Спочатку:
На сторінку книги
Глава 13. Тіньовий помічник
— І де їх чорти носять? — напівпошепки пробуркотіла жінка, прибравши з обличчя довге смоляне волосся.
Раз за разом вона перегортала телефонну книгу на великому сріблястому смартфоні, нервово набирала номери, щоб знову почути ввічливий голос робота, який одноманітно повторював, що її абоненти не в зоні досяжності. Спочатку Віра не дуже хвилювалася. Пробки в цю пору року страшні. Сама ледь добралася вчора ввечері до дачного селища. Але вже минуло бозна-скільки часу! Пішки можна було б дійти з міста, не те що на спортивному авто доїхати.
— Не хвилюйся, люба. Ось побачиш, вони скоро приїдуть, — промуркотів сивобородий чоловік, не відволікаючись від смакування сигарили.
Зазвичай цей просякнутий тютюновим димом, оксамитовий баритон діяв на відьму, як валер’янка на котів. З ним вона відчувала себе… ні, не як за кам’яною стіною, бо насправді кепське жити за високим муром і світу білого не бачити. Віра відчувала себе вільною, могла не хвилюватися про дрібниці та робити все, чого душа забажає.
Але зараз він повільно починав дратувати. Чоловік тараторив одні й ті самі слова безліч разів, і його розмірений голос нагадував робота-автовідповідача з клятої телефонної компанії. Ось як можна бути таким відстороненим, коли її близькі подруги зникли без сліду? Від цієї спокійної байдужості хотілося жбурнути в нього щось важке. Та поки жінка себе стримувала. Час бути хорошою дружиною. Колись же треба починати?
До того ж він вартий того, щоб Віра хоча б спробувала себе в новій ролі. Йосип — кращий з варіантів, які вона колись зустрічала. Заможний, володіє нерухомістю та веде бізнес, вродливий на свій вік і знає що таке зволожуючий крем для обличчя, а головне — він справді її покохав. Навіть якби в переліку переваг Йосипа Андрійовича Босого було лише останнє з цього списку, вона все одно б ризикнула.
Гроші можна заробити, а ось справжнє кохання… з цим стає дедалі важче. Коли побачення перетворюються на співбесіди, кохання з першого погляду виглядає дивовижним. Хоча чому ж з першого? Віра вже бачила його в тінях видіння, подарованих зимовим сонцем.
Одним словом, відьма була впевнена в почуттях свого чоловіка й розуміла, що він просто втомився повторювати слова підтримки, наче мантру. Вона також втомилася. Цілий день відчуває себе, як на голках, а Йосип ще й постійно нагадує про нову машину, мов це найважливіше в житті. А вона навіть не хотіла цей клятий Porsche!
Хіба важко було знайти чорний Cadillac? І не якийсь новомодний Escalade, у який виробник інтегрував різноманітні технології штучного інтелекту для керування, ніби це стало базовою нормою. А з хромованим бампером, риб’ячими плавниками на кузові та потертим шкіряним салоном. Можливо, Fleetwood чи Hearse 1959 року, як у «Мисливцях на привидів».
У її мріях він обов’язково мав колись слугувати катафалком. Саме такі у її улюблених фільмах, що показував чорно-білий старий телевізор в дитинстві, відвозили багатих і знаменитих в останню путь. Або, авто хоча б повинно було здаватися схожим на перший погляд. В цьому сухопутному кораблі не лише мерці можуть спокійно ноги протягнути, а й будь-яка велика компанія живих подруг поміститься. Не те що в крихітному салоні Porsche, де ледь можна було вмоститися в довгій сукні.
Так, ні! «Дружина поважного чоловіка не може їздити на американських бляхах із минулого сторіччя. Ще й вкладатися в ремонт цього гнилого корита, шукати оригінальні деталі та постійно проходити СТО, щоб бути певним, що колеса на дорозі не відваляться», — причитав Йосип, коли почув прохання Віри про незвичайний передвесільний подарунок. Довелося дозволити себе вмовити на новий 911. Теж непогано. У цієї автівки є свій стиль. Але вайб уже не той…
Чи змогли дівчата впоратися з норовливим спорткаром, яким і сама Віра не надто добре керувала? І навіщо Йосип попросив Валю пригнати тачку на дачу? Хіба в нього немає шофера чи охоронців? За що його секретарка гроші отримує? Точно не за вміння вчасно стулити писок. Звісно, всі зайняті важливими робочими справами, але чому саме подруги повинні цим займатися? Якщо машина згорить — сам буде винен. Головне, щоб дівчата залишилися цілими.
Воліючи хоч якось себе розважити та зайняти руки, Віра і на картах розкладала, і на кавовій гущі ворожила, навіть у кришталевої кулі запитувала — всюди тиша. Віка, Валя та Ніка ніби крізь землю провалилися. І в месенджерах нічого. Ну, це ще можна пояснити тим, що на трасі погано ловить інтернет. Але чому телефони мовчать? Добре, може й зв’язок погано ловить — у нашій країні всяке буває. Та чому ж не послати звістку нашим способом? Хіба це так важко, щоб поважна жінка, сестра по ремеслу й просто гарна подруга не бігала колами по всьому дому, як заведена?
