Спочатку:
На сторінку книги
Камінь осипався з луски дракона густим, важким пилом, що повільно струшувався вниз і вкривав нерухомі тіла разом із розтрощеними столами, розірваними скатертинами та перекинутими кубками. Те, що ще недавно сяяло золотом і кришталем, тепер змішалося з кров’ю й уламками розбитих колон. Під цим шаром лежали люди, чиї пози зберігали останній рух. Мало у кого з них були цілі обличчя, та у тих, у кого вони вціліли, проступав жах, який назавжди вкарбувався в останню живу мить. Деякі ще тримали в руках кухлі, інші впали, намагаючись підвестися, а кілька тіл лежали так близько до дракона, ніби смерть наздогнала їх у спробі втекти, залишивши після себе лише безглузду відстань у кілька кроків.
Повітря було паскудним від запаху розколотого каменю і крові. У цій неприємній суміші дракон не видавав ані рику, ані попереджувального шипіння. Його присутність наповнювала залу беззвучним тиском, який відчувався аж до кісток. Він не шукав страху в людських очах, бо страх згас разом із тими, хто лежав під його лапами. Його сила полягала в масі, у стриманій точності кожного кроку, у холодній зосередженості хижака, створеного для люті й невідворотності. Рубіновий відблиск у глибоких очах повільно ковзнув по залі й зупинився на Імгарі, який стояв серед руїн, закривавлений, зі зламаним плечем і розсіченим боком, але все ще тримався на ногах.
Господар стояв серед цього хаосу, тримаючись на ногах виключно завдяки впертості. Кров стікала з його боку, просочуючи одяг, і краплями падала на камінь, змішуючись із уже наявними слідами смерті. Його дихання було нерівним, але погляд залишався ясним, спрямованим прямо на створіння, ніби він відмовлявся дозволити собі бодай мить слабкості перед тим, що стояло перед ним.
Дракон рушив без попередження. Його ривок був стрімким і водночас точним, позбавленим зайвої сили, але достатнім, щоб зруйнувати все на своєму шляху. Пазурі вп’ялися в камінь, розкришивши його. Хвіст пройшовся низько, зносячи уламки столів і тіла, що лежали поруч, і цим створив хвилю, яка вдарила в Імгара ще до того, як сама лапа досягла його.
Удар був глухим і важким. Його тіло підкинуло й відкинуло назад, і в ту мить світ звузився до короткого спалаху болю, який пройшов крізь груди й відгукнувся в голові глухим дзвоном. Він врізався в стіну, і камінь під його спиною тріснув, приймаючи на себе частину сили, але не настільки, щоб послабити удар. Повітря вирвалося з легень, і на кілька митей він втратив можливість дихати, лише відчуваючи, як тіло відмовляється слухатися.
Дракон наближався повільно, ніби не поспішав, бо знав, що кінець уже визначено. Його лапи ступали поміж тіл, іноді торкаючись їх, іноді відштовхуючи вбік, і це виглядало так, ніби смерть, яку він приніс, не мала для нього жодної ваги.
Імгар, спершись на стіну, підвівся. Це далося йому важко, але він усе ж випрямився, відчуваючи, як біль розходиться по тілу новими хвилями. Він дивився прямо в очі створінню, не наважуючись ні на прохання про пощаду, ні на прояв страху, лише вперто відмовляючись відступити навіть перед неминучим.
Дракон опустив голову, і потужне дихання торкнулося його обличчя, піднімаючи пил і змішуючи його з кров’ю. Відстань між ними зникла, і стало зрозуміло, наскільки вони різні за природою, але однаково вперті у своїй суті.
Імгар підняв руку й торкнувся луски біля ока, відчуваючи під долонею живе тепло і напруження м’язів під товстою шкірою. Цей дотик був коротким, але в ньому була спроба, остання і майже безнадійна, втримати контроль над тим, хто вже давно вийшов з-під влади.
Реакція була миттєвою. Лапа дракона різко опустилася й притиснула його до каменю з такою силою, що звук удару розійшовся луною по залі. Камінь врізався в спину, повітря знову вирвалося з легень, і цього разу тіло вже не змогло відразу відповісти. Світ звузився, перетворюючись на темний тунель, у якому залишалися лише відчуття тиску і неможливість вдихнути.
Пазурі зависли над його обличчям, а паща повільно наблизилася, відкриваючи ряди зубів, що виблискували у світлі вогню. У цю мить стало очевидно, що ніякого другого шансу не буде.
У залі пролунав різкий тріск, і в проломі між уламками стіни з’явилася темна постать. Рокнар рухався швидко, але без зайвої метушні, ніби кожен крок був відміряний заздалегідь. Він зупинився серед кам’яної крихти.
Його погляд миттєво оцінив відстань, положення шиї дракона, напругу в м’язах і той короткий момент, коли вага істоти була зміщена вперед. Він не зупинявся і не вагався, і коли опинився достатньо близько, його тіло вже завершувало рух, який почався ще за кілька кроків до цього.
Клинок у його руці пройшов повітрям по дузі, що враховувала кут між пластинами луски, і увійшов у шию дракона саме там, де захист був найслабшим. Удар був глибоким і точним, і в момент контакту пролунав вологий, глухий звук, який майже загубився серед загального гулу.
Кров вирвалася потужним потоком, гарячим і густим, заливаючи камінь і руки Рокнара. Дракон здригнувся, і цей здриг пройшов по всьому його тілу, як хвиля. Лапа, що притискала Імгара, ослабла, і тиск зник так раптово, що той на мить залишився лежати, не розуміючи, що сталося.
Величезне тіло хитнулося, зробило ще один крок, уже без сили, лише за інерцією, і повалилося на бік. Удар був таким важким, що під ним здригнулася підлога, а уламки колон і залишки столів розсипалися ще далі.
Крила повільно осіли, втрачаючи напругу. Очі згасли, і той рубіновий відблиск, що ще мить тому здавався живим, перетворився на порожню глибину.
Рокнар зробив ще один крок, витягнув клинок і лише тоді перевів погляд на Імгара, який опинився притиснутим тілом дракона.
Підійшовши ближче, він схопив його за комір і різко витягнув з-під тіла, яке ще зберігало тепло, але вже втратило життя. Це було грубо, позбавлено зайвої турботи. Він поставив його на ноги й відпустив, дозволяючи самому вловити рівновагу.
Імгар похитнувся, але встояв. Коли підняв голову, їхні погляди зустрілися в тиші, що раптово настала після всього.
В очах Імгара ще жевріла звична владна ясність, хоча тепер її пронизувала втома. Рокнар дивився мовчки, і в цій тиші визрівало рішення, позбавлене афекту. Він підняв клинок без поспіху й провів ним горизонтально з холодною точністю, властивою людині, яка добре знає, куди саме спрямувати удар.
Сталь ковзнула по обличчю, розтинаючи повіки, які встигли прикрити очі, та це не врятувало їх. Кров ринула теплим потоком, і світ для Імгара згас миттєво, без переходу, без сутінків перед темрявою. Він захитався, руки різко піднялися до обличчя, пальці занурилися в порожнечу, де ще мить тому був зір. З грудей вирвався глухий звук, у якому змішалися біль і раптове усвідомлення втрати.
Рокнар відступив, витер клинок об край розірваної мантії й повернувся до пролому в стіні. За його спиною лежав мертвий дракон, а серед руїн стояв чоловік, який колись тримав у руках чужі долі.
Імгар повільно опустився на коліна, його пальці шарили по холодному каменю в пошуках опори, і темрява, що поглинула зір, стала його єдиною реальністю.
