Раді Вас бачити!

ХОДИМО ПО КОЛУ

Ріан лежав на широкому ліжку, а на його грудях спочивала Файра. Він повільно гладив її шовковисте біле волосся, поки вона цілувала його торс. Солодка млість хвилями котилася його міцним тілом. Ріан тихо застогнав, а Файра переможно засміялася. Він перевернув дівчину і з силою впився в її вуста. Шалена ніч добігала кінця, і подумки він уже був зовсім в іншому місці.

Файра не збиралася відпускати його. Вона знала: варто на мить відвернутися — і він зникне.

— Ріане, залишайся. Поснідаємо разом, а завтра проведемо чудовий день, — вона міцно обхопила його за шию. — Це буде найпрекрасніший день у моєму житті. Уявляєш: ніхто нам не заважатиме. Будемо робити все, що ти захочеш.

— Файро, ти знову за своє, — Ріан відкинувся на подушки, не дивлячись на неї. — Це не входить у мої плани.

— Це ж ні до чого тебе не зобов’язує, ми просто проведемо гарні вихідні. Це ж так прекрасно, — наполягала дівчина.

— Так, звісно. А в понеділок твоя «розумна» матінка опублікує сотні наших фотографій на всіх своїх медіаресурсах. Я вже проходив цей сценарій з твоєю сестрою, — Ріан різко підвівся, спустивши ноги на пухнастий килим. — Мені шкода Делі, але твоя мама використала її, змусивши страждати напоказ. Мабуть, сподівалася, що я клюну на цю дешеву мелодраму.

— Ой, Делі дурна. Треба було мовчати й плакати в подушку, а не бігти до мами, — Файра підвелася слідом, ніжно обійняла його за широкі плечі та поцілувала в щоку. — Я знаю, що ти мене не кохаєш. Але я для тебе ідеальна партія, як не крути. Рано чи пізно тобі все одно доведеться одружитися, батько вимагатиме привести в дім дружину.

— Це станеться ще не скоро. Я не в тому віці, щоб влізати в такі союзи. Жодних наречених, жодних дружин, — він розірвав її обійми й почав одягатися. — Краще знайди того, хто буде тебе кохати. Я — не варіант, мені це точно не потрібно.

— Я хочу бути з тобою і буду чекати стільки, скільки треба, — Файра не відводила від нього погляду. — Я не ревнива, не власниця — ти можеш гуляти скільки заманеться. Моє ліжко і я — тільки для тебе.

— Ми ходимо по колу. Спочатку Делі, тепер ти. Я втомився від вашого сімейства, — Ріан застібав гудзики сорочки. — Нам якийсь час взагалі не варто перетинатися. Давай збережемо дружні стосунки, але я більше не прийду.

Ріан розчинився в повітрі, залишивши по собі лише холодний аромат хвої. Файра з силою жбурнула подушку в те місце, де щойно стояв наслідний принц, правитель магістрату — Ріан Вайрус. Її золота мрія про корону щойно розбилася об його крижану байдужість.

Файра важко опустилася на ліжко, дивлячись на порожнє місце поруч. Повітря ще зберігало ледь відчутний хвойний присмак — останній слід його магії, такий же холодний, як і сам чоловік.

— Нічого, Ріане, — прошепотіла вона, стискаючи ковдру так, що кісточки пальців побіліли. — Ти можеш втікати скільки завгодно. Але ти забув головне: у тебе є слабкість, про яку ти волієш не згадувати.

Вона підійшла до дзеркала, поправляючи розпатлане волосся. Її обличчя знову стало бездоганно спокійним. Вона не збиралася плакати, як дурна Делі. Вона була іншою. Файра витягла з шухляди столика маленький кристал, який почав тьмяно пульсувати синім світлом.

— Мамо, — покликала вона в порожнечу.

В покоях зʼявилася власною персоною Сербія Шантар, на ній був шовковий пенюар а її біле волосся спадало хвилями на тонкі плечі. Якби хтось чужий дивився на них з боку, то б нізащо не повірив, що Сербія мама, а не сестра Файри.