Добре, що Йося відгрохав величезний будинок. Є де розгулятися та сховатися від зайвих очей. Не те щоб Віра соромилася своїх магічних практик — очі чоловіка бачили, щоб брали. Та й сусіди до її забобонів давно звикли. Але хизуватися перед прислугою та багатими друзями чоловіка не хотілося. А то ще подумають, що вона якась Вероніка Феншуй, яка дає бізнесмену цінні поради лежачи в одному ліжку. Дехто з його оточення, до речі, запитував її магічної думки, але всі вони були послані всім відомим напрямком — до бісової матері. Тобто додому, до мами.
Різким рухом вона запалила аромасвічку на столику з косметикою, відкинула чорну вуаль з невеликого дзеркала, взяла його в руки й тихо зашепотіла:
В дзеркалі темно,
На душі чорно,
Свічка тріщить, палає гніт —
Яви те, що втратив світ.
Завісу темну підійми,
Крізь туман і сиві дими
Відкривай заховану суть,
Вкажи до загубленого путь.
Нехай у глибині скла
Явним стане те, що пітьма взяла.
Очима темними, вогнем свічі —
Покажи де мої дівчата у дзеркальній глибині!
У ту ж мить, коли Віра проказала останнє слово закляття, дзеркало затяглося білим, мов молоко, туманом. Відьма міцно схопилася за його сріблястий обідок і почала пильно вдивлятися у поверхню, очікуючи результату. Димка блукала дзеркальними коридорами, ніби хижий звір у пошуках здобичі. Вона давала надію, що з дівчатами все добре і це все лише просте непорозуміння. Та дим розвіявся без сліду, забравши останній її промінь, і на Віру поглянуло її власне схвильоване обличчя.
— Все! Мій терпець урвався. Більше чекати я не збираюся, — подумала вона й гучно скомандувала: — Фелікс! Хутко до мене!
З причинених дверей гардеробної кімнати прослизнуло щось велике, пухнасте й темне. Ніби тіні сплелися між собою, щоб прийняти вигляд чорного кота. Тихо пробігши через простору спальню, великий котяра застрибнув на руки своєї хазяйки і, замуркотівши, почав тертися кудлатою головою об її руки.
— Фелікс, дівчата загубилися, і я хочу, щоб ти їх знайшов, — прошепотіла вона йому у гостре вухо.
Кіт виразно подивився на відьму, даючи зрозуміти, що ніяких дівчат він зроду не бачив і бачити не бажає.
— Оплата з мене, як завжди, — хитро примружила вона очі.
Десь у глибині жовтих очей заблимала слабка іскра розуміння, кого саме має на увазі його відьма, але він ще не був упевнений. Треба було більше інформації.
— Не знала, що я хазяйка нахабного здирника та рекетира! — невдоволено сплеснула вона руками. — Подвійна платня! Але ти передаси їм послання.
Кіт кивнув головою та широко позіхнув, ніби давав зрозуміти, на який непосильний труд він погоджується й на які поступки йде заради улюбленої людини. Такі вони коти: і нахабні, і здирники, але все-таки ми їх сприймаємо такими, якими вони є. І вони нас також. Інколи.
Поки Фелікс не передумав, Віра швидко витягла червону шовкову стрічку з волосся, прошепотіла потаємні слова і пов’язала її йому на шию замість банта. Коту це не сподобалося, але подвійна платня — це подвійна платня. Можна трохи й потерпіти забаганки хазяйки. Її нового чоловіка він же терпить? А бант — то дрібниця.
— Не барися, мій любий, я за них дуже хвилююся, — прошепотіла вона, клюнувши фабованими губами коту між вухами. — Ти моя остання надія.
Блиснувши бурштиновими очима, він м’яко зістрибнув на дощату підлогу та розчинився у тінях так само тихо, як і з’явився. Не встигнувши провести кота як слід, Віра сіпнулася від скрипу дерев’яних половиць. У дверях спальні стояв Йосип і занепокоєно дивився на дружину.
— Ти з кимось говорила? Хтось із дівчат вийшов на зв’язок? — зацікавлено запитав він.
— Ні, — похитала головою Віра. — Тобі, мабуть, почулося. Ніхто з них трубку не бере, і я справді починаю хвилюватися.
— Може, варто активувати супутникову систему безпеки PVTS? — обережно запропонував чоловік.
— Що активувати? — не зрозуміла жінка, піднявши чорні брови.
— У цьому Porsche встановлена система пошуку, — пояснив він. — Я можу зайти на сайт виробника, заявити про втрату автівки, і її точні координати будуть надіслані поліції.
— І ти без мого відома встановив стеження за моєю машиною? — невдоволено примружила очі відьма.
— Це ж дорога машина, — знизав він плечима. — Якщо її вкрадуть, то без цієї служби важко буде знайти.
