Раді Вас бачити!

Глава 1. Новий поворот колеса

Барвиста, строката юрба заполонила автостоянку. У центрі й так ніде притулити свою машину, але шановному панству майбутніх учителів на це байдуже. Серед студентів педуніверситету мало мажорів, яким її подарували батьки на повноліття, тому особливої емпатії до водіїв ніхто не відчував.

Студмістечко ось-ось мало стихнути на довгі три місяці літа, але поки воно вирувало всіма можливими фарбами, звуками та емоціями. Пора екзаменів — що ж поробиш. У цей хвилюючий період у кожного поважаючого себе студента за старовинною традицією виростало безліч «хвостів», яких треба було терміново позбутися, щоб забути про навчання до початку вересня, як про страшний сон.

Особливо спекотний сезон наставав для тих, хто волів бодай на кілька хвилин приміряти квадратний капелюшок та мантію бакалавра або магістра. Університет, як турботлива альма-матер, приймав у широко розкриті обійми всіх своїх блудних синів та дочок, не зважаючи на їхні промахи. Радіючи цій можливості, вони швидко заповнювали просторі авдиторії, наукові лабораторії та актові зали. Ну й курилки, звичайно. Офіційно їх не існує на території навчальних закладів, але кого це колись турбувало?

— Довго ще чекати? — пробелькотіла Віка, опускаючи на мокрий від першого літнього дощу асфальт величезний рюкзак.

Якщо бути щирою, то рюкзак був не просто великим, а феноменальним. У нього могла влізти не тільки його кирпата володарка, а й я — якщо сильно утрамбувати. І навіщо брати з собою стільки речей на коротку поїздку за місто? Ми ж не за кордон їдемо, а всього-на-всього на Вірчину дачу.

Це навіть важко назвати передмістям! П’ять кілометрів від мого району електричкою. Якби не треба було допомогти Вікусі швидше скласти іспит, то я вже була б там зранку своїм ходом. Але вчитель трапився складний і прискіпливий, тому подругу треба було рятувати. Для цього й існують друзі, які готові підставити своє плече.

Літнє сонцестояння — новий поворот колеса життя у відьомському календарі. Це не просто найдовший день у році, коли сонце сягає свого зеніту. Це час заявити про свої наміри на повний голос, спалити невпевненість у святковому вогнищі та змити з себе її попіл ранковою росою. У старовинних книгах сонцестояння описують як момент найвищої космічної алхімії. Магія апогею тримається на балансі двох потужних стихій, сплітаючи в єдиний танок Вогонь і Воду. Денне світило досягає свого максимуму, закликаючи нас запалити таке ж потужне світло всередині себе.

А в самому серці найтемнішої та найкоротшої ночі розквітає головний міф свята — квітка папороті, яка може виконати будь-яке бажання. З погляду сучасної науки папороть ніколи не цвіте, та відьомська мудрість знає: раз на рік, рівно опівночі серед лісових хащів і чорних ярів спалахує криваво-червоний бутон. Він квітне лише мить, і не кожному дано його побачити чи тим паче зірвати. Лісові духи та хижі мерці бережуть квітку папороті, мов зіницю ока, плутаючи дорогу до неї. Серед людей ходять чутки, що вони можуть довести горе-шукачів до божевілля химерними видіннями.

Природа сягає піку своєї первісної сили, а ліси, річки та луги починають дихати таємничим життям. Не тільки відьми та чаклуни, а й мавки, русалки, перевертні, перелесники та інші магічні істоти збираються біля кострів, щоб відсвяткувати. Тому літній шабаш — святий обов’язок і надто важливий день для кожної поважаючої себе відьми, щоб пропустити його через якесь непорозуміння з іспитом із методики викладання. І кому взагалі потрібен цей дурний предмет, коли є шанс отримати бажане чи змінити свою долю?

Одним словом, без чарів було не обійтися. Правильно підібране замовляння перетворило безжального цербера науки на милого золотистого ретривера, подарувавши молодій, але доволі незграбній Вікусі спокій. Сама я легко все здавала без будь-яких заклинань і свято вірила в чесні іспити, але випадок був украй складним. І чого він Віку не злюбив? Гарна дівчина, наполеглива та розумна. Відразу видно, що старається вкладатися у всі терміни, поєднуючи навчання з роботою та особистим життям. Ні, тут точно було щось особисте.