— Я казала не тягнути його в ліжко, це не спрацює. — Сербія присіла в мʼяке крісло біля каміна, який в ту ж хвилину загорівся яскравим теплим вогнем, — він міняє дівчат як рукавички, та жодна з них і в тому числі ти і Деля не були в його спальні.

— І що мені робити тепер? Він сказав, що більше не прийде, — Файра присіла на підлогу біля мами і поклала свою голову на її коліна. — я хочу бути королевою мамо, і мені все рівно яким способом цього добитися.

— Бачу ціль — не бачу перепон. Ти моя донька. — вона ніжно погладила її по голові, — ми заманимо його в капкан, корона буде твоя.

Сербія не поспішала відповідати. Вона повільно спостерігала за вогнем, який, здавалося, танцював під її ледь помітним контролем.

— Ріан — мисливець, Файро, — нарешті промовила вона, не повертаючи голови. — Він ніколи не цінує те, що приходить у руки саме. Він любить відчувати власну перевагу, вірити, що він сам обирає, кому дозволити підійти ближче. А ти… ти занадто очевидна у своєму бажанні.

Файра зціпила зуби, але не відійшла. — Мені потрібна корона. Мені байдуже, скільки часу це займе. Скажи, що я зробила не так?

— Ти намагалася грати на його полі, за його правилами, — Сербія підвелася, і її пенюар ледь чутно шелестів по підлозі, наче зміїна шкіра. — Ти стала ще одним джерелом шуму в його житті. Він втомився від нашого сімейства, від того, що кожна з вас намагається щось «виторгувати» у нього за ніжність.

Вона обережно, майже пестливо, поправила їй пасмо волосся. — Ми змінимо тактику. Ми не будемо намагатися стати для нього ідеальними. Ми станемо необхідними. Поки він зайнятий своїми справами в Магістраті, ми почнемо м’яку гру в тінях. Є питання з розподілом земель та фінансовими звітами, де йому знадобиться не коханка, а союзник, який знає більше, ніж показують у звітах.

Файра уважно слухала, її очі звузилися, поглинаючи кожне слово матері. — Ти пропонуєш… шантаж?

— Я пропоную гру в довіру, — холодно відповіла Сербія. — Ми не будемо поспішати. Нехай він думає, що вихідні з тобою були останньою спробою. Ми на якийсь час зникнемо з його поля зору. Станемо тими, хто дає відповіді на питання, які він навіть не наважується озвучити вголос. Корона не здобувається в ліжку, доню. Корона здобувається тоді, коли правитель розуміє, що без твоїх порад його трон хитається.

Файра подивилася на свої руки, згадавши холод Ріана. — А Деля? Вона не вміє грати в довгу. Вона видасть нас, як тільки він подивиться на неї з жалем.

— Делю я візьму на себе, — відрізала Сербія. — Для неї ми знайдемо іншу іграшку. Твоє завдання — холодний розум. Забудь про Ріана-чоловіка. Почни вивчати Ріана-правителя. Слабкості знаходяться не в спальнях, а в архівах та державних паперах.

Сербія підійшла до дверей і зупинилася на порозі. — Почни з малого. Вивчи, які саме справи зараз найбільше тиснуть на Магістрат. До вечора я хочу мати список його найближчих радників. Ти станеш для нього тією, хто приносить рішення, а не вимагає уваги.

Файра повільно видихнула. План матері був не таким швидким, як їй хотілося, але він мав у собі ту саму жорстоку логіку, яку вона так цінувала. Вона більше не буде «черговою». Вона стане незамінною.

***

Ріан повернувся не в офіційну резиденцію. Він обрав свій таємний маєток, загублений серед тисяч інших будинків — місце, про існування якого не здогадувалася жодна жива душа. Це було його найсуворіше табу: жодних слідів, жодних гостей, жодної згадки в реєстрах. Для світу Ріан Вайрус мешкав у розкішному палаці під цілодобовим наглядом камер, але насправді він повертався сюди, де панував мінімалізм, тиша і Грім.

Грім зустрів його біля порога, виляючи хвостом — звичайний, вірний лабрадор, чия добродушна морда приховувала смертоносну магічну міць, здатну зрівняти з землею цілий загін нападників. Ніхто не знав, що цей собака — не просто улюбленець, а єдиний охоронець, який ніколи не спить.

