Спочатку:
На сторінку книги
Після відходу Гертруди минуло рівно три хвилини, коли мені в голову прийшла думка:
— Вона щось шукала.
Чантер підняв голову від паперів.
— Ні.
— Так.
Ми подивилися одне на одного. Альфредо розсудливо зробив крок назад.
— Я відчуваю наближення дискусії.
— Вона не могла нічого шукати, — втомлено промовив Чантер. — Вона приходить сюди вже багато років, коли їй заманеться.
— І вже багато років хоче забрати бюро.
— Це не одне й те саме.
— Ну не вірю я! Для такої, як Гертруда, — дуже навіть одне й те саме. Має ж бути ще щось, окрім бажання звалити на себе сімейний бізнес. Ви тут мільйони не заробляєте!
Некромант тяжко зітхнув. Але, як я вже встигла помітити, цей зітх означав у нього капітуляцію.
— Гаразд. Перевіримо.
— Чудово.
Через п’ять хвилин увесь кабінет нагадував місце злочину після приїзду поліції. Ми відкривали шафи, висували шухляди, оглядали полиці, шукали потаємні ніші та приховані пружини. Альфредо методично складав списки місць, які ми вже перевірили. Чантер з кожною хвилиною виглядав дедалі більш роздратованим.
— Бачите? Нічого.
— Поки що.
— Маріє.
— Поки що.
Зрештою, ми дісталися старої шафи біля дальньої стіни, яка виглядала так, ніби її не відкривали ще з дитинства Чантера. До того ж на дверцятах був додатковий замок.
— А що тут зберігається? — поцікавилася я.
— Особисті речі бабусі.
Я одразу пожвавилася.
— То чому ми досі її не відкрили?
— Тому що там особисті речі бабусі.
— Саме тому!
— Це був аргумент проти.
— Можливо, для вас. Але ж ви мали перевірити їх насамперед!
Чантер закотив очі, але погодився відчинити шафу.
Дверцята розчахнулися, і на нас вивалилося щось м’яке, що я ледве встигла підхопити руками. Старий чорний плед.
— Альфредо, як у вас тут досі міль не завелася?
Під пледом виявилися старі розсохлі коробки, якісь книги, альбоми й навіть кілька порцелянових фігурок.
— Ого...
Альфредо благоговійно прошепотів:
— Архів леді Елеонори.
Я перетягнула частину паперів на стіл і взялася до розбору. Більшість виявилася цілком звичайною для літньої пані: рецепти, рахунки, списки покупок, уривчасті нотатки про клієнтів, листи. А потім я витягла товстий потертий зошит у шкіряній палітурці.
На обкладинці золотими літерами було виведено: «Для нащадків, які вважають мене божевільною».
І ось це вже виглядало багатообіцяюче.
На першій сторінці було написано: «Якщо ви це читаєте, значить, або я померла, або знову виграла суперечку».
— Чантере, чи це схоже на вашу бабусю? — запитала я.
— На жаль.
Я перегорнула сторінку. Потім ще одну. І ще.
— Що там? — запитав Альфредо.
— Вірші.
— О.
— Дуже дивні вірші.
Чантер приречено заплющив очі.
— Я попереджав.
Я прочитала вголос:
Коли місяць забуде ім’я,
А вітер сховався в листи,
Шукай не там, де плакали люди,
А там, де сміявся ти.
— Це нісенітниця, — зауважив некромант.
— Чантере, у вашої бабусі було хобі писати вірші й надсилати їх до місцевої газети?
— Ні.
— Тоді, може, це не вірші, а загадка, залишена вам як нащадкам?
Чантер лише знизав плечима. Я закрила зошит.
— Гаразд. А що взагалі могла шукати Гертруда, якщо припустити, що у вас є якась сімейна таємниця?
Некромант несподівано похмурнів.
— Нічого.
— Твоє обличчя каже протилежне.
— Маріє...
— Ні, серйозно.
Некромант кілька секунд мовчав. Потім усе ж здався, не витримавши мого погляду дитини, яка чекає казку.
— У родині існує стара легенда.
О. Оце вже було цікаво.
— Яка?
— Про Тіньовий Ключ.
Навіть Альфредо перестав писати.
— Це той...
— Так.
— Справжній?
— Не знаю.
Я насупилася.
— І що він робить?
— Згідно з легендами, він дозволяє відчиняти двері між життям і смертю.
Я кліпнула.
— Усього лише?
— Маріє.
— Вибачте. Продовжуйте.
Чантер втомлено потер перенісся.
— Половина родини вважає його казкою.
— А друга?
Я фиркнула.
— Ваша кузина думає, що він існує?
— Можливо, саме так.
— І що леді Елеонора його сховала?
— Так.
— І тому вже багато років риється в будинку?
— Так.
Я задумалася.
— А що казала бабуся?
— Що, якщо хтось настільки дурний, щоб шукати Тіньовий Ключ, то він його заслуговує.
Я не стримала сміху.
— Ваша бабуся починає мені подобатися.
— Це тривожний знак.
Я знову відкрила зошит і майже одразу натрапила на новий вірш.
Де перший подих застиг у камені,
Там серце моє знайшло спокій
Під покровом білим та легким...
Чантер тяжко зітхнув.
— Я пам'ятаю, саме через це Гертруда особливо божеволіє.
— Чому?
— Вона впевнена, що йдеться про мавзолей Першого Короля.
— А він тут похований?
— Так.
— І називається...
— Камінь Першого Подиху.
Я задумалася, ще раз перечитала рядки. Потім похитала головою.
— Ні.
— Що — ні?
— Надто очевидно. Ну, хто б так щось ховав чи загадував? Хороші загадки ніколи не розв’язуються найочевиднішим способом.
Ми б і далі сперечалися, але саме в цей момент у вхідні двері бюро гучно постукали. Альфредо пішов відчиняти. Та за хвилину до кабінету зазирнув блідий і захеканий міський вартовий.
— Майстре Блек.
— Так?
— У нас новий небіжчик.
Я скоса глянула на Чантера, який уже приречено заплющив очі.
Схоже, забирати місцевих безхатченків, яких знаходила варта, тут вважалося корисною для міста справою, але не надто прибутковою.
А вартовий продовжив:
— І начальник варти дуже просив вас оглянути його насамперед.
— Чому?
— Тому що цей небіжчик замішаний у зникненні королівської корони!
У кабінеті миттєво запанувала тиша.
— Здається, — обережно сказала я, — у нас знову детективне розслідування.
