Спочатку:
На сторінку книги
— Маріє?
Голос пролунав зовсім поруч. Я здригнулася від несподіванки. Постати такою заплаканою перед Чантером мені зовсім не хотілося. Тому руки я від обличчя навіть не прибирала.
Він сів поруч, і деякий час ми мовчали.
— Альфредо сказав, що ви залишилися тут.
— Донощик…
Я мимоволі шморгнула носом. Чантер зробив вигляд, що не помітив. І за те я була йому безмежно вдячна.
— Дурниці, чи не так?
— Що саме?
— Плакати через людину, яку я взагалі не знала.
Некромант похитав головою.
— Ви плачете не через нього.
Я повільно опустила руки.
— Тоді через що?
Він подивився на мене.
І в цей момент я раптом зрозуміла, що він бачить мене наскрізь. Не поверхневі думки чи дурні надії, а саме те, що я намагалася ховати весь цей час навіть від самої себе.
— Маріє, ви боїтеся залишитися самотньою.
Влучно! Прямо в яблучко. Це був Вільгельм Телль від психології — одним лише поглядом своїх світлих очей він одразу знайшов мою болючу точку. Не зробивши жодного попереджувального пострілу і не давши мені шансу ухилитися.
Я криво усміхнулася.
— Трохи запізно боятися. Здається, я вже сама.
— Ні.
Я кліпнула.
— Що?
— Ні.
Він вимовив це своїм крижаним, спокійним тоном.
— Ви не самі.
І чомусь саме після цих слів так важко створена мною гребля просто прорвалася знову. Бо ніхто не повинен говорити правильні речі саме тоді, коли ти щосили намагаєшся триматися.
Я майже засміялася крізь сльози.
— Це був найжахливіший сеанс психотерапії в моєму житті.
— У мене немає досвіду в цій вашій терапії.
— Ось то і помітно.
Цього разу кутик його губ справді сіпнувся.
І саме тоді сталося дещо дивне. Тобто спочатку дивно було взагалі відчути дотик його руки до моєї. Чантер був без звичних рукавичок і, на мій подив, рука в нього була не крижана, як я собі завжди уявляла. Пальці були сухими й теплими, а легке стискання пустило вгору по моїй руці ланцюжок мурашок.
Я подивилася на нього крізь каламутну пелену в очах, і мені здалося, що він дивився на мою руку у своїй із якоюсь божевільною надією та ніжністю.
А потім сталося наступне: Спочатку стих вітер. Потім замовкли птахи. А тоді звідкись пролунав дзвін. Глухо й важко.
Я насупилася.
— Чантере...
Некромант уже дивився не на мене, а кудись за мою спину. Причому вираз його обличчя був такий, ніби він побачив на кладовищі привида. Даруйте за тавтологію.
Я озирнулася й відчула, як по мороз пішов поза шкірою.
По всьому кладовищу на старих надгробках один за одним загорялися руни. І ось їх уже стали десятки, сотні... Бліді сріблясті символи повільно проступали на камені. Наче хтось увімкнув потужне підсвічування, таке, щоб світіння було видно навіть удень.
А потім із землі почали підніматися напівпрозорі розмиті постаті. Вони з'являлися над могилами й зависали над ними в повітрі, не рухаючись.
Мене почало морозити вже не по-дитячому.
— Що відбувається?
Я перевела погляд на Чантера і вперше побачила на його обличчі справжній страх. Він був блідий навіть сильніше, ніж зазвичай.
— Ні...
Тихо промовив він.
— Ні. Ні, ні...
Десь поруч спалахнув стародавній герб Блеків, висічений на старому родинному обеліску. Срібне світло розлилося по каменю.
— Чантере...
Він різко підвівся.
За його спиною знову заклубочилася чорнота, яка, наче самостійна тінь, почала розповзатися по всьому кладовищу, гасячи світло на рунах і змушуючи зникати підняті тіні мерців.
— Маріє, йдіть до будинку, — кинув некромант.
— Що?
— Негайно.
— Мені потрібно перевірити архіви.
Він дивився на мене так, ніби хотів сказати щось іще, але передумав.
— Повертайтеся до будинку.
— Та поясни ж нарешті, що відбувається!
На мить мені здалося, що зараз він відповість. Але замість цього Чантер просто відвернувся.
— Повертайтеся додому, Маріє. Негайно.
І сам пішов.
Майже втік.
Сидіти серед усе ще де-не-де сяючих надгробків було не надто спокійно, а плакати після того, що сталося, мені вже розхотілося.
Повернувшись до будинку, я цілком щиро подумала, що, схоже, сьогоднішній день усе ж вирішив закінчитися традиційним для мого життя способом.
Тобто абсолютно ненормально.
