Раді Вас бачити!

Глава 11. Вовчику братику

Пам’ятаєте це відчуття? Ви стоїте перед прірвою, бачите, як бурхливе море несе десь унизу свої пінні хвилі, чуєте голосні крики птахів і розумієте, що втратили контроль над своїм життям. Здається, що скажений вітер змін ось-ось підхопить ваше невагоме тіло й понесе кудись за обрій, наче сиву кульбабку, яка вже відцвіла. Або з силою вдарить об сталеві хвилі й навіки занурить у темний морський вир забуття. 

Згадали? Саме це відчуття нахлинуло на мене, коли я, немов теля на прив’язі, пішла разом із подругами за абсолютно незнайомим чоловіком стежкою в глухому лісі. Чолов’яга виявився не таким уже й поганим. Перше, що він зробив — простягнув Валі пляшку з мінералкою. Дівчина задумалася на хвильку, удавши, що пошепки читає етикетку, а потім зробила ковток. Навряд чи вона думала, що хлопець хоче нас накачати снодійним чи отруїти. Це була просто звичайна обережність у вигляді коротенького закляття. Рефлекторний порив, нічого надзвичайного.

Відпивши трохи, ми з Вікою подякували й допомогли зібрати залишки дров докупи. Він ні про що не просив, не питав і навіть не поцікавився, як нас звуть. Ніби й дивно, але після Микити мені від такої поведінки стало тільки легше на душі.

— Якби це був той самий невловимий хлопець, то він поводився б інакше. Чи ні? — задумалася я, вдивляючись у ведмежу спину, що майоріла попереду. — А може, він нічого не питає, бо й так усе дізнався? 

— Зміни вираз обличчя, будь ласка. А то ще подумає, що ми щось погане замислили, — пошепки сказала Віка, ткнувши мене ліктем. 

— Що саме? Відберемо сокиру та скористаємося його беззахисністю? — пурхнула я від сміху, змірявши поглядом чорнявого здорованя з кіпою дров за спиною. 

Валя шикнула на нас, наче вчителька на двох пліткарок із гальорки. Здається, хлоп почув наші дурні теревені, і вони його неабияк розвеселили. Самі винні, треба було тихіше розмовляти.

— Звідки ви такі взялися? — спитав він, повернувши до нас свою пику, прикрашену широкою посмішкою.

Не буду брехати, до Голлівуду йому було далеко, але зубиська вражали. Будь-який крокодил чи ведмідь міг би позаздрити. Або вдала генетика, або хороший стоматолог. Іншого пояснення в мене не було. Зробивши ставку на друге, я рефлекторно торкнулася язиком старої пломби, яка давно збиралася випадати, й вирішила попросити номер. Не його власний, звісно. Майстра, який створив цю красу з його посмішкою. Після хорватського перевертня Даміра, який на повірку виявився звичайним брехливим псом, я вирішила зав’язати зі стосунками на якийсь час. Важко зав’язати з тим, чого не існує, але я відчайдушно старалася. 

— Вперше бачу, щоб дівчата так дивно себе поводили, — шкірився він, переводячи погляд з Валі на мене. — Не репетуєте, не вважаєте мене якимось навіженим чи гвалтівником, та й узагалі — для тих, хто загубився в лісі, ви напрочуд спокійні. Чи я чогось не знаю? 

— Б’юсь об заклад, що ви багато чого не знаєте, пане, — філософськи відповіла Валя. — Багато є, мій друже Гораціо, на світі такого, що й не снилося нашим мудрецям. 

— Вродлива та ще й цитує Шекспіра, — продовжив він, підморгнувши дівчині. — Мене Сірком звати, а тебе як? 

— Вибач, але я не помітила моменту, коли ми встигли перейти на «ти», — суворо поглянула на хлопця дівчина.

— Ауч! Ще й колюча! Пощастило мені, — присвиснув він. — Кажуть, що шипи охороняють лише найтендітніші з квітів. Вочевидь, ти їхня королева. 

