Спочатку:
На сторінку книги
Чантер повільно підвівся з крісла.
— Ні.
— Так.
— Ні.
— Так.
— Маріє.
— Чантере.
Він вп’явся в мене своїм важкезним поглядом. Я у відповідь сяйливо всміхнулася. Ну, вже ні. Я знайшла твою ахіллесову п’яту і тиснутиму на неї. У мене просто немає вибору! Самостійно вивчати флору, фауну й соціальний устрій цього світу я не готова. Принаймні поки в мене не буде стабільної роботи й надії на майбутнє.
Альфредо переводив порожні очниці з одного на іншого з таким захватом, ніби дивився фінал улюбленої вистави.
— Ви не залишитеся тут надовго, — нарешті промовив Чантер. — Тому я не бачу сенсу в… цьому.
— У чому саме?
— У всьому.
— Чудове формулювання для роботодавця.
— Ви не моя працівниця.
— А ти вже мій улюблений роботодавець.
— Це лякає сильніше, ніж неприкаяний ліч.
Я сплеснула руками:
— Та що ж у тебе за реакція на нормальне людське спілкування така?!
— За останні кілька годин ви: переставили прах моїх предків, оголосили себе працівницею ритуального бюро Блеків, пообіцяли “закохати в нас увесь світ”, хоч би що це означало.
Я відкрила рот. Закрила. Потім чесно кивнула:
— Гаразд. Визнаю, з вашого боку це звучить дещо претензійно.
— Дякую.
— Але ви точно побачите продуктивність моїх методів!
— Ні.
Я вже збиралася продовжити словесну облогу, коли раптом відчула, що ноги починають зрадницьки тремтіти.
Організм, вочевидь, вирішив нагадати:
«Люба, ти, звісно, трохи поспала після доби без сну, але нормально не їла, провалилася між світами й зараз тримаєшся виключно на кофеїновому дусі предків».
Перед очима злегка попливло, а шлунок видав такий передсмертний скрип, що мої щоки перестали розуміти — їм бліднути чи червоніти від сорому. Тож, мабуть, я просто пішла плямами.
Чантер насупився майже миттєво.
— Ви зараз упадете.
— Не впаду.
Хитнулася.
— То був попереджувальний маневр.
Альфредо сплеснув кістками:
— Леді Марія біла!
— Я руда.
— Ні, зараз уже трохи кольору полірованої кістки.
— Дякую, Альфредо.
Чантер втомлено видихнув.
І от тут сталося неможливе.
— Альфредо.
— Так, майстре?
— Підготуй гостьову кімнату.
Я різко підняла голову.
— ЩО?
Він подивився на мене з виразом людини, яка вже ненавидить власну доброту.
— Сьогодні ви переночуєте в будинку.
— Із ліжком?!
— Це зазвичай обов’язкова частина кімнати.
— Справжнім?!
— Ні, символічним.
Я засяяла.
— Чантере, ти не такий безсердечний сухар, яким хочеш здаватися!
— Не робіть поспішних висновків.
— О, я вже роблю.
— Я просто не хочу, щоб ви померли десь у коридорі. Це створить певні труднощі.
— Авжеж-авжеж.
Він уже розвернувся до сходів.
— І нічого не чіпайте.
— Це прозвучало як виклик.
— Це попередження! Альфредо, підготуйте сніданок, будь ласка.
***
Гостьова кімната виявилася дещо несподіваною.
Ні, похмурість нікуди не зникла.
Чорні дерев’яні панелі. Темні штори. Величезне ліжко з балдахіном. Срібні підсвічники. Високе вікно з видом на кладовище. Хоча, думаю, з цього будинку всі вікна мають вид на кладовище.
Я повільно провела долонею по покривалу. М’яке… Божественно м’яке.
Після кам’яного столу, лавки в склепі й емоційного насильства останніх діб це відчувалося як потрапляння на п’ятизірковий курорт.
— Ох…
Альфредо вдоволено випростався:
— Я сам додав вам подушки й поки приніс бутерброди та чай.
— Я тебе люблю.
— Майстер теж мене любить, просто емоційно не показує.
З коридору негайно долинуло крижане:
— Альфредо.
— Так, майстре!
Скелет пошепки нахилився до мене:
— Бачите? Це його “ніжний тон”.
Я пирснула. А потім плюхнулася на ліжко й ледь не застогнала від щастя.
— Це найкраще, що траплялося зі мною за останню добу.
— Після мене? — гордо уточнив Альфредо.
— Ти — поза конкуренцією! А твоя зарядка для телефона взагалі стоїть на вершині всього!
Він засяяв. Я ж уже знову схопилася за телефон. 46% заряду. Неймовірно. Зв’язку, ясна річ, не було, але мозок звично шукав інформацію серед збережених файлів.
