Спочатку:
На сторінку книги
Кийлен дивився на Принца так, ніби намагався силою погляду повернути йому пам’ять. Слова, які озвучив Горнан, повільно проникали в свідомість, витісняючи здоровий глузд. Перед ними дитина, ще крихка, ще не зламана тими подіями, свідками яких вони стали.
Кийлен обережно наблизився ще на крок і присів, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.
— Послухай мене, — мовив він м’яко, стримуючи тремтіння в голосі. — Ти жив у цій печері. У тебе був брат. Ти пам’ятаєш його?
Принц кліпнув, ніби питання вимагало надто великого зусилля. Погляд метнувся до виходу з печери, ніби він прикидав, куди бігти. Його губи розтулилися, але слова лилися повільно й невпевнено.
— Брат… — повторив він, ніби перевіряючи, як звучить це слово. — У мене… був брат?
Серце Кийлена різко стислося, і він подався вперед.
— Так. Його звуть Кийлен.
Погляд Принца ковзнув по обличчю Кийлена, але в ньому не з’явилося впізнавання, а лише розгубленість і страх.
— Я… не знаю, — прошепотів, боячись отримати удар. — Я тут сам, завжди сам.
Горнан відвів очі й на мить заплющив їх. Те, що вони підозрювали, підтвердилося, але в це неможливо повірити.
Кийлен зібрався з силами.
— А дракон? — запитав він, уважно стежачи за реакцією. — Де твій дракон?
Коротун здивовано нахилив голову.
— Дракон? — з нерозумінням перепитав він. — Що таке дракон?
Кийлен підвівся й зробив кілька кроків убік, ніби шукав опори в камені. Повільно видихнув, і холод пробіг вздовж хребта. Якщо Принц не знає про драконів, то події, які вони пережили, ще не відбулися. Усе, що здавалося незворотним, існувало лише в майбутньому, яке ще не настало.
— Це безумство, — тихо промовив він до Горнана. — Ми маємо забрати його звідси негайно. Поки Імгар ще не… поки все не повторилося.
Той похитав головою, хоча в його тілі теж жевріла тривога.
— І куди ми його приведемо? У наш час? — спитав він стримано. — Ти уявляєш, що станеться, якщо ми вирвемо його з цього місця? Ми не знаємо, що саме тримає ланцюг подій. Один необдуманий крок може дорого обійтися.
— А якщо ми нічого не зробимо, — різко відповів Кийлен, — він знову стане тим, кого ми бачили.
Горнан витримав його погляд, намагаючись відмовити кузена від ідеї тягнути небажаний тягар із собою. Таку потвору неможливо непомітно провести через печеру чи взагалі будь-куди.
— Ми вже бачили, що він впорається. Те, що сталося в печері з Імгаром, доводить це. Він витримає, бо йому судилося вижити. І ми не будемо випробовувати долю.
Кийлен промовчав, але в думках панував хаос. Бажання захистити брата було сильнішим за розсудливість.
Горнан підійшов ближче й тихо додав:
— У майбутньому його врятує Арінтайл. Ми це знаємо, бо вже бачили їх разом. Якщо ми втрутимося, ми можемо зруйнувати те, що ще має статися.
Це підбадьорило Кийлена, і він повільно перевів погляд на молодшого. Малий Принц дивився на них обох із напруженою настороженістю, не розуміючи жодного слова з їхніх уривчастих пояснень.
Кийлен опустився перед ним ще раз.
— Ти сильніший, ніж думаєш, — сказав він тихо. — І ти не будеш сам.
Принц не знаходив слів і шукав поглядом місце для сховку від небажаної уваги.
Горнан торкнувся плеча Кийлена.
— Нам треба йти.
Кийлен затримався на мить, ніби намагався запам’ятати кожну рису обличчя брата в його дитячому вигляді. Сум мало не викликав сльози на його очах, та він не міг зараз стати йому гарним братом і надійною опорою, не міг і захистити чи щось гарантувати.
— Ми повернемося, — прошепотів він.
Вони відступили до виходу з печери. Коли їхні кроки затихли, Принц залишився сидіти біля стіни, стискаючи коліна. Він ще довго дивився в темряву, де зникли незнайомці, і в його пам’яті, можливо, закарбувався ледь вловимий образ хлопця, який назвався братом.
***
Тунель тягнувся вперед вузькою сирою кишкою, де кожен крок лунав занадто гучно. Кийлен йшов першим, тримаючи руку на стіні, щоб не втратити напрямку. Горнан постійно озирався назад, прислухаючись до найменшого звуку.
Попереду вже відчувався слабкий подих свіжого повітря, отже, вихід був близько. З іншого кінця коридору раптом долинув металевий брязкіт і приглушені голоси, що швидко наближалися. Кийлен завмер, а тоді різко штовхнув Горнана вбік, притискаючи його до виступу в стіні. Було очевидно, що сховатися тут ніде, адже тунель залишався прямим і відкритим.
Світло факелів відбивалося на вологому камені, і хтось із вартових вигукнув, що бачив рух попереду. Кроки пришвидшилися, важкі й впевнені, наче вони знали, кого саме переслідують, і тоді Кийлен без слів кинувся вперед, розуміючи, що якщо зупинитися, їх просто притиснуть до стіни й зв’яжуть. Горнан біг слідом, мало не відчуваючи за спиною подих переслідувачів.