З останніх сил я міцно стулила вуста та змогла втриматися, приховавши посмішку. Віка вчинила простіше. Подруга розреготалася на все горло, аж сльози покотилися з очей. Почувши слова Сірка, Валька почервоніла, як варений рак, та пошепки забурмотіла щось собі під ніс. Залишалося тільки сподіватися, що це була звичайна лайка, а не закляття, яким відьма намагалася заткнути рота пихатому хлопцю. 

Як би я до Валі не ставилася, але все-таки вона несповна розуму. Сірко не кинув нас самих, дав напитися води та й узагалі — можливо, єдина людська істота на кілька кілометрів лісу. Нащо так грубити? Ніби й бажає знайти кохання або хоча б зустріти простого хлопця для стосунків, а розмовляти так і не навчилася. Якщо вона завжди так різко відповідає, то тепер стає зрозуміло, чому преміум-акаунти в застосунках для дейтингу не принесли очікуваного ефекту. Королев люблять далеко не всі. 

— Ти що, не бачиш? Не для тебе її квіточка цвіла, — пролунав з-за дерева жіночий голос. 

З тіні від стовбура розлогого тополя відділилася гнучка постать. Поглянувши на неї, я зрозуміла, чому міфічних дріад описували саме такими: не дуже висока, майже мого зросту, чорнява, тонка, як сталева голка, і така ж міцна. Ця дівчина могла жалити не лише язиком, а й кулаками, якщо б вони знадобилися. На тлі громили Сірка незнайомка виглядала тендітною та крихкою, хоча це було не так. У ній ховалася таємниця. Звісно, у кожної жінки чи дівчини є свої секрети, та в цієї він був іншого калібру. 

Подруги теж це помітили та без слів кивнули мені. Я примружила очі, вдивляючись у дівчину своїм особливим зором. Світ на мить став темним, а потім розквітнув барвами, змусивши мене здивовано зойкнути. Ні, це була не відьма, але якась магія в ній точно жила. Такого розмаїття кольорів я ще не бачила. Усередині дівчини, трохи нижче сонячного сплетіння, всіма барвами веселки переливалася невелика перлина. Шкода, що Віри немає поруч. Вона знає більше за мене й могла б допомогти розібратися, що до чого. 

Тим часом Сірко й оком не повів на наш сміх та їдкий коментар незнайомки. Хлопчина лише привітно кивнув їй.

— Знайшла? — спитав він, спокійно крокуючи далі, ніби дівчина й не стояла в нього на шляху. 

Вона відступила на крок, щоб дати йому простір, але щойно хлопець пройшов, знову перегородила стежку, змірявши нас невдоволеним поглядом. 

— Я — ні, але бачу, що пару-трійку дошок ти таки зміг відшукати, — кинула вона в наш бік. 

Ну, це вже було відверте нахабство. До Віриних форм нам було далеко, але з дошкою мене ще ніхто не порівнював. І хто ж це робив? Струнка, мов спиця, інша дівчина! Внутрішня мізогінія квітне буйним цвітом не лише в Тредсі. Це тільки на словах «дівчина — дівчині найкраща подруга та товариш». А насправді: ніхто так не може образити, як інша представниця прекрасної статі. Ми точно знаємо місця, куди треба влучити, щоб досягти потрібного результату. 

Я поправила на собі сорочку й віддячила незнайомці їдким поглядом. Подругам її коментар теж не сподобався. Темні очі Валі зустрілися з жовтими, мов повний місяць, очима незнайомки, і в повітрі вже запахло димом майбутньої сварки.

— Я — Мар’яна, а вас як звуть? — з викликом спитала вона. 

— Нас ніяк не звуть, ми самі приходимо, — процитувала я Віку, подумки давши копняка нахабі. Це спрацювало: Мар’яна відчула мій енергетичний удар і відступила. 

— Хай буде так. Тільки пам’ятайте: ми вас не кликали, ви самі прийшли, — тихо промовила вона. 