— Валька маякнула хвилин десять тому в телеграмі, що застрягла на переїзді, — вкотре відповіла я нетерплячій подрузі, яка аж підстрибувала від бажання якнайшвидше покинути територію «улюбленого» вишу.

— Справді? А я не бачила, — обурено поправила окуляри дівчина. — Знову цей дурний телефон щось собі накрутив і не приймає повідомлень.

Дівчина з натугою витягла з рюкзака старий смартфон і гнівно почала тицяти по його потрісканому екрану.

— Вік, давай я тобі свій віддам? Твій пенсіонер уже на ладан дихає. Відправ його на заслужену пенсію, — співчутливо запропонувала я. — Мені робочий видали, а власним я все одно майже не користуюся. А ти, як заробиш грошей на літніх канікулах, то купиш новий, а мені потім якось повернеш.

Так, ваша покірна слуга нарешті знайшла непогану роботу. З розвитком ШІ багато дизайнерів втратили роботу, але мені пощастило: в артгалереях про нові технології ніхто нічого не чув і навіть не цікавився. Мій хист бачити у предметах мистецтва те, що не помічають інші, почав приносити свої перші плоди. І чималі, за моїми мірками, гроші.

Чи правильно застосовувати дар для власної користі? Кодекс відьом багато про це пише, та між темрявою і світлом залишається чимало напівтонів. Коли власниця дару помре на вулиці від голоду, то краще від цього нікому не стане. А якщо подивитися ширше, то я взагалі роблю добру справу, знайомлячи творчих людей із колекціонерами та просто заможними людьми, які хочуть повісити щось гарне у свою вітальню.

Таким чином я стала арт-байєром. Займаюся пошуком, відбором та придбанням творів мистецтва для галерей, аукціонних домів, корпоративних колекцій або приватних клієнтів. Простіше кажучи: шукаю молодих обдарованих художників, фотографів, гончарів та скульпторів і допомагаю їм знайти гідного покупця. Відсоток від продажів отримує агент і виплачує мені гонорар. Колись я сама хотіла стати однією з цих митців, і щоб мої власні роботи помітили, але не судилося. Кожному своє. Реальність диктує свої правила. Я вирішила їм підкоритися.

Щоправда, нова робота внесла чималі корективи в моє життя. Шефиня хотіла відправити мене на південний берег Франції шукати молодих мариністів. Авіньйон, рідне місто легендарного Клода Жозефа Верне, виглядав багатообіцяюче, та мені зараз було потрібно інше. Я тижнями благала її відкласти поїздку, щоб встигнути зустрітися з подругами, і вона нарешті здалася. Літній шабаш мають відвідати всі без винятку — і крапка.

— Не візьму, навіть не вмовляй, — похитала головою Вікторія. — Ти коли когось собі знайдеш, теж будеш робочий номер давати?

— Я про це зараз не думаю, — відмахнулася я, провівши пальцем по екрану помаранчевого пристрою з відкушеним яблуком на задній панелі.

Нових повідомлень не було. Щоб вбити час, я витягнула з пачки стік, вставила його в пристрій і натиснула кнопку.

— Ніка, скільки можна? Ти про здоров’я взагалі думаєш? — незадоволено гримнула на мене подруга, відганяючи від себе сірий дим. — Це вже яка? Третя? Четверта?

— Взагалі-то тільки друга, — відрізала я. — Якщо не подобається запах, можеш відійти на пару кроків.

— Ага, відійти! — панічно вигукнула вона, обводячи поглядом натовп на стоянці. — Ти хоча б натуральні палиш, а не ці смердючі вейпи.

Територія біля третього корпусу педвишу була оповита димом, який за певної уяви можна було назвати містичним. Гадаю, така суміш різних запахів із легкістю підійшла б для виклику духів із потойбіччя, якби вони любили синтетичні аромати ананасу та рожевої жуйки Bubblegum.

— Вейпи вже в минулому. Вивчи назви нарешті! Тобі ж із підлітками в таборі працювати — хоч будеш знати, що в них конфіскуєш, — посміхнулася я. — Більшість тут курять одноразки, а в мене електронна система нагрівання тютюну. Це теж не класичні цигарки, які треба підпалювати, але сморід від справжніх не подобається моїм роботодавцям.