Попереду зненацька з’явився вузький бічний прохід, майже непомітний у темряві, і вони звернули туди, однак за кілька кроків уперлися в глуху стіну, холодну й рівну, без тріщин чи щілин. Кийлен стиснув зуби, бо тупик виявився надто очевидним. Позаду вже було чути, як вартові звертають за ними й радісно перегукуються, передчуваючи легку здобич.
У ту мить камінь перед ними тихо здригнувся і відсунувся всередину, відкриваючи вузький отвір, з якого на них подивилися темні уважні очі жінки, що не витрачала часу на пояснення, а лише коротко наказала заходити. В її голосі було стільки впевненості, що вони підкорилися без жодного сумніву, прослизнули всередину, після чого плита безшумно стала на місце, відрізавши їх від світла факелів і від кроків, які вже за мить пролунали зовсім поруч.
Вартові зупинилися буквально за крок від схованки. Один із них вилаявся, бо тунель закінчувався глухою стіною. Інший провів факелом по каменю, та жодної щілини не помітив. І за кілька напружених хвилин їхні голоси почали віддалятися, залишаючи після себе лише глухий відгомін.
Жінка в темному вбранні, котре прикривало її повністю, повела їх вузьким потайним ходом, де доводилося йти, пригнувшись. І повітря там пахло сухими травами й димом, наче вона облаштувала собі укриття давно й добре знала кожен поворот. Кийлен йшов позаду неї, намагаючись роздивитися її постать у напівтемряві, бо не розумів, хто вона й чому втрутилася саме тепер. Та голос її здавався доволі знайомим, хоч і говорила вона пошепки.
Нарешті попереду з’явився тьмяний просвіт, і коли жінка відчинила вузькі двері, вони вийшли на прихований уступ у скелі, прикритий кущами, звідки вела стежка до лісу, і лише тоді Кийлен дозволив собі глибоко вдихнути, відчуваючи, як напруга поступово відступає.
Він озирнувся, але жінка вже відступала назад у темряву, але залишила їм кресало.
Вони спустилися зі стежки до лісу і йшли доти, доки гора не сховалася за густими кронами. Лише тоді зупинилися, прислухаючись до шелесту гілля та далеких криків, що все ще долинали ехом згори. Кийлен різко провів рукою по волоссю й обернувся до Горнана з виразом, у якому впертість перемішалася з тривогою.
— Тікати ми не зможемо, бо вони прочешуть ліс. Тут кожне дерево їм знайоме.
Горнан сперся рукою об ялину, намагаючись вирівняти подих.
— Ми не зможемо повернутися додому з порожніми руками й без харчів на дорогу. А якщо повернемося в гори, то більше не побачимо сонячного світла.
— Саме тому тікати — не варіант, — тихо відповів Кийлен. — Нас знайдуть.
Горнан якийсь час мовчав, вдивляючись у темний обрій між деревами.
— Тоді що ти пропонуєш?
— Я знаю, як знайти шлях.
Горнан повільно перевів на нього погляд.
— Ти про корінці?
— Про них. Іншого шляху я не бачу. Простір для нас закритий, можливо, відкритий час.
Горнан кілька митей мовчав.
— Минулого разу ми ледве втрималися на ногах. Ми не знаємо, куди нас відкине.
— Зате знаємо, що залишатися тут означає чекати, поки на нас накинуть кайдани, — жорстко відповів Кийлен. — Дерево вже врятувало нас одного разу.
— А якщо приведе туди, де буде гірше?
— Гірше вже було, — тихо сказав Кийлен. — Ми це бачили.
Горнан, опустив очі, тоді кивнув.
— Добре. Але цього разу ми тримаємося разом, що б не сталося.
Вони рушили до місця, де виступали молоді корені. Кийлен присів, провів долонею по шорсткій поверхні й дістав кресало. Іскра впала на сухі волокна, і вогонь побіг уздовж коренів, розгалужуючись тонкими язичками.
— Тримайся, — сказав Кийлен і схопив Горнана за передпліччя.
— Якщо нас розділить, шукай гору, — швидко додав Горнан. — У будь-якому часі вона буде орієнтиром.
Тонкий димок пронизав повітря й дістався до легень Горнана та Кийлена. Звуки лісу витягнулися, перетворилися на протяжний гул. Дерева перед очима ніби росли вниз, зменшуючись; їхні контури розмивалися.
— Відчуваєш? — прошепотів Горнан.
— Так. Не відпускай.
Земля здригнулася, світло і тінь змінювали одне одного. Вітер змінив напрямок, і разом із ним змінився запах повітря. Полум’я різко згасло, а під ногами коріння втікало, розпліталося назад, куйовдилося, неначе змії, що тікають до нори. Тиша повернулася так само раптово, як і зникла.
— Кийлене.
— Я тут.
Вони стояли вже не в тому самому лісі. Дерева були молодші й тонші; здавалося, що й трава нижча та зеленіша. Найголовніше — вони стояли на ґрунті, якого ще не охопило Дерево.
Горнан повільно озирнувся.
— Ми знову повернулись назад.
Кийлен вдивлявся в обриси схилів.
— І цього разу набагато раніше, ніж ми очікували.
— Ти впевнений, що ми все зробили правильно?
Кийлен витримав недовгу паузу.
— Якщо Дерево нас сюди привело, значить, тут є відповідь. Питання лише в тому, чи встигнемо ми її знайти.
