Спочатку:
На сторінку книги
«Я знав, як приховувати свої слабкості... крім тієї, що дивилася на мене її очима.»
***
Париж тонув у сутінках.
Джеймс стояв біля вікна своєї монмартрської студії, стискаючи телефон так міцно, ніби це була єдина річ, яка тримала його при тямі. Скло відбивало його постать: темний силует із очима, що втомилися воювати з реальністю.
На екрані світилося повідомлення від Алекса:
«Брате, повертайся додому. Я роблю їй пропозицію цього тижня. Хочу, щоб ти був поруч».
Він перечитав ще раз, і ще, поки слова не стали чужими, абсурдними, болючими.
Їй.
Тій самій.
Телефон був холодний, а в грудях — пекло.
За його спиною тридцять два полотна. Тридцять два портрети її обличчя, намальовані за шість місяців самотньої паризької втечі.
Він утік, щоб забути. Малював її щовечора, намагався вигнати, випалити з себе.
Не вийшло.
Джеймс обернувся до полотен. Вони вишикувалися вздовж стін, наче свідки його капітуляції.
Його пам’ять раптом зрадила й повернула назад у кімнату, просочену запахом книжок, пилу й чогось іще, що не піддається назві. Він знову стояв там у ранковому сяйві з пензлем у руці.
Він згадав її шию: довгу, витончену, вразливу під золотавим світлом. Згадав, як пасмо волосся лягло на її плече після того, як він витягнув шпильку сам, ніби не контролюючи свого руху.
І все пішло до біса.
Телефон знову завібрував, вириваючи його з пастки пам’яті.
Алекс: «Джеймсе, ти приїдеш?»
Він не відповів одразу.
Підійшов до каміну, взяв перше полотно, на якому вона стоїть у галереї, коли він побачив її вперше. Його руки не тремтіли, навідміну від серця.
Кинув у вогонь.
Полум’я лизнуло краї, і бордова сукня почорніла, скрутилася. Він дивився, як зникає те, що створював місяцями. Не відвів погляду. Бо якщо спалить її тут, можливо, зможе повернутися й дивитися, як Алекс надягає на її палець каблучку.
Друге полотно. Третє. П’яте. Чотирнадцяте.
Вогонь розростався, дим різав очі, їдкий, гіркий запах палаючих полотна та фарби заповнив кімнату. Джеймс кидав картину за картиною в камін. Так палять листи від того, кого любив занадто сильно. Її профіль у присмерку, її пальці на келиху вина, її погляд.
Останнє полотно він тримав довше за інші.
Там вона була майже оголеною: не тілом, а душею. Такою, якою він її знав, коли завмерла під його поглядом і він побачив, що вона відчувала те саме. А потім пішла з Алексом. З його братом.
— До біса, — прохрипів Джеймс і кинув останню картину у вогонь.
Жадібне полум’я сягнуло вгору. Кімната стала помаранчевою, як захід сонця.
Він осів на підлогу, спиною до стіни, і дивився, як горить обличчя жінки, яку він не мав права любити.
Попіл падав на підлогу сірий, легкий, безжальний.
Джеймс набрав відповідь, не відриваючи погляду від вогню: «Вітаю, брате. Звісно, буду. Вже пакуюся».
Надіслав, поклав телефон екраном донизу, заплющив очі.
Бо кохання — не завжди історія про те, як отримати бажане. Іноді це історія про те, як повертаєшся додому, щоб дивитися, як твоє щастя каже «так» комусь іншому. І посміхатися, не дивлячись ні на що, бо цей "інший" — твій брат. І ти не можеш ненавидіти його за те, що він обрав те саме, що обрав би ти.
Якщо ви не хочете задихатися від емоцій і втрачати сон, просто пройдіть повз. Не торкайтеся цієї серії. Але якщо вам потрібен той самий дофаміновий удар, після якого реальний світ здаватиметься прісним, а коліна тремтітимуть від кожного сюжетного повороту... Читайте. Але пам'ятайте: шляху назад не буде.