— Тільки про свої гроші думає, — майнула в голові думка, хоча ідея здалася непоганою. Віра зважила всі «за» та «проти» й зробила висновок: — Вмикай свою систему. Якщо з ними щось станеться через твою кляту тачку, то я собі цього ніколи не пробачу.
— Зараз попрошу Ніколь усе зробити, а заодно пошлю хлопців покататися по околицях. Дівчата могли не розібратися в налаштуваннях GPS та банально заблукати, — кивнув він і принюхався. — А чого це тут твоїм котом смердить? Ти ж здала його в котячий готель, поки нас не буде вдома, як я просив?
Віра кивнула та вирішила змінити тему:
— Зроби мені яблучний мартіні, любий. Треба нерви полікувати.
Поважним відьмам брехати не за статусом, а ось не казати правду — це зовсім інше. Чоловік зачинив двері, залишивши відьму наодинці зі своїми думками. Та він не знав, що вона ніколи не була сама. Її хвостатий темний лицар завжди блукав десь поруч, ховаючись серед тіней. У кутку кімнати замерехтіли котячі очі, в’їдливо посміхнулися над дурною людиною, яка вважала, що його в силах втримати якась клітка, і зникли. Чорний Фелікс відправився виконувати свою частину угоди.
Магічний кіт чи ні, підкорятися комусь несумісно з природою цих тварин. Йти на поступки, компроміси чи торгуватися заради бажаного — це святе діло, достойне кожного кота. Догоджати Вірі — його святий обов’язок. Можна крутити носом, вередувати, але завжди робити те, що вона просить. Через велику котячу любов, звичайно, а не тому, що він чимось завинив.
Коли люди кажуть, що коти живуть у семи світах одночасно, то вони мають рацію. Їхні хвости блукають на межі, з легкістю переступаючи її м’якою ходою. Так він і зробив. Побіг поміж світів по сліду, шукаючи трьох дурних відьом, які з незрозумілих причин були важливими для його хазяйки.
Перший світ кота не здивував. Він промайнув його, навіть не помітивши, що там було. А ось другий… Фелікс подумав, що це може бути цікаво.
Серед лісових хащ сховався невеликий будинок. Від нього пахло розпачем та відьмами. Те, що треба. Фелікс вийшов із тіней та невдоволено дригнув задньою лапою. У цьому світі йшла злива. Великі краплі важко спадали на листя, ніби ліс намагався змити з себе чиюсь біль. Стежка до хатини була мокрою, і кіт без особливого бажання обережно потрусив поміж калюж. На порозі стояли дві жінки та про щось говорили.
— Є ще духи лісу, Ладо, — промовила стара жінка. — Вони старші за будь-яке людське село. Вони пам’ятають народження перших дерев, перші джерела й перші стежки.
— Вони справді існують? — пошепки запитала молода дівчина, яку, вочевидь, звали Лада.
Почувши її слова, Фелікс чхнув від обурення. «Звісно, ми існуємо», — хотів сказати кіт, але зміг лише нявкнути у відповідь. Справжній голос чорного Фелікса могла чути лише Віра. Фамільяр, який може розбовкати кому-завгодно таємниці своєї хазяйки — поганий помічник. Стара знахарка лагідно поклала руку на плече дівчини і з розумінням кивнула у його бік:
— Бачиш? Навіть він відчуває, що зміни вже почалися.
Фелікс тихенько муркнув, зрозумівши, що це не знахарки. Треба шукати далі. Переступивши поріг хатини, він знову розчинився в тінях.
Новий світ також змусив кота зупинитися. Він пах лісом, сумом і прихованою силою. Вода тут не лилася з неба, як навіжена, а бігла по землі невеликою річкою, що кота загалом влаштовувало. Фелікс зробив крок, потрапивши у зарості цілющих трав.
Серед оксамитової зелені стояла світла, майже прозора дівчина. Біла проста сукня липла до тіла мокрою тканиною, роблячи її майже невагомою. Довге русяве волосся спадало нижче поясу стрімким водоспадом, але й воно не могло приховати тонкі, ніби сплетені з місячних променів та ранкового туману, напівпрозорі крила.
«Господиня водойм», — зробив висновок кіт, впізнавши річкового духа. Але вона мало його цікавила, адже ціль була іншою. Поруч із вілою стояла молода дівчина. Кіт уважно поглянув на неї, понюхав повітря та, зрозумівши, що знову сплутав знахарку з відьмою, чкурнув далі мандрувати світами.
Скільки ще світів довелося відвідати бідному коту, він не знав. Математика котам була недоступна та, чесно кажучи, й не цікава. Чорний Фелікс упевнено крокував, поки не почув гучний крик із тіней.
«Чоловіком увійшов — чоловіком й будь,
А личину свою дику назавжди забудь»
Ці слова він чув уперше, та магія міститься не в дурних словах, яким люди надають величезного значення. Справжня фамільяр знає, що сила ховається в намірі. І він пішов, відчувши цей намір. Магія його покликала — і він відгукнувся.
Далі буде...