Ріан зняв піджак і відчув, як зникає напруга останньої ролі, яку він грав перед Файрою. У цьому маєтку час належав лише йому. Він не боявся ні стеження, ні підступів — тут магія була налаштована на нього, як і кожен куток цього прихованого світу. Він був самотній, але саме ця самотність була його найбільшим привілеєм. Він був єдиним володарем таємниці, до якої не міг доторкнутися жоден світський інтриган.

У вітальню і увійшов старий дворецький — єдина прислуга і один з найвірніших людей в його оточенні.

— Ваш чай, Ваша високосте. — дворецький поставив гарячий напій великій білій чашці на маленький столик. — як минув день?

— Паскудно, все остогидло. — Ріан дивився у вікно, там у світлі нічних ліхтарів грайливі зграї нічних метеликів кружляли над рясно розквітлими гортензіями.

— Можливо потрібен перепочинок? Не хочете навідатися до бабусі, ви давно в неї не були, — спокійно і тихо говорив дворецький

— Так, Маріусе, ти вірно все говориш — завтра поїду до неї. Вона єдина, хто мене не підганяє одружуватися.

Маріус зник так само непомітно, як і з’явився, залишивши Ріана наодинці з нічним садом. Ріан знову поглянув на смартфон, на екран, де сповіщення про нові вимоги Магістрату висіли, як дамоклів меч.

Уся його кар'єра в Магістраті була своєрідним тестом. Для світу він був «полігоном», де кожен його крок, кожна відмова чи угода обговорювалися під мікроскопом. Кожен його жест на цій посаді згодом перетвориться на державну політику, коли на його чолі засяє корона Володаря. Весь світ дивився на нього, чекаючи, чи стане він новим зразком справедливості, чи повторить помилки свого батька ( правда в нього їх не так багато, головне самому їх не натворити).

Ріан відчував цей тягар щосекунди. Його бабуся знала це краще за будь-кого. Колись вона сама носила цей титул, сама керувала цим механізмом, поки не вирішила відійти від справ заради онука. Вона забрала його на виховання ще зовсім малим, щоб виплекати в ньому те, чого не вистачало його батькові — розуміння, що влада — це не лише контроль, а й відповідальність за людей, чиї долі ти вирішуєш.

— Вона єдина, хто не бачить у мені лише спадкоємця, — прошепотів Ріан, відкладаючи телефон. — Вона бачить того, кого сама намагалася виліпити з цього хаосу.

Втеча до неї була не просто примхою. Це була єдина можливість згадати, ким він був до того, як став «Магістратом для спадкоємців». Завтра він покине цей стерильний світ інтриг, де Файра та Сербія розраховують кожен його подих, і поїде туди, де він нарешті зможе дихати на повні груди, не боячись, що його щирість використають проти держави.

ЛЬВІВСЬКА КАВА З КРУАСАНАМИ

Віка бігла вже третє коло по стадіону, восьма ранку, а сонце вже починає припікати. Повернулася додому, швидко прийняла душ, одягла костюм заклала волосся на маківку в пучок, кілька крапель її улюблених парфумів із ароматом півоній і швидко снідати в Креденс. Ніколи не накладала гори макіяжу на роботу, не вішала на себе золоті прикраси. В її одязі не було пишності, а стриманий мінімалізм та зручність. Костюм, майка під піджаком та кеди.

Вона снідає в цьому кафе вже років зо три, відколи померла її ба. Вона не вміє готувати, не тому, що її не навчили, а тому що не хоче. Їй набагато простіше замовити готову їжу або поїсти в якомусь закладі. 

— Так як завжди? — запитав офіціант, як тільки Віка переступила поріг кафешки.

— Доброго ранку. Так, так як завжди, — привіталась і підтвердила своє замовлення.