— Якби ж то так! Нас сюди привело бісеня та якась невідома сила, — хотіла додати я, але вирішила мовчки пройти повз дівчину. 

Мар’яна пропустила нашу делегацію та тихо покрокувала позаду. Дівчина пересувалася легко й безшумно, мов лисиця. Жодна гілка чи лист не ворухнулися під її стопою. Порівняно з нею ми були схожі на незграбних корів. Дивно, що Сірко не почув, як ми продиралися крізь хащі.

Поглянувши на її взуття, я випала в осад. На ногах дівчини були важкі шкіряні чоботи, які мали б поводитися зовсім інакше. «Мартинси» чи «Катерпілери» мають масивну підошву, і їх тупіт чути на всю вулицю. Це я знала точно, бо мала кілька пар таких. Весь під’їзд панельної дев’ятиповерхівки, де я орендувала маленьку квартирку, чув, як я зранку біжу на роботу. У домовому чаті постійно скаржилися, що мені слід навчитися користуватися ліфтом, а придурковатий сусід пропонував оплатити курс психолога, який мав позбавити мене звички бігати сходами. А ця краля йшла в них м’яко та граціозно, мов по хмаринках. 

— Марися, хіба так зустрічають подорожніх біля вогнища? — гукнув її Сірко. 

— Володька, ти вже й до вогнища їх устиг запросити? — обурилася дівчина.

— Треба було залишити трьох дівчат самих вночі в лісі? — здивовано вигукнув хлопчина, — Чи ти хочеш, щоб їх тут живцем з’їли? Де поділася твоя хвалена жіноча солідарність? 

— Де-де? В тому самому причинному місці, — хотіла відповісти я, та промовчала. 

Зараз було важливішим інше. Подумки я відмітила для себе, що Сірко може мати на увазі не лише всюдисущих комарів. У ніч літнього сонцестояння межа між світами майже розчиняється: потойбічні істоти можуть прийти в наш світ і робити, що їм заманеться, аж до першого променя сонця на світанку. Та навіть якщо ніхто з іншого боку буття не з’явиться, у нас і так усякої нечисті вистачає. Щоб розігнати темряву найкоротшої ночі, здавна запалюють вогнища, тим самим прикликаючи силу великого сонця.

Тож запрошення в коло святкового вогнища було не простим жестом ввічливості. Таким чином ти показував, що довіряєш цій людині і дозволяєш скористатися захистом священного вогню. Як і в Мар’яні, у її браті я теж щось відчула, але вирішила залишити свої здогадки на потім. Якщо не хочуть — хай не кажуть, що вони забули в лісі на свято Купала. Мають на це право. Не тільки ми, відьми, святкуємо рівнодення. 

Дівчина широкого жесту Сірка не оцінила. Почувши його слова, Мар’яна тільки пурхнула й пошепки додала: — Кабель клятий. 

— Володя? А казав, що Сірко, — скривилася Віка. 

— Цей йолоп усім каже дурнувате прізвисько, бо його величність Володимир Сергієнко не любить свого імені, — пролунав позаду голос Мар’яни.

— Отак вірити чоловікам, — підтримала дівчину Валя, крадькома поглянувши на руки хлопця. Відсутність на пальцях обручки настрою відьми не покращила. 

— Може, ще й відкушувати з нашого котла їм запропонуєш? — промовила невгамовна Мар’яна. 

Хлопець різко скинув з плеча оберемок дров та встав, мов укопаний, влаштувавши затор на стежині. Валька ледь не врізалася в його кремезну статуру і лише в останній момент встигла зупинитися. 

— А візьму і запропоную! І питати тебе не збираюся! — з викликом гукнув він дівчині.

Нам із подругами довелося відступити на край стежини, щоб вони могли бачити один одного. 

— Рибу ловив я, дрова рубав я, багаття теж розводив я, — почав він загинати пальці на руці, — А що робила тендітна пані, нагадати? Зараз зроблю, мені не важко. Пані пів дня займалася громадсько-корисними справами: тобто годувала собою комарів та перетворювала кисень на вуглець за допомогою шмарклявого носа. 

