Спочатку:
На сторінку книги
Емма прийшла через два дні. Ясна річ, не сама. Поруч із нею на порозі бюро Блеків стояла невисока сухорлява жінка в темній сукні та капелюшку. Волосся в неї було зовсім сиве, а обличчя таким суворим, ніби вона заздалегідь приготувалася повчати весь світ. Але варто було Еммі взяти її за руку, як ця суворість миттєво зникала.
— Обережно, моя люба, тут сходинка.
— Добре, бабусю.
— Все одно обережно.
— Бабусю...
— Що?
— Ти вже казала.
— І скажу ще раз.
Я спостерігала за ними й мимоволі усміхалася.
Старенька не випускала долоню онуки ні на секунду, поправляла її сукню, пригладжувала волосся. Кожні кілька хвилин запитувала, чи не холодно їй. Наче боялася відвернутися й виявити, що дитини немає поруч.
— Пані Агнес справляє враження людини, здатної перемогти в суперечці навіть податкову службу, — зауважила я.
— Вона тричі перемогла міську податкову службу, — повідомив Альфредо.
— Що?
— Я перевіряв архіви.
— Альфредо, іноді мені страшно питати, чим ти займаєшся ночами і скільки знань уже опинилося у твоїй голові.
Ми провели їх через кладовище.
Ділянка для міських поховань розташовувалася в дальній частині некрополя. Тут не було розкішних пам'ятників, родинних склепів і мармурових янголів. Лише рівні ряди простих надгробків. Місто оплачувало місце, плиту та базове облаштування. Решта залежала від удачі. Або від Альфредо. Бо наш скелет чомусь вирішив, що кожна могила заслуговує на квіти.
Тепер біля свіжого поховання майстра по дереву росли молоді рожеві кущі.
— Гарно, — тихо сказала Емма.
Я здивовано подивилася на неї.
— Ти ж не бачиш.
Дівчинка усміхнулася.
— Але пахне гарно.
На це мені заперечити було нічого.
Вона опустилася навколішки біля плити й обережно провела пальцями по вибитих літерах. Звісно ж, прочитати їх вона не могла. Але все одно торкалася каменю так, ніби намагалася його запам'ятати.
— Тато тут?
— Так, сонечко, — відповіла бабуся.
— Добре.
Після чого дівчинка дуже серйозно повідомила:
— Я знайшла бабусю.
Старенька поруч шумно втягнула повітря.
— І вона хороша.
— Еммо...
— Справді хороша. У неї є кури. І кози. А ще вона сказала, що там є яблуневий сад. І я питиму сік.
Навіть Чантер, який стояв трохи осторонь, ледь помітно відвернувся, приховуючи усмішку. Потім пані Агнес повільно поклала руку на надгробок.
— Пробач мені, синочку.
Усього три слова, але в її голосі було стільки всього, що мені здалося, ніби я підглядаю за чиєюсь особистою сповіддю. Здається, деякі речі все ж мають залишатися між живими і мертвими.
Коли вони зібралися йти, я попрощалася з Еммою, попросивши її слухатися бабусю й не засмучувати її. Бабусі — це іноді важливіші люди у твоєму житті, ніж батьки. Принаймні так було в мене.
Я дивилася їм услід, доки вони не зникли за поворотом у супроводі незмінно ввічливого Альфредо. А потім чомусь не пішла до будинку, а сіла на найближчу лавку біля могил усіх тих людей, похованих коштом міста. Біля кущів троянд, дбайливо висаджених скелетом. Біля чужої історії, яка все ж закінчилася добре.
Якийсь час я сиділа мовчки й раптом упіймала себе на думці, що заздрю. Не комусь конкретному. Не вбитому майстру, його самотній матері й уже точно не сліпій дівчинці. А тому факту, що вони знайшли одне одного. Що в них була родина. Нехай пізно, нехай після прийняття власних помилок минулого, нехай після трагічних подій. Знайдена родина — це все одно найголовніше.
А в мене?
Я опустила погляд на власні руки. Як там зараз мої батьки? Що вони думають? Шукають мене? Чи вже перестали? Чи є взагалі спосіб повернутися? А якщо ні? Якщо я справді залишуся тут назавжди? У світі, де в мене нікого немає. Серед людей і нелюдів, які з'явилися в моєму житті лише кілька тижнів тому.
Я раптом зрозуміла одну дуже неприємну річ. Якщо завтра зі мною щось станеться, тут знайдуться ті, хто мене поховає. Поставлять такий самий безликий камінь на могилі, посадять кущ троянд. Але не знайдеться жодної людини, яка знала б мене раніше. І чи знайдеться хоч хтось, хто сумуватиме за мною?
І від цієї думки всередині стало несподівано гірко й порожньо. Настільки порожньо, що я навіть не помітила, коли по щоках потекли сльози.
Спочатку одна скотилася вниз по щоці. Потім друга проклала мокру доріжку. А потім я просто закрила обличчя руками й заревіла. От завжди так: можу місяцями тримати обличчя й ритм, а потім накочується втома і все оце. А тут навіть немає кілограма полуничного морозива для таких випадків. Та й холодильника теж немає, де воно мало б зберігатися.