— Слухай, а у вас тут взагалі новини є?
— Звісно.
— У сенсі? Газети? Чи ще щось?
— Так.
Я різко сіла.
— Газети?!
— “Грейнорський Вісник”. Ще є “Столичний Ритуальний Кур’єр”, але майстер його ненавидить.
— Чому?
— Вони зробили йому кілька неприємних компліментів.
Із коридору знову долинуло:
— Я не “божевільний відлюдник”.
Альфредо делікатно промовчав. Я закашлялася, намагаючись приховати сміх.
— Ну… технічно…
— Маріє.
— Мовчу.
Але мій мозок уже запрацював. Отже, є газета. А в ній новини, статті. Публічність.
БОЖЕ МІЙ.
Я різко схопилася з ліжка.
— Чантере!
— Ні.
— Ти ще навіть не знаєш питання! Що ти за людина така непробивна?
— Це не має значення.
Я вилетіла в коридор, плутаючись у пледі. Некромант стояв біля сходів, навіть не намагаючись переступити поріг кімнати, яку сам мені й виділив.
— Коли був той похорон три тижні тому? І кого ховали?
— Навіщо вам?
— Просто відповідай!
Він підозріливо примружився:
— Помер шанований ювелір пан Патрік Вітторі. Із давнього магічного роду. Вони займаються артефактами й ювелірними виробами вже десять поколінь.
Я клацнула пальцями.
— А поминальна служба?
— Проводилася, як і належить, на двадцятий день. Позавчора.
Мій внутрішній маркетолог воскрес із мертвих.
— Чудово.
— Мені не подобається це слово у вашому виконанні.
— Чантере…
Я повільно розпливлася в усмішці.
— А в газетах є некрологи?
— Так.
— Можна подивитися?
— Будь ласка, — Чантер махнув рукою Альфредо, і той уже приніс мені один зі старих номерів.
Газета, звісно, виглядала не надто звично. Радше це були чотири аркуші тексту, схоплені по центру кількома стібками грубої нитки. Але навіть таке, судячи з назви, дати й номера на першому аркуші, справді було періодичним виданням.
Я швидко перегорнула на останні сторінки, де й знайшла нотатки та оголошення.
— Чому у вас некрологи виглядають як податкові звіти?
— Що?
— “Повідомляємо про смерть”. “Помер третього числа”. “Хай спочиває”. Смертельна нудьга!
— Це похоронна традиція.
— Це відсутність креативу!
Чантер витріщився на мене так, ніби особисто бачив, як я образила духів усіх його предків.
Я вже носилася кімнатою:
— Люди хочуть відчувати! Розумієш? Емоції! Пам’ять! Значущість! Знати, що про них пам’ятатимуть і згадуватимуть добрим словом!
— Це похоронне бюро, а не театр.
— Будь-який хороший захід — це емоція! Навіть похорон!
— МАРІЄ.
— ЩО?!
Я забігла до кімнати й схопила зі столу аркуш паперу.
— Дивись.
Умочила перо в чорнило (бачила таке в кіно) і почала швидко писати. Ну, як писати — виводити каракулі.
— Ось.
Чантер явно не хотів брати цей шедевр абстракціонізму з моїх рук. Але взяв. Я бачила, як Альфредо вже зазирає йому через плече.
«Коли згасає одна свічка, небо запалює нову зірку. Родина Вітторі з глибоким сумом повідомляє, що душа Патріка Вітторі завершила свій земний шлях. Нехай духи предків проведуть його за Завісу з миром, а пам’ять про нього залишиться теплим світлом у серцях тих, хто його любив. Поминальна церемонія відбулася в ритуальному домі Блеків…»
— Ох…
Альфредо притискав кістляві пальці до щелепи.
— Це… це так красиво…
— Люди захочуть, щоб їхніх близьких проводжали саме так, — тихо сказала я, ледь не розплакавшись від емоцій. — Не як рядок у звіті. А як людину, яку любили й хочуть пам’ятати.
Чантер усе ще дивився в аркуш.
— У нашому світі, — повільно промовив він, — про смерть зазвичай так не говорять.
— А варто б. Просто по-людськи.
Він підняв погляд на мене.
Хмикнув:
— Ну, не всі клієнти — люди. Тож вам доведеться придумати, як вшанувати пам’ять представників інших рас.
Я завмерла. Ой. Точно. Це ж інший світ. Треба запам’ятати, що зовнішність краще не згадувати. Якраз згадалися крики шоку тих гоблінів через вигляд моїх вух.
Я повільно усміхнулася:
— Тоді, Чантере Блек, схоже, нам доведеться почати з основ реклами.