— Вівсянка, круасан з варенням та велика чашка капучіно, — пробив він замовлення, а Віка його оплатила та сіла за столик.Віка сіла за свій улюблений столик біля вікна, звідки відкривався краєвид на ранкову вулицю. У «Креденс Кафе» на Пороховій уже почав збиратися звичний натовп поспішаючих людей, але Віка не зливалася з ними. Вона не дивилася в телефон, не гортала стрічку новин — вона просто спостерігала за містом, яке прокидалося.

Капучіно принесли швидко — густа пінка, ідеальна температура. Віка зробила перший ковток, відчуваючи, як тепла гіркота напою остаточно розганяє залишки ранкової втоми після бігу. Круасан був свіжим, а вівсянка — саме такою, як вона любила, без жодних зайвих спецій чи цукру.

Це був її ритуал. Три роки поспіль цей сніданок був для неї єдиним постійним острівцем стабільності після смерті ба. Віка ніколи не відчувала потреби готувати вдома, перетворюючи кухню на майданчик для кулінарних експериментів. Їй подобалося, що цей час належав лише їй — без планів, без обов'язків, без вимог «бути кимось».

Вона згадала, як колись ба казала їй: «Віко, в цьому світі забагато зайвого шуму. Вмій лишатися собою серед натовпу». Віка сприйняла ці слова буквально. Її костюм, кеди, мінімум косметики — це була її броня від світу, де кожен другий намагався здаватися багатшим, успішнішим чи важливішим, ніж він є насправді.

Поки вона доїдала круасан, її погляд ненадовго затримався на відображенні у вітрині. Там, у відблисках скла, вона виглядала простою дівчиною в кедах. Віка допила каву і пішла на роботу.

Саме пішла, бо до офісу від кафе метрів шістсот. Взагалі її будинок, бабусин будинок і офіс “ПаламарБуд” всі в пішій доступності. Офіс по Народній, а її квартира на Сулими, навпроти вікон якої бабусин будинок. 

Життя у Віки схоже на американське кіно, в якому до роботи встигають вийти на пробіжку, поснідати неспішно і встигнути на роботу. А особливо, коли можна прийти на десяту годину.

Дядько Борис, двоюрідний брат її покійного батька, власник фірми з виробництва будівельних матеріалів, вісім років тому запропонував їй місце менеджера з продажу і відтоді це її улюблена справа.

Вона називає його скорочено “Дя”, а він її “Ві”. Для сторонніх людей їхнє звернення деколи викликає подив, тому на роботі він для неї Борис Євгенович, а вона Віка або Вікторія.

За вісім років вже всі знають, що вона його племінниця, але її це зовсім не хвилює. Свою зарплату вона заробляє сама, бо продажники живуть від відсотків, а не на ставці.

Віка увійшла на закриту територію, це місце в яке можна увійти лише за пропуском або за запрошенням. Дядько завжди турбується про безпеку фірми, він вважає, що офіс це не прохідний двір де може тинятися хто-небудь, а місце де працює злагоджена команда. На роботу в ПаламарБуд влаштуватися важко, бо працівники підбираються з прискіпливістю. А якщо тебе вже взяли, то ти зробиш все, щоб затриматися тут якомога довше.

Команда ПаламарБуд — це дійсно команда, яка згуртована самим власником. Згуртована не тільки гарними промовами, але й гарними зарплатами та умовами праці. Два рази на рік дядько оплачує відпочинок для всіх — один раз перед Новим Роком в Карпатах, а другий раз влітку на березі моря. Така оплачувана відпустка подобається усім, а ще й те, що з собою можна взяти своїх найближчих рідних. За таке готові працювати понаднормово, закривати всі дедлайни.

На другому поверсі, де розміщено відділ продажів, вже робота кипіла повним ходом. Віка наблизилася до їхнього великого офісу, але перед цим заглянула на кухню — там біля кавового апарату стояв Андрій, новий працівник у їхньому відділі, а біля вікна стояла Каріна — керівник відділу. Вони розмовляли про неї, зупинилася не в полі їхнього зору і прислухалася ( кому ж не цікаво послухати плітки про себе).

— А Віка, чому вона завжди запізнюється? Тому що родичка шефа? — в його голосі були нотки роздратування, — а казали, що у вас дуже круто і всі як одна сім'я. А я бачу, що тут є любимчики, а всі решта пахають.

