Спочатку:
На сторінку книги
За адресою ми вирушили приблизно за годину. Час знадобився на те, щоб переконати Чантера в необхідності цієї поїздки, та й на те, щоб привести себе до ладу. Я знову вдягнула свою зелену сукню й трохи хвилювалася. Як-не-як, це був мій перший вихід у місто.
До речі, саме це й стало причиною, чому некромант усе ж таки вирішив приєднатися до нашого з Альфредо походу на пошуки адреси із записки.
Чантер викликав візника, і за кілька хвилин ми вже втрьох їхали в місцевому карето-таксі.
— Маріє, це не розслідування, — долинув до мене голос некроманта, поки я чесно намагалася не звертати уваги на те, що його стегно було притиснуте до мого на вузькому сидінні. Альфредо всівся навпроти нас спиною за напрямком руху. Я ж, залетівши до екіпажа й очікуючи тряски, не хотіла прощатися зі своїм шлунком ще й через поїздку задом. На мій подив, Чантер теж виявився любителем комфортної їзди.
— Тоді навіщо ми туди їдемо?
— Перевірити адресу.
— Це і є розслідування.
— Ні. Це активна цікавість.
— Між ними немає різниці.
— Є. Для розслідування потрібні повноваження.
Чантер подивився на мене таким поглядом, ніби вперше знайшов аргумент, який неможливо заперечити. І був такий задоволений, що мені просто перехотілося сперечатися далі. Тим паче, ми все одно їдемо за знайденою адресою і робимо так, як хотілося мені, тож нехай насолоджується уявною перемогою в суперечці.
Не витримавши тиші, Альфредо почав розповідати історію про гобліна, який одного разу намагався підробити власний заповіт, щоб отримати страховку, і випадково юридично поховав себе раніше смерті. Через що йому заморозили банківський рахунок і перестали виплачувати зарплату.
Чантер робив вигляд, що не слухає. Я ж із задоволенням втупилася у вікно, щоб нарешті насолодитися виглядом Грейнора з його вузькими вуличками, старими будинками й кам’яною бруківкою, що чимось нагадували мені Львів. Принаймні трясло під час поїздки справді добряче, як на львівській бруківці. На щастя, їхати довелося недовго.
Адреса привела нас не до багатого кварталу й не до лігва злочинців. Потрібна вулиця виявилася вузькою та тихою. Невеликі будинки стояли майже впритул один до одного, подекуди на віконних рамах виднілася облуплена фарба, а іноді прикрасою вікон була білизна на мотузках.
Тут жили люди, яким грошей вистачало на життя, але не завжди вистачало на додатковий добробут.
Ми зупинилися перед маленьким будиночком із перекошеною хвірткою.
— Можливо, він винаймав тут кімнату, — припустив Чантер.
Я піднялася сходинками й постукала, але відповіді не було. Довелося постукати ще раз — та сама тиша. І коли я вже змирилася з тим, що ми даремно сюди приїхали, за дверима почулися обережні легкі кроки.
Замок клацнув, двері прочинилися. На порозі з’явилася худенька світловолоса дівчинка років семи. Одягнена вона була в сукню на кілька розмірів більшу. Вона стояла й дивилася кудись просто перед собою, не на нас, а ніби повз, і дуже ввічливо запитала:
— Тато?
Дівчинка завмерла, не почувши відповіді, потім трохи нахилила голову, ніби прислухаючись.
— Ні...
Вона усміхнулася.
— Вибачте. Я подумала, що це він.
Чантер поруч зі мною ледь помітно напружився. Я обережно присіла навпочіпки й привіталася.
— Привіт.
— Добрий день.
— Мене звати Марія.
— А мене Емма.
Вона й далі дивилася кудись убік. Тепер уже було цілком очевидно, що дівчинка була сліпою.
— Ти сама вдома?
— Так.
— А де тато?
Обличчя дівчинки одразу посвітлішало.
— Він обіцяв скоро повернутися.
У мене всередині все обірвалося. Бо і я, і Чантер, і Альфредо вже здогадувалися, що тато не прийде. Лише вона ще цього не знала.
— Він пішов учора ввечері, — продовжила Емма. — Сказав, що скоро все стане добре.
Дідько.
Я відчула, як поруч тихо видихнув Чантер. Дівчинка тим часом продовжувала говорити зовсім спокійно.
— Він принесе подарунок.
— Подарунок? — перепитала я.
— Так.
Вона усміхнулася ще ширше.
— На мій день народження.
Я не знала, куди дивитися. Хотілося втупитися поглядом в двері, Альфредо чи Чантера. Куди завгодно, тільки не на цю дитину, яка могла відчути, що щось не так. До того ж ми поки лише здогадувалися, але не могли на сто відсотків підтвердити, що в секційному залі лежить тіло саме її батька.
Емма раптом насторожилася.
— Ви якось дивно мовчите. Що сталося?
Я вже відкрила рота, але тут уперше за весь час уперед ступив Чантер, присів поруч зі мною та дитиною й звернувся до неї несподівано м’яким голосом:
— Еммо.
— Так?
— Твій тато розповідав тобі про Ангела?
Дівчинка одразу усміхнулася.
— Звісно.
— Хто це?
— Я.
— Чому?
Вона ніяково знизала плечима.
— Так він мене називав.
Я відчула, як остаточно руйнується версія про собор, схованки й великих злочинців, готових виносити королівські скарби.
Бо якщо все так, як здається, то остання думка вмираючого злодія була не про здобич, а про його дитину, маленького золотого ангела.
Емма раптом насупилася.
— Ви татові друзі?
Ми з Чантером переглянулися.
— Можна й так сказати, — обережно відповіла я.
— Тоді заходьте.
Вона відступила від дверей. Будинок усередині виявився зовсім маленьким. Це була затиснута з обох боків будівля, де просто від дверей починалися сходи, що вели лише до однієї кімнати на другому поверсі. У ній стояли невелика пічка, старий стіл, два ліжка й напрочуд багато дерев’яних іграшок, які буквально були всюди. Вони мали найрізноманітніші форми: коні, птахи, коти, собаки й ляльки. Розфарбовані вручну, і на багатьох виднілася та сама жовто-золота фарба.
Мозолі, фарба, дерево. Усе раптом складалося докупи.
— Це твій тато зробив стільки іграшок? — тихо запитала я.
Обличчя дівчинки одразу засяяло.
— Так! Усі їх зробив тато.
