Спочатку:
На сторінку книги
До полудня ритуальний дім Блеків змінився.
Ні, похмурість нікуди не поділася. Старий особняк усе ще виглядав як місце, де стіни мають власні родинні прокляття. Але тепер у цій темряві з’явилося щось живе.
Важкі портьєри в поминальній залі були розсунуті, впускаючи зеленкувате денне світло. Замість звичних чорних стрічок я наполягла на білих квітах. Лілії, які Альфредо приніс від садівника, що жив неподалік, стояли у високих срібних вазах уздовж стін, наповнюючи приміщення м’яким солодкуватим ароматом.
На довгих столах замість крижаної порожнечі з’явилися свічки у скляних колбах і тонкі келихи.
— Це все ще похорон? — похмуро уточнив Чантер, оглядаючи залу.
— Це атмосфера, — незворушно поправила я складки своєї чорної сукні. — Люди мають відчувати не лише втрату. Вони мають відчувати любов до людини.
— Зазвичай на церемоніях відчувають скорботу.
— Скорбота й так прийде безкоштовно. А от тепло треба створювати спеціально. І саме за це нас і будуть обирати!
Чантер нічого не відповів.
Я намагалася звучати впевнено, але всередині нервувала. Як не крути, а це був мій робочий дебют, і мені треба було довести, що я права. Або ж він остаточно переконається, що я божевільна.
Двері відчинилися.
Перші гості почали прибувати майже одночасно. Жінки в дорогих жалобних сукнях. Чоловіки зі срібними тростинами та родинними перснями. Старі аристократи. Їхні діти. Племінники. Далекі родичі.
І величезна кількість жінок віку «сорок плюс і небезпечно соціально активна».
Я одразу зрозуміла: о, так. Саме ці пані мені й потрібні. Саме такі сидять у моєму світі в усіх соцмережах, ведуть баталії, шукають рецепти й розносять інформацію про все, що бачили. Саме вони хочуть першими розповісти іншим про все!
Ось вона — моя улюблена й рідна цільова аудиторія.
Леді Морвейн з’явилася останньою. Сьогодні вона виглядала більш зібраною, але очі все одно були червоні від сліз і безсонних ночей.
— Усе готово? — тихо запитала вона.
Я м’яко кивнула.
— Для вашої матері — так.
Жінка глибоко вдихнула й увійшла до зали.
Сама церемонія почалася тихо. Чантер стояв біля труни у своєму бездоганно чорному сюртуку й виглядав так, ніби народився частиною цієї зали. Після ритуальних слів прощання я ступила вперед і заговорила:
— Сьогодні ми зібралися тут не лише тому, що пані Арделія Морвейн покинула цей світ.
У залі стало дуже тихо.
— Ми тут тому, що її любили.
Я побачила, як кілька жінок одразу підвели очі.
— Тому що після неї залишилися люди, які пам’ятатимуть її сміх, її голос, звичку мерзнути навіть улітку, її любов до білих лілій і сімейних вечерь.
Леді Морвейн тихо схлипнула.
— Смерть забирає людину лише один раз. А пам’ять залишається з нами назавжди. І поки ми пам’ятаємо тих, кого любили, вони не йдуть остаточно.
Тиша в залі стала майже відчутною. Ніхто не рухався. Навіть повітря ніби завмерло.
А потім одна з літніх пані витерла очі мереживною хустинкою. Слідом — ще одна. І ще.
А я подумки витерла піт із чола. Здається, їх пройняло.
Після прощальної частини гостей запросили до сусідньої зали. І ось тут почалося те, чого в домі Блеків, можливо, не траплялося приблизно ніколи. Принаймні не під кислим поглядом Чантера.
Люди залишилися. Вони не йшли одразу після ритуалу, не поспішали до екіпажів, не говорили сухе «мої співчуття» й не зникали. Вони сиділи, розмовляли й згадували Арделію Морвейн. На столах з’явилося її улюблене світле вино. Я спеціально попросила Альфредо дістати саме його.
— Вона справді любила саме це? — тихо запитав Чантер, підкравшись у своїй звичній манері домашнього привида.
— Без поняття.
Ага. Мені таки вдалося ввести його в ступор!
— Це ти в нас розмовляєш із померлими.
Потім я незворушно знизала плечима й додала:
— Мені ж вдалося розпитати лише її доньку, і вона згадала саме цей сорт.
І чомусь саме це змусило Чантера ледь помітно хмикнути.
— Ну так, вам навряд чи спадало на думку розпитувати жінок про алкоголь. Я права?
Пані ж тим часом обговорювали квіти, захоплювалися атмосферою й розпитували Альфредо, чи можна «організувати подібне заздалегідь для родини».
О-о-о. Пора.
Заздалегідь? Ну, все — в мені прокинулася акула маркетингу й вирушила на полювання на всіх цих милих готових рибок.
— Дозвольте, пані. — Я підхопила під лікоть ту, що розпитувала для своєї родини. — У нас є можливість забронювати подію заздалегідь. Також ви можете обрати найкращі місця, узгодити програму церемонії, особливі побажання. Смерть не завжди приходить несподівано — іноді вона вже стоїть на порозі. Але це не час сумувати, а час прийняти долю з гідністю й створити саме ту атмосферу, яку той, хто йде, хотів би залишити своїм близьким.
Я набрала більше повітря в легені й продовжила:
— Залиште нам свої контакти, і ми підготуємо для вас найкращу пропозицію як для одних із наших перших замовників розширеної програми.
Сподіваюся, я не наобіцяла нічого зайвого.
Бо інакше Чантер мене точно вб’є й першою відправить тестувати запропоновану мною розширену програму!