— Ого, хлопче. Ти прикуси язик, — Каріна, як завжди пряма. — тут немає любимчиків, тут всі працюють однаково.

— Як це однаково, ми приходимо не девяту, а вона на десяту. Ми працюємо до вісімнадцятої, а вона до шістнадцятої. У неї окремий кабінет, так як в тебе. Хоча вона не керівник, а простий менеджер, — це було не роздратування, це була заздрість. Хлопця душила жаба, Віка хотіла розсміятися та все ж стрималася, щоб почути відповідь Карини.

— А багато ти вже продав сьогодні? Ти ж прийшов на девʼяту, вже мав би щось продати, але я не бачила твоїх рахунків на контрагентів. — Каріна знає всі слабкі місця своїх підлеглих, — просто Віка зараз прийде зробить один продаж до обіду, а другий по обіді, і її рахунки будуть мінімум шестизначні. А відповідно її ЗП складе за один день, те що ти дасть Бог заробиш за тиждень.

— Бо шеф її підганяє самих жирних клієнтів, — бідний хлопець давився своєю заздрістю.

— Жодного клієнта шеф її не підгонить, клієнти самі шукають Віку. І вона прийшла на фірму до нас з першим клієнтом. І це був Авалон.

— Авалон? Найбільший забудовник Львова? Як? — тепер він дивувався.

— Віка нікому не розповідала. Але відтоді Авалон наш постійний клієнт, і ще десяток забудовників, які прийшли до Віки. Саме до Віки, і їх ніхто з наших менеджерів більше не цікавить.

— А я думав, що вона просто для галочки ходить сюди, вдає що працює.Виглядаю мабуть по-дурному, — Андрій відійшов від апарата, Віка почула його кроки в бік вікна, — я звик, що діти або родичі власників користуються привілейованими правами. Так було на попередній роботі, я працював, а мою ЗП ділили ще й на сина власника.

— Тут такого немає, а Віка наш найкращий менеджер.

— А ти не боїшся, що вона тебе підсидить? — скільки сумнівів в голосі цього хлопця, що Віка вирішила припинити цей діалог.

— Не підсиджу, — вийшла так, щоб її бачили, — я не люблю керувати такими занудами як ти. Нафіга воно мені, поки вас чомусь навчиш, то ніяких нервів не вистачить. Доброго ранку.

— Привіт, Віко. Ми тут тобі кісточки перемиваємо, — привіталася Каріна, — ти мабуть чула.

— Нічого нового я не почула, тому я йду працювати, щоб народ не переживав, що я їм їхній хліб. 

Віка вийшла з кухні та пішла у свій кабінет. Відділ продажів був розділений на три частини. Посередині великого приміщення було розміщено шість столів для менеджерів з продажів, а в протилежних частинах два кабінети — один керівника відділу продажів Каріни Гордусь, інший — менеджера з продажу Вікторії Верес.

Вона зайшла до свого кабінету, де панувала тиша, така необхідна для того, щоб налаштуватися на потрібну хвилю. Для інших це була звичайна робота з паперами та CRM-системою, але для неї бізнес був чимось набагато відчутнішим.

Коли вона відкривала рахунки, вона не просто бачила цифри. Вона відчувала ритм компанії-замовника. Деякі фірми «звучали» як наполегливий, упевнений бас — з ними можна було працювати надійно й довго. Інші ж, як той самий «Авалон», мали складну, багатошарову структуру, що вібрувала викликом. Віка завжди знала, коли в них криза, ще до того, як це з’являлося в новинах чи звітах. Це було схоже на музичний слух: вона миттєво вловлювала дисонанс у запиті клієнта, розуміючи, чого вони бояться і що саме їх змусить підписати контракт.

Вона сіла за стіл, і на екрані з’явився список нових заявок. Андрій бачив у них лише обсяги будматеріалів. Віка ж бачила потреби: комусь терміново потрібні були гарантії, бо підрядники підвели, а хтось інший намагався грати в «сильних», приховуючи фінансову діру.

