зараз майже полудень.
— Для творчого процесу це рано.
Я повільно підійшла ближче.
— Що відбувається?
Альфредо гордо випростався.
— Підготовка до суботи!
І що? У місцевих мерців суботній клуб за інтересами?
Коли скелет починає щось готувати з таким ентузіазмом — точно чекай біди.
— До якої ще суботи?
— Поминальної.
Тут до кімнати зайшов Чантер. Як завжди, весь у чорному, похмурий і сонний, ніби його щойно силоміць підняли з родинної труни. Так і хотілося перевірити: може, в його кімнаті стоїть не ліжко, а саркофаг.
— Не нагадуй.
Я перевела погляд з одного на іншого.
— Так. Стоп. А що взагалі відбувається по тих суботах?
Некромант похмурішав іще більше. А Альфредо радісно відповів:
— Родичі приходять навідувати померлих!
— Поки що це звучить цілком нормально.
— І скаржитися майстрові на життя, — додав скелет.
— А-а, ось у чому проблема. Безкоштовним психотерапевтом бути точно не хочеться, так?
Чантер втомлено потер перенісся.
— Бо для багатьох літніх людей кладовище — єдине місце, де їх готові слухати.
Це прозвучало несподівано сумно.
— І як це виглядає?
Некромант подивився на мене так, ніби подумки вже заздалегідь звинувачував у всьому.
— Погано.
Альфредо трагічно кивнув.
— Дуже погано.
І тут мене, звісно ж, зацікавило.
Через десять хвилин я вже слухала опис «традиційних субот» бюро Блеків і розуміла, що це звучить як найгірший захід в історії людства. Точніше: людства та всіх прилеглих до нього магічних рас. Літні пані в жалобі. Сухе печиво. Холодний чай. Незручне мовчання. Люди, які стоять біля могил і по черзі розповідають Чантеру про хворі суглоби, невдячних родичів і ціни на рибу.
— А я тут навіщо? — обережно уточнив Чантер.
— Ви представник смерті й хороший слухач, — пояснив Альфредо.
— Я не хороший слухач.
— Ви просто мовчите достатньо похмуро й переконливо.
Еге ж… Це ж буквально депресивний клуб за інтересами. А що, як запропонувати стареньким поспілкуватися між собою?
— А кава у вас тут є? — поставила я питання, яке мене зацікавило.
Чантер одразу напружився.
— Ні. І не треба думати, що я маю відкрити тут кав’ярню.
— Чому?
— Бо це кладовище.
— І?
— Маріє, люди сюди приходять сумувати.
— Люди все переживають краще з кавою і десертом.
— Ні.
— Чантере, ти взагалі бачив жінок і чоловіків, які плачуть за поїданням смачного тістечка?
Чантер проковтнув язика.
Альфредо ж уже почав збуджено клацати щелепою.
— Леді Маріє... ви хочете змінити суботні поминки?
Я повільно розпливлася в усмішці.
— Я хочу ребрендинг.
Альфредо захоплено охнув.
— Боги... «кава в тиші вічності»... Я терміново біжу по кавовий апарат.
Чантер спостерігав із жахом, але нас уже явно було не зупинити.
За півгодини головна зала виглядала так, ніби чорний оксамит і маркетинг уклали ритуальний шлюб. Альфредо десь викопав старі срібні таці, а ще витягнув зі складу за кухнею стару кавомашину з мідними трубками. На столах з’явилися маленькі чорні картки з меню.
Чантер сидів у кріслі з обличчям людини, яка спостерігає власний моральний занепад.
— Назви треба змінити, — діловито повідомила я, запам’ятовуючи всі варіанти Альфредо. — Дивись. «Поминальне лате» звучить нудно. А от «Останній ковток» уже інтригує.
Чантер опустив голову на долоню.
— Швидше це звучить так, ніби ми збираємося всіх поховати гуртом... — пробурмотів він собі під ніс.
Альфредо ж захоплено видавав нові ідеї:
— «Мокко вічного сну», «Капучино тихої скорботи»...
— Це жахливо, — простогнав Чантер.
Але було вже пізно. Бо я вже увійшла в робочий азарт.
— І ще! Треба дати людям привід затриматися. Не просто поплакати й піти, а відчути себе... затишно.
— На кладовищі не повинно бути затишно.
— Чому? Мертвим уже байдуже. А живим — ні.
Чантер підняв на мене погляд. І знову. Оцей його дивний вираз обличчя, ніби я сказала щось важливе, хоча сама цього навіть не помітила. А потім він дуже тихо промовив:
— Іноді я не розумію, як у вашій голові взагалі народжуються подібні ідеї.
Я невинно знизала плечима.
— Досвід роботи з клієнтами, які самі не знають, чого хочуть, не можуть цього пояснити, але хочуть, щоб у підсумку про них згадували тільки хороше.
— Ви працювали з мертвими?
— Гірше. З ФОПами-початківцями в цейтноті.
Альфредо шанобливо присвиснув щелепою.
— Воістину, то були страшні часи.