Дівчина насупилася та гнівно засопіла. Тепер усе стало на свої місця. Судячи з манери спілкування, Вовчик із Мар’яною були братом та сестрою. Я теж мала серед родичів подібного дурбецала з порожньою макітрою, у якій замість язика теліпалося відьомське помело. Розуміючи, що їхню суперечку довжиною в життя треба перервати, я вирішила поставити єдине питання, яке мене справді цікавило: 

— То ви на рибалку приїхали? І як клювало? — запитала я, намагаючись відволікти їх від суперечки та перевести розмову в більш мирне русло. 

Валя з Вікою здивовано поглянули на мене. Вони не розуміли до чого я хилю, бо я геть забула про цю деталь знайомства з Микитою. Одного таємничого рибалку на трасі ми вже зустріли. Тут не великий Дніпро, щоб цілі артелі збиралися зграями на сезонні вилови риби. До того ж, на мою думку, зустріти рибалок у лісі так само важко, як і космонавта з механіком. Останнього, до речі, він також згадував. 

— Та як завжди: з пару десятків карасів та доволі великою щучкою, — знизав плечима хлопчина, забувши про сварку з сестрою й закидаючи дрова собі за спину. — Озера тут неглибокі, але якщо знати місця, то на юшку вистачить. 

— Так ви місцеві? — продовжила я свій ненав’язливий допит. 

Роздивитися їхню реакцію під час ходьби вузькою стежкою було неможливо. Мар’яна йшла позаду, і її затуляла Віка, а у Володі я бачила лише спину. Доводилося напружувати слух, щоб помітити зміни в інтонації. 

— Батьки переїхали в сусіднє село років із двадцять тому. Це дурко ще й до школи ходити не почав, — озвалася Мар’яна. — Купили землю та почали вести господарство, яке залишилося нам у спадок. 

— Прийміть наші співчуття, — з розумінням кивнула їй Віка. 

— Не варто, то давно було. Заперли нас у глухомань, з якої не вибратися, — махнула рукою дівчина. — Тож можна сказати, що ми місцеві, та прижитися так і не змогли. 

— Говори за себе, — відгукнувся Сірко. — Якщо хочеш позбавити всю околицю єдиного тверезого механіка, так і скажи! 

— Ти диви, який розумний, — скривилася дівчина. — Спочатку всіх споює у своєму генделику, а потім скаржиться, що працювати нікому.

— Так, це ти механік! — здивовано вигукнула Валька. — А нам якраз конче потрібна твоя допомога. 

— Не пам’ятаю, щоб ми переходили на «ти», — в’їдливо відповіла дівчина, повторивши Валі її ж власні слова. 

— Вибач нас. Зазвичай ми не конфліктні, — вирішила стати парламентером Вікторія. — Складний день видався, ще й ця аварія… 

— Погані дні трапляються у всіх, — кивнула їй Мар’яна. — З такими дорогами добре, що всі залишилися цілими. 

— Вони поламали Porsche. Уявляєш? — весело вигукнув хлопчина. 

— Наскільки все погано? — спитала Мар’яна. В очах дівчини промайнула професійна цікавість, яка супроводжує кожного фахівця своєї справи. 

— Не заводиться, — сухо кинула через плече Валя. 

— Микита припустив, що в карбюратор потрапила вода, — легковажно додала я, споглядаючи реакцію нових знайомих. 

Вмить у лісі стало тихо, мов хтось прикрутив гучність на мінімум. Дерева навколо завмерли, і навіть вітер, здавалося, прислухався до моїх слів. Спина Сірка скам’яніла. Хлопець повільно повернув до мене голову та втупився своїми очима. Звіриний погляд у них був той самий, що й у момент нашої появи на галявині. Ну що ж, я мала розібратися в ситуації до того, як нас кудись заведуть. Я це спробувала і, здається, вгадала.