Вона ледь торкнулася клавіатури, і пальці самі почали формувати пропозицію, яка була не просто прайсом, а рішенням їхньої болі. Вона знала: якщо вона дасть саме цю ціну і саме на цих умовах, вони відчують полегшення. Це був її професійний танець, де кожен продаж — це не перемога над клієнтом, а добудована ланка в невидимому ланцюгу довіри.

Тому вона не потребувала «жирних» клієнтів від дядька. Вона просто «чула» їхню потребу тоді, коли ніхто інший ще навіть не здогадувався, що ці компанії готові до угоди.

Від роздумів Віку відірвав телефонний дзвінок. На екрані висвітилося ім’я виконавчого директора «Інтеграл-Буду».

— Доброго ранку, Сергію Яковичу, — привіталася вона спокійно.

— Не такий він і добрий, Віко, — голос чоловіка був схвильованим, ледь не зривався на крик. — Рятуй старого дурня.

Віка напружилася. Вона пам’ятала, як минулого місяця «Інтеграл-Буд» відхилив її пропозицію щодо плит перекриття, які виготовляв їхній завод ЖБК у Пустомитах.

— Що сталося? Чим я можу допомогти?

— Мої «придурки» закупили плити, що тріскаються при монтажі. Я ж казав, що працюємо тільки з тобою… — Сергій Якович на мить замовк, важко зітхнувши. — Втім, це наші внутрішні проблеми, розберуся з ними пізніше. Віко, рятуй! Строки горять, здача об’єкта через два місяці, а тут таке…

Віка мовчала. Вона ніколи не ухвалювала поспішних рішень. Спочатку вона відкинула емоції, потім — уявила графік заводу.

— Плити, кажете? А хто постачальник? — вона вже здогадувалася, але хотіла почути це від нього.

— Ти вже зрозуміла, — гірко кинув Якович. — Так, за гарною обгорткою виявилася гнила середина. Це «ЕКОБУД». Відкати зробили свою справу: за десять відсотків від контракту мій заступник купив непотріб, який міг призвести до катастрофи. То що, допоможеш?

Віка вже відкрила логістичну програму, звіряючи графіки відвантажень із планами виробництва заводу.

— Можу відвантажити двадцять одиниць завтра, ще тридцять — через два дні. Решту — наступного вівторка. Це все, що я можу зробити для вас у такі терміни, Яковичу.

На тому кінці слухавки почулося полегшене видихання.

— Віко, ти — моя рятівниця! Скидай договір, я підпишу і миттєво зроблю авансовий платіж. Додай до свого заробітку один відсоток від суми угоди — це премія за твою оперативність. Я сам напишу Борису щодо цієї домовленості.

— Дякую, Яковичу, — щиро відповіла Віка, відчуваючи приплив задоволення від того, як вдало склався цей «пазл».

— З тобою завжди приємно мати справу. До зв’язку!

Віка відправила договір на погодження Каріні й сама попрямувала до її кабінету. У залі було галасливо: телефонні дзвінки зливалися в суцільний гул, менеджери енергійно обговорювали замовлення, повністю занурені в роботу. Ніхто не зважав на оточуючих — тут кожен знав ціну свого часу.

Каріна уважно вичитувала документ, який щойно отримала. На її обличчі поступово розпливалася задоволена посмішка. Нарешті вона підняла очі на Віку.

— Я бачу, сьогодні ти можеш офіційно відпочивати, — Каріна кивнула на екран. — Сума семизначна. Що, «Інтеграл-Буд» знову повернувся? Не витримали «лихої долі» з іншими постачальниками?

— Не витримали, — спокійно підтвердила Віка. — До речі, Якович додав бонус: один відсоток від суми контракту особисто мені.

— Вітаю. Такі угоди — велика рідкість, — Каріна щиро оцінила майстерність колеги. — Борис уже знає?

— Якович сам йому напише.

Каріна на мить замислилася, а потім змінила тон на більш неформальний: — Ти сьогодні з нами в клуб йдеш? П’ятниця ж. Дівчата збираються трохи розвіятися.

Віка на мить затримала погляд на вікні. — Сьогодні ні. Сьогодні моїй ба виповнилося б вісімдесят два роки. Я хочу побути вдома.

