Спочатку:
На сторінку книги
До цього суботнього ранку я була впевнена, що гіршого за раду магів нічого бути й не може. Якою ж наївною була!
Бо рівно о десятій ранку брама кладовища розчинилася, і до будинку Блеків хлинув потік відвідувачів, який одночасно нагадував збори клубу любителів жалоби, сімейну раду всіх літніх родичів і чергу в поліклініці.
Першою прийшла сухенька старенька відьма в капелюсі із засушеним вороном.
— Ой, Чантерчик так схуд! Треба краще харчуватися, мій хлопчику. Давай я пришлю тобі свого кухаря-екзорциста! — заявила вона замість привітання.
Слідом з'явився огрядний гоблін із золотою тростиною.
— Фух, — видихнув він і одразу попрямував до мене. — У мене тиск і онук-ідіот. Але якби у вас були такі ж чудові гострі вушка, я б уже запропонував вам скрасити залишок мого життя!
— Дякую, але я поки що зв'язана по руках і ногах роботою, — мило усміхнулася я цьому невибагливому представнику гоблінської раси.
Потім на кладовище залетів крилатий чоловік, який приніс букет на могилу дружини й двадцять хвилин розповідав Альфредо про болі в попереку. А я намагалася не забувати тримати рот зачиненим, а щелепу — на місці. Бо мене ще могли сплутати з нещодавно піднятою родичкою нашого кістлявого помічника.
А далі відвідувачі просто пішли потоком. Люди, перевертні, гобліни. Мої очі вже вихоплювали лише окремих представників цього різнорасового, але дуже чорного натовпу. Жінку із зеленими очима й маленькими ріжками. Незрозумілого суб'єкта, який без упину скаржився на погоду, молодь і відсутність виховання. Дуже низеньку, але з розкішними неосяжними формами, бабусю.
І всі вони якимось чином одночасно сумували, пліткували й намагалися нагодувати мене та Чантера пирогами.
Головна зала гуділа голосами. Десь дзвеніли чашки. Пахло кавою, випічкою й квітами. А Чантер стояв за імпровізованою кавовою стійкою в чорній сорочці й із таким похмурим виразом обличчя розливав каву, ніби особисто відспівував кожне кавове зернятко.
Ми таки змусили його зайнятися приготуванням напоїв, бо машина, яку витягнув Альфредо, відмовлялася слухатися будь-кого іншого.
— Ваш «Останній ковток», пані Міртл.
— Дякую, любий. Одружитися б тобі вже.
— Ваш «Мокко тихої скорботи».
— А дітки коли?
— Подвійне еспресо.
— Помічниця в тебе гарненька. Худенька тільки.
Я ледь не вдавилася тістечком.
Вони що — колективно?!
Причому найстрашніше було те, що інші відвідувачі підхоплювали тему з ентузіазмом людей, які знайшли собі нову улюблену розвагу.
— У вас дуже хазяйновита дівчина, майстре Блек.
— Гарні штори повісила.
— І в домі навіть якось тепліше стало.
— А головне — ви нарешті виглядаєте як жива людина.
Чантер у відповідь лише мовчки стискав чашки так, що я починала хвилюватися за порцеляну. Альфредо ж сяяв і ще й підтримував розмови.
Зрадник кістлявий.
За годину атмосфера остаточно перестала нагадувати поминки й стала схожою на дуже дивний сімейний клуб за інтересами.
Тож до обіду я вже знала, хто з продавців на ринку обважує покупців, рецепт родинного яблучного пирога однієї гномки, імена всіх онуків пані Міртл, а також те, яка чудова людина Чантер Блек.
Але ніхто з них навіть словом не натякнув мені, що сталося з колишньою нареченою некроманта!
І саме тоді мені в голову прийшла жахлива ідея. Тобто, чудова. Але для Чантера — жахлива.
— А давайте грати у фанти!
У залі запала тиша. Чантер повільно поставив чашку.
— Ні.
— Чому одразу ні?
— Тому що це кладовище.
— І що?
— Маріє, тут поминки.
— Тим більше! Людям і нелюдам потрібне дозвілля.
— На поминках не потрібне дозвілля.
