Спочатку:
На сторінку книги
Поки я знищувала вже радше обід, ніж сніданок, Альфредо сидів за невеликим столиком біля вікна й старанно переписував мій варіант некролога рівним каліграфічним почерком.
Причому переписував із таким натхненним обличчям… точніше черепом, ніби створював не оголошення про поминальну службу, а найвеличніший літературний твір століття.
Я ліниво жувала бутерброд і спостерігала за цим із почуттям глибокого професійного задоволення.
— «Коли згасає одна свічка…» — мрійливо повторив Альфредо. — Леді Маріє, це просто чудово. Я ледь не розплакався.
— Ти не можеш плакати.
— Це робить трагедію лише сильнішою.
Із коридору долинув сухий голос Чантера:
— Альфредо, екіпаж буде за двадцять хвилин.
— Уже закінчую, майстре!
Я визирнула з кімнати. Чантер стояв біля дверей у звичному чорному сюртуку й виглядав як людина, що змирилася з існуванням стихійного лиха у власному домі.
Тобто зі мною. І, чесно кажучи, це вже був прогрес.
— Ти справді відправиш це в газету? — уточнила я.
— Якщо вже Рада все одно вважатиме мене божевільним, — незворушно відповів він, — то хоча б не безініціативним. Можливо, настав час визнати, що своїми методами я не справляюся з проблемами, які навалилися. Може, у ваших силах буде щось змінити.
Я засяяла.
— Це майже комплімент моїй роботі!
— Не спокушайтеся.
Але кутик його рота все ж смикнувся.
Ага! Попався!
Альфредо акуратно склав аркуші й раптом пожвавився:
— О! І майстер уже видав вам платню!
Я вдавилася чаєм.
— ЩО?
Чантер явно пошкодував, що скелет узагалі вміє розмовляти.
— Це аванс.
— Мені заплатили?!
— Не перебільшуйте. Це мінімальна сума на необхідні витрати.
Я різко випросталася.
— Які саме необхідні витрати?
Некромант подивився на мої джинси так, ніби вони особисто образили весь його рід.
— Ваш зовнішній вигляд викликає суспільні питання.
Я обурено витріщилася на себе.
— Нормальні джинси! Нові.
— Для чоловіка такий вигляд, можливо, і нормальний.
— Ой, та годі.
— А леді не з’являються в товаристві в штанах.
— А якщо це зручно?
— Це не аргумент.
— Ще який аргумент!
Чантер повільно потер перенісся.
— Гертруда вже вирішила, що я привів додому коханку сумнівної репутації.
— СУМНІВНОЇ?!
— Ви були в пледі, і штани не було видно. Але якщо ви залишитеся саме так…
Довелося уточнити:
— Тобто плед ще й ситуацію врятував?
— Значно.
— Якийсь жах… що за дикий шовінізм!
Альфредо втішливо поплескав мене по плечу кістлявою рукою:
— Не хвилюйтеся, леді Маріє. Ми підберемо вам чудовий гардероб. Навіть якщо у вашому “дикому” світі так не заведено.
— “Ми”?!
— Я завжди мріяв когось стильно вдягати.
Я вже підозріло примружилася:
— Зажди. А що тут носять?
— Сукні, — одночасно відповіли вони.
— Ненавиджу вас обох.
— Із вашим кольором волосся вам пасуватимуть темні відтінки, — натхненно продовжив Альфредо. — Бордовий. Смарагдовий. Графітовий…
— Рожевий, — ляпнула я, аби просто вставити хоч щось у той нескінченний ряд пропозицій.
У кімнаті запала тиша. Чантер і Альфредо цього разу навіть сказали хором:
— Ні.
— Так.
— Ні.
— Ви просто боїтеся яскравих кольорів! — Боже, що я несу? Я ж іще нещодавно була при тямі, щоб розуміти, що рудим рожевий не пасує.
— Тут дім спокою, а не бальна зала для дебютанток.
— І що? У депресії немає дрескоду.
Чантер явно подумки рахував до десяти. А потім поліз у внутрішню кишеню сюртука й поклав на стіл невеликий темний мішечок. Я підозріло подивилася на нього.
— Це гроші?
— Ні. Колекція декоративного каміння.
— Ого, ти здатен на сарказм! Яка несподіванка.
Я обережно розв’язала шнурок. Усередині лежали срібні монети. Справжні гроші іншого світу. У мене аж подих перехопило. Ось воно. Перше справжнє підтвердження того, що все це не сон. Я точно ніколи не змогла б вигадати монети, думаючи про фінанси. Цифровізація вже давно й міцно змінила мою підсвідомість, зробивши гроші віртуально-уявним капіталом десь на карті.
Тож вагомий вигляд цих монет нарешті перемкнув у моїй голові якийсь вимикач із команди off на команду on. Так, я справді в іншому світі.
Мишки-мармижки…
— Тут небагато, — сухо сказав Чантер. — Але на кілька пристойних суконь вистачить.
— І капелюшок! — встряв Альфредо.
— Ні.
— Але…
— Ні, Альфредо.
Скелет сумно опустив плечі. Я ж уже пересипала монетки в долоню і знову у мішечок з абсолютно дитячим захватом.
— У мене є місцеві гроші…
— Гроші візьме Альфредо, щоб придбати вам пристойний одяг.
Альфредо тим часом акуратно прибрав некролог до папки й прихопив уже мій “гаманець”, поклавши той до кишені сюртука.
— Я тоді одразу зайду до редакції “Грейнорського Вісника”, а потім пошукаю відповідних клієнтів!
Чантер насупився:
— Альфредо.
— Що? Леді Марія має рацію! Нам потрібен потік замовлень!
— Не називайте похорон “замовленнями”.
— А як іще називати? — не витримала я. — Це послуги!
— Ритуальні церемонії.
Я закотила очі.
— Гаразд-гаразд. Але якщо ми хочемо пережити раду, вам потрібен хоча б один гучний успіх.
Чантер тяжко зітхнув:
— Уже боюся продовження.
Я миттєво пожвавішала.
— Чантере, скажи чесно.
— От тепер точно боюся.
— У вас тут бувають багаті старі аристократи?
— На жаль.
— Чудово.
Він підозріло звузив очі:
— Це прозвучало загрозливо.
— Бо ти не розумієш силу сарафанного радіо серед заможних жінок сорок плюс.
— Я не розумію половини слів у цьому реченні.
— І це прекрасно.
Я переможно тицьнула пальцем у повітря.
— Нам потрібен один ідеальний клієнтський досвід.
— Один що?
— Показова церемонія.
— Це похорон, а не відкриття ресторану.
— Для тебе — похорон. Для суспільства — подія!
Чантер виглядав так, ніби просто зараз намагався вирішити, що небезпечніше: неприкаяний древній дух чи руда жінка з маркетинговим ентузіазмом.
Поки що перемагала я.