Каріна ледь помітно зітхнула, хоча в її очах не було осуду, лише трохи жалю. — Віко, твоя ба померла три роки тому, а ти й досі щороку відзначаєш її день народження…

— Я так хочу, — тихо відповіла Віка, і в її голосі прозвучало щось таке, що змусило Каріну замовкнути. — Мені її просто не вистачає.

— Розумію, — Каріна кивнула. — Ну, як знаєш. Але якщо передумаєш — ти знаєш, де нас шукати. Двері в клуб для тебе завжди відчинені.

Віка купила бенто-тортик — саме той, з чорницею та вершково-ванільним кремом, який так любила її бабуся. Повертаючись додому через стадіон, вона помітила Георгія Семеновича. Колишній шанувальник її бабусі та її давній сусід, він був одним із небагатьох, хто знав Віку ще зовсім маленькою.

— Доброго дня, Георгію Семеновичу, — привіталася вона, сповільнюючи крок.

Чоловік зупинився, глянувши на коробочку з тортом у її руках. Його очі на мить потеплішали. — Її улюблений, — тихо промовив він. — Будеш згадувати сьогодні?

— Я згадую її щодня, але сьогодні — особливий день, — відповіла Віка, відчуваючи легкий щем у грудях.

— Прекрасна акторка, неперевершена жінка і людина з великим серцем, — Георгій Семенович щиро усміхнувся спогадам. А тоді перевів погляд на Віку: — А ти, моя чарівна царівно, все одна?

Він завжди називав її саме так, і це звернення давно стало для Віки чимось на кшталт захисного амулета. Але запитання про особисте життя вкотре змусило її напружитися.

— Ой, не починайте, — відмахнулася вона. — Я нікуди не поспішаю, мені добре самій. Не хочу вішати собі ярмо на шию.

— Віко, а як же кохання? Хіба ти не хочеш, щоб поруч був гідний чоловік?

— Гідний? — вона гірко всміхнулася. — А хіба такі ще існують? Щось я їх не зустрічаю.

— Бо ти не хочеш їх помічати, — суворо, але з турботою відрізав сусід. — Ти закрилася у власному світі й не впускаєш туди нікого.

— Мені ніхто не потрібен, Георгію Семеновичу, — відрізала Віка, хоча в голосі прозвучало більше захисту, ніж упевненості.

— Ой, дитино, ти не знаєш, про що говориш, — він зітхнув, дивлячись кудись у далечінь. — Я все життя прожив один, і це не зробило мене щасливим. Для справжнього щастя потрібні двоє.

Віка лише хитнула головою, прощаючись із сусідом. Його слова зачепили її, але вона ще не була готова визнати їхню правоту. Вона поспішала додому, де на неї чекали лише спогади та тиша.

Квартира зустріла Віку приємною прохолодою та ідеальною чистотою. Її оселя нагадувала музей мінімалізму: жодного зайвого предмета, жодної випадкової дрібнички. Головним «мешканцем» тут був робот-пилосмок. Він був її маленькою таємницею, що робив життя трішки світлішим: поки Віка працювала, хтось невидимий наводив лад, і щовечора, переступаючи поріг, вона відчувала, ніби в домі побувала чарівниця.

Вона розрізала бенто-тортик на чотири шматочки. Два поклала на тарілки, а решту заховала у майже порожній холодильник, де панував хіба що ідеальний порядок. Поруч поставила дві чашки запашного трав'яного чаю — суміш меліси та ромашки була улюбленою в її ба.

Навпроти себе Віка обережно поставила фотографію Емми Верес. Її Емми — найріднішої людини, яка двадцять років тому стала для неї цілим всесвітом. Коли батько загинув в автокатастрофі на трасі Київ—Чоп, мати не вагалася. Вона просто привезла маленьку дівчинку до порога старого будинку зі словами: «Я ще молода, у мене своє життя, а це донька вашого сина — виховуйте».