Але було вже пізно. Бо старенькі миттєво пожвавилися.
— Ой, а це як?
— А я пам'ятаю фанти!
— Востаннє грали ще на весіллі моєї кузини.
— Тієї, що потім утекла з кентавром?
— Ой, не нагадуй.
На цьому моменті не витримав ентузіазму всіх навколо, некромант вийшов з зали, а я вже схопила першу-ліпшу велику чорну чашу з полиці. Гарну таку, ніби навіть срібну, із химерними завитками.
— Правила прості! — оголосила я. — Кожен кладе в чашу якийсь свій упізнаваний предмет. А потім будемо витягати їх і вигадувати добрі побажання власникові.
— Добрі? — здивувався гоблін.
— Тільки добрі!
Відвідувачі несподівано загорілися ідеєю. У чашу полетіли каблучки, хустинки, брошки, чиїсь окуляри, мініатюрний срібний кіготь, амулет і навіть вставна щелепа. Я старанно робила вигляд, що так і треба. А потім накрила чашу чорною серветкою й почала гру.
— Так! Перший фант! Що має зробити власник?
Старенька-відьма підняла руку.
— Нехай нарешті нормально їсть і перестане худнути!
— Чудово!
— Наступний нехай помириться з родичем, із яким посварився!
— Прекрасно!
— А цей зобов'язаний хоча б раз на тиждень виходити гуляти, а не сидіти в склепі!
Відвідувачі вже сміялися, спілкувалися, підколювали одне одного й власників предметів, коли ті забирали свої фанти після оголошення побажання. І навіть саме повітря в залі ніби стало теплішим.
Аж раптом двері відчинилися, і до зали увійшов Чантер. Точніше, не увійшов, а зробив крок і завмер на місці, з виразним жахом дивлячись на мене з чашею в руках. Він витріщився на неї так, ніби я просто зараз тримала активовану бомбу.
— Маріє.
Ой.
Цей тон мені вже не сподобався.
— Що?
Він повільно підійшов ближче. Як людина, яка боїться злякати особливо небезпечного ідіота.
— Звідки ви взяли цю чашу? — прошепотів він мені на вухо.
Після цього мурашки цілим табуном побігли в мене по шиї, кудись за комір. Я ковтнула, кліпнула й так само тихо відповіла:
— З полиці.
Чантер продовжив шепотіти:
— Це ритуальна чаша виконання.
— Виконання чого?
— Проклять.
На жаль, саме в цей момент у залі запала тиша, і всі почули шепіт Чантера.
Гоблін повільно прибрав руку від своєї чашки кави. Вампір зацікавлено подався вперед. А я дуже обережно поставила чашу на стіл.
— Скажи мені зараз, що ти жартуєш.
— Хотів би.
— Зачекай...
Я повільно перевела погляд на присутніх.
— Тобто...
Чантер важко видихнув.
— Усі побажання, сказані над фантами, тепер магічно закріплені.
А потім старенька-відьма несподівано сплеснула руками:
— Ой, так це ж чудово!
— Що тут чудового?!
— Ну, я давно хотіла, щоб Арчибальд нарешті почав нормально їсти.
— А я — щоб мій син помирився з родиною.
— А я — щоб цей старий дурень перестав ховатися в склепі!
І знову всі подивилися на Чантера. Некромант виглядав людиною, яка просто зараз подумки обирає, кого ховати першим: мене чи себе.
Я обережно прокашлялася.
— Але... це ж хороші побажання.
Він похмуро подивився на мене.
— Так.
— Значить, усе нормально?
— Маріє, ви випадково наклали колективне магічне зобов'язання на тридцять сім осіб.
Я замислилася.
— Ну... зате ж воно добре?
Вампір раптом тихо засміявся. Потім його сміх підхопив гоблін. А слідом — уже вся зала. Навіть Чантер у якийсь момент втомлено заплющив очі й... здається, ледь помітно усміхнувся. І саме в цей момент одна зі стареньких мрійливо промовила:
— Ой, а дітки у вас будуть гарненькі.
Тінь усмішки, якщо вона й була, з обличчя Чантера миттю зникла. Натомість з'явилося цілком виразне бажання вдаритися лобом об найближчу шафу.