— В твоїх хоча б є справжній тютюн, а не ця слизька китайська рідина, яку вони називають жижею. Від однієї назви блювати хочеться, — гидливо проскиглила Віка, потираючи ніс від різкого хімічного запаху. — Мені здається, що від хімічних парів ластовиння на обличчі крізь тоналку починає проступати.

— Ластовиння — це красиво й самобутньо. В Європі мода на натуральність, а ти з себе робиш фарфорову ляльку, — пурхнула я. — Ти й так гарна. Я ладна вбити за таку пружну шкіру, як у тебе, а ти ховаєш її за тонною всіляких засобів.

— Якби не палила, то нікого б убивати заради шкіри не було необхідності, — почала подруга свою звичну промову.

Вислуховувати пропаганду здорового способу життя в мене зараз настрою не було, тому я просто відмахнулася.

— І тим не менш, я навіть консилер не використовую, тільки легкий ампульний крем. А в декого скоро тріщини підуть по щоках, як на стінах вашого деканату.

— Ти вродлива і без косметики, — спохмурніла Віка. — Вдягни на тебе мішок із-під картоплі — і то зійдеш за Мерилін чи Леді Гагу, які вирішили похизуватися новим стилем на червоній доріжці.

— По-перше, це не правда: найвродливіша з нас Віра. З цією відьмою неможливо конкурувати. Та й ти з новими кольоровими прядками — просто цукерочка. По-друге, ніяка я не Мерилін Монро, — покривила я вустами, поправивши зачіску. — Блонд — це лише на літо. Все одно мої русяві коси вигорять, а так хоч колір буде однотонний. Та й узагалі, Гага мені ніколи не подобалася.

— Дарма ти так про Леді Гагу. Незважаючи на яскравий глянець, у ній є містичний вайб, — замріяно промовила Віка. — Навіть готична Вірка її слухає.

— Бо одна з пісень їй нагадала молодого Джексона. Він танцював із мерцями на кладовищі, а вона — під нього на своєму випускному. Dead Dance, чи якось так, — нагадала я. — Навіщо наводити повний марафет? Ми ж на природу їдемо!

— То ти ще не бачила Вірину дачу! — вигукнула подруга. — Яка природа? Закрите елітне селище котеджів з охороною. Там кожен другий — мільйонер, а кожен перший — депутат. Вірунчику вона дісталася від батьків, коли селище було для звичайних смертних. Саме там вона й познайомилася з чоловіком: він купив будинок поруч і вирішив ділити з нею територію.

Перетравлюючи інформацію, що Вікторія з легкістю прирівняла відьом до простих смертних, оцінюючи банківські рахунки, я в’їдливо посміхнулася.

— Це він дарма зробив. Сам винен. Треба було очі розтулити, перед тим як відкривати хвіртку, — пригадала я бурхливий роман подруги.

— Отож бо! — вигукнула подруга. — Там навіть із воріт не вийти, щоб не наштовхнутися на дорогу автівку.

— І що з цього? Гадаєш, мажори кинуть свої надважливі справи та вишукуються в чергу, щоб із нами знайомитися? — розвела я руками, видихаючи дим. — Кому ми потрібні? Ми не янголи Victoria’s Secret у відпустці!

— Легко тобі казати, — спохмурніла Віка. — Декому й крила чіпляти не треба, щоб стати янголом у купальнику.

— Ми ніякі не янголи, Вік. Ми відьми! Нам не потрібні крила, як і зайва увага. Чи ти хочеш, щоб відео шабашу завірусилося в TikTok і стало мемом на кшталт кумедного песика, який каже «я тебе кохаю»? — прошепіла я й, трохи подумавши, додала: — І чоловіки нам також не потрібні. Самі впораємося з життєвими негараздами.

— Те, що комусь одного разу не вистачило впевненості в собі, ще не означає, що всім треба перестати шукати долю та податися в монастир, — обережно промовила подруга. — Правду кажуть: кохання приходить лише до тих, хто готовий його прийняти. Сама винна, що не зателефонувала тому хлопцю.

Я не стала питати, кого саме вона мала на увазі. Натяк був прозоріший, ніж Вірина сукня в травневу повню на Белтейн. Минулого зимового сонцестояння тіні підкинули мені велику надію, яка обернулася ще більшим розчаруванням. Подруги про це інколи нагадували, але дуже обережно. Яке саме розчарування? Мабуть, у самій собі.