Бабуся не сказала ні слова. Вона мовчки взяла онуку за руку і повела в дім, де на стінах замість шпалер жили спогади — театральні афіші з її тріумфальними ролями. Емма Верес була зіркою львівського театру імені Заньковецької, вона грала головні ролі, доки на порозі її дому не з’явилося це нещасне, перелякане дитя. Вже наступного дня бабуся написала заяву на звільнення. Вона ніколи не шкодувала про це рішення, ставши для Віки і мамою, і татом, і цілим світом, який більше ніколи не зрадив.

— З Днем народження, Ба, — Віка піднесла високо свою чашку із запашним напоєм, — люблю тебе.

РЕЗИДЕНЦІЯ ЕММИ ВАЙРУС

Емма сиділа за масивним робочим столом у своєму кабінеті, де кожна деталь — від важких оксамитових портьєр до витіюватого магічного освітлення — дихала владою. Перед нею, наче виткані з диму та світла, завмерли троє її найвірніших магів.

— Отже, Шантар вирішила зіграти зі мною, — голос Емми звучав тихо, але в ньому відчувалася сталь. — Її плани на корону потребують суттєвої корекції.

Вона подивилася на першу напівпрозору постать: — Простежте за кожним кроком цього сімейства. Я хочу знати про їхні наміри більше, ніж вони самі. Час додати в їхнє життя трохи хаосу.

— Слухаємось, Ваша Величносте, — маг вклонився і розчинився у повітрі, наче ранковий туман.

Емма перевела погляд на наступного: — А ти — за Ріаном. Він розумний, але деколи бракує досвіду в прийнятті рішень. Хоча ідея з таємним будинком мені до вподоби… дуже вчасно. Але пильнуй за його оточенням. Не дозволь їм сплутати наші карти. Йди.

Коли в кабінеті залишилася лише Даяна — молода, зосереджена магеса, — Емма змінила тон на більш довірливий, хоча в її очах все ще жевріла небезпечна іскра.

— Здається, я знайшла її, Даяно. Його істинну пару. Але є нюанс — вона з «нижнього» світу. У мене готовий план, проте дівчина не повинна ні про що здогадатися. Твоя відповідальність — стати її тінню. Стань її охороною, стань її подругою. Ми не знаємо її досконало, але якщо вона та, кого я шукала.

Емма підвелася, підійшовши до вікна. — Для неї я буду лише наймачем, пані з примхами, якій потрібно записати мемуари. Ти — моя помічниця. Зрозуміла?

— Так, Ваша Величносте, — Даяна схилила голову, виказуючи повну покору.

— В її присутності — лише «Ваша Світлосте». Жодних королівських титулів. Усі картини, всі фотографії, де я в короні, я заміню. Вона не повинна відчути підвоху. Просто багатійка, яка хоче залишити історію свого життя на папері…

Емма Вайрус виношувала цей план десятиліттями. Переписувала його, відкладала, знову поверталася до нього — але тепер час настав. Гра почалася, і на шахівниці з’явилася нова фігура, про яку Шантар навіть не здогадувалися.

— Я приведу її. Підготуй кремову кімнату — вона має відчути повний затишок цього будинку, — це було останнє розпорядження Емми.

Даяна вклонилася і зникла, а Емма залишилася сама зі своїми думками. Вона підняла руку, і її масивний родовий перстень спалахнув холодним, внутрішнім світлом. Вона злегка торкнулася ним самого повітря, розрізаючи простір, ніби тонку тканину. Звук був схожий на шелест сторінок у старій книзі, що відкривається вперше за багато років.

Крізь магічний розріз у повітрі перед нею, немов на живому екрані, проступила кухня Віки Верес. Емма бачила все: фотографію її Емми, самотній тортик, нарізаний на чотири частини, і саму Віку, яка сиділа в тиші, зосереджена на своїх спогадах.

Емма на мить завмерла. Вона бачила не просто «об’єкт для виконання плану», а дівчину, яка несла в собі ту саму щирість, що колись зробила її, Емму, колись зовсім іншою людиною.

— Скоро, Вікторіє, — ледь чутно прошепотіла вона, спостерігаючи, як Віка відпиває чай. — Твоє життя стане набагато цікавішим, ніж ти могла собі уявити.

Емма знала: гра почалася. На шахівниці долі з’явилася нова фігура.