Раді Вас бачити!

Глава 6. Відьомський брейншторм

— Тобі точно не привиділося? — запитала Валя,безрадісним голосом. — Якщо так далі піде, то ми й справді будемо в полі ночувати.

— У мене в рюкзаку є велика ковдра та каремат. Можу з вами поділитися, — посміхнулася Вікторія. 

На сяючу від ентузіазму подругу ніхто уваги не звернув. У полі ночувати мені не хотілося, але починало хотітися в туалет. Вже пів години у нас тривав інтенсивний брейншторм у кращих відьомських традиціях. Принаймні так вважала королева нарад та повелителька планерок Валя. Добре, що машина була чужа, а то вона точно почала б помадою малювати діаграми на лобовому склі багатостраждального Porsche. 

Віка витягнула зі свого бездонного рюкзака пачку чіпсів та печиво, Валька виставила термос із кавою, а я розляглася на гарячому від сонця капоті, мов на шезлонзі, в очікуванні… чогось. Це вродливе кремезне «щось» у картатій зеленій сорочці поки на горизонті не з’явилося, але інтуїція підказувала, що наше знайомство на цьому не закінчилося. 

— У тебе його хустинка стирчить із задньої кишені. Сама глянь, якщо не віриш, — впевнено відповіла я, поглянувши на подругу крізь затемнені лінзи окулярів. 

Ці крихітки дивом пережили автотрощу, чим неймовірно мене порадували. Недарма я торгувалася в маленькому бутіку на околиці Мілана, вмовляючи майстра дати мені знижку. Усілякі Gucci та Prada може для когось і круто, але моїх покупців ними не здивуєш. Нішевий крафт зараз цінується більше, ніж розрекламовані бренди. 

Валька підскочила, закрутилася, мов дзиґа, в пошуках загадкової хустки й здивовано зойкнула. 

— Може, це когось із вас? — запитала вона, розглядаючи мокрий від сліз сірий клаптик тканини. 

— Виключено, — похитала головою Віка. — У мене такої точно не було, у Ніки також. Якщо це не твоя, то існує лише одне пояснення: ми чогось не пам’ятаємо.

— Але як? — здивовано вигукнула Валя. — Що за чари здатні ввести в оману трьох дорослих відьом, змусивши забути вродливого хлопця? 

— Чого трьох? Я ж його пам’ятаю. Та й ти впевнена, що Микита був вродливим, отже морок подіяв не повністю, — знизала я плечима, втупившись у порожню автотрасу. 

Літнє сонце випарювало залишки нічного дощу, нещадно з мене жартуючи. Дорогу заполонила ледь помітна прозора димка, що змушувала бачити речі, яких насправді не існувало. Коли в спекотний день сонце сильно нагріває асфальт, з’являється ефект фантомних калюж чи мокрої дороги. Марево, якому є фізичне пояснення під назвою фата-моргана. Через різницю в температурі простір викривляється, та починають ввижатися літаючі замки чи примарні острови. Міражі з’являються нізвідки, а вже за мить пропадають в нікуди, зникаючи в мінливій димці. 

Та моя уява на цьому не зупинилася. Напівпрозорі образи перетворилися то на птахів із широкими блискучими крилами, то на вершників, які розчинялися в променях світла. 

— Замовляння Вікусі, це добре, але до врачів звернутися варто. Фата-моргана й марево — це цікаво й поетично, але якщо уява починає малювати надто яскраві образи після фізичного удару, краще перестрахуватися. Навіть у відьми може бути струс, — зробила я висновок, вставивши стік у пристрій для тютюну та натиснувши на кнопку нагріву. 

— Тут головне не як, а коли, — протягнула Вікторія, відмахнувши від себе ароматний дим. — Я пам’ятаю, як замовкло радіо, пролунав гучний хруст в двигуні, короткий стрибок — і ми вже мчимо вниз по схилу. Потім ти, закривавлена, випадаєш із відчинених дверей авто, Валя бігає та голосить, мов це їй голову розтрощило. А далі все ніби корова язиком злизала… Поки ти не зупинила нашу сварку, я й не зрозуміла, що забула її початок 

— Якби не твоє передбачення, то, може, й нічого б не сталося, — виразно поглянула на провидицю Валька. 

— Я знову щось бачила? — здивувалася подруга. 

— Несла якусь маячню про квітку папороті, тіні, що знайдуть світло, та магічне коло. Все як завжди: містично й незрозуміло, — зневажливо кинула Валя. Вікторія вже відкрила рота, готуючись до захисту, але я її випередила. 

— Ну, не знаю, Валь, — заступилася я за подругу. — Про коло, на мій погляд, було дуже влучно сказано. Сама ж знаєш, що вона не може видіння контролювати. Навіщо знову починаєш сваритися? 

— Та все я знаю, — розпачливо буркнула дівчина й спохмурніла. — Вибачте, я не хотіла. Само чогось вирвалося 

— Забули, — махнула Віка рукою. — Краще розкажи ще раз усе про того хлопця. Може, ми щось прогавили? 

— Тобі він не сподобався, — згадала я свої відчуття. — Ти цього не сказала словами, але злякалася, коли Микита спитав наші імена.

— Справді? І він зміг їх дізнатися? — схвильовано запитала вона.

— За це можеш подякувати Валі, — кивнула я в бік подруги, випустивши носом дим. — Все виклала, щойно потрапила в його міцні обійми. А ви кажете, що це мені хлопця в житті не вистачає.

Дівчина похмуро глянула на мене, та сперечатися не стала. Зараз її цікавило інше — чим ці знання можуть для нас обернутися.

— Як гадаєш, наскільки це може бути критичним? 

— Дивилися колись фільми про вигнання демонів? — запитала я. — У битві з темними силами найголовніше завдання екзорциста, це з’ясувати ім’я ворога. Чому так? Той, хто знає справжнє ім’я, може отримати над тобою владу. Схожа ситуація з відьмами та чаклунами. Чули ж, що нечисть полюбляє кликати з темряви, вводячи в оману?

— Це не дуже добре, та я не думаю, що комусь захочеться зіткнутися з трьома розлюченими відьмами у святкові дні, — розсудливо зазначила Вікторія. — Зазвичай потойбічні сили обходять нас стороною, бо знають, що ми можемо дати відсіч.

— На нас не написано, що ми відьми, — відмахнулася Валя. — Як би він зміг це зрозуміти? 

— Навіть не знаю? — вдавано здивувалася Віка й почала загинати пальці на руці. — Череп на турбіні, пентаграма замість пахучки в салоні та напис «VVITCH» на номерах. Чи цього замало?

— Все, що треба — він зрозумів, — погодилася я. — Інакше не назвав би нас феями та не жартував, що ми падаємо з небес.

— А феї тут до чого? Чи ми схожі на Вінкс? — не зрозуміла Вікуся, поправивши свої яскраво-рожеві прядки. 

— Легенди треба читати, а не мультики дивитися, — відрізала Валя, пережовуючи хрустке печиво. — Попкультура все перекрутила, сплутавши назви. Це ідеальне підтвердження того, як фея зменшилася до розмірів крилатої Дюймовочки. 

— Фея Моргана в Артуріані, фея Бефана, що замість Санта-Клауса літає на мітлі та роздає подарунки зимовими ночами, — почала перелічувати я імена славетних представниць нашого роду.

— Фея Мелюзина, яка намальована на логотипі Starbucks, — підтримала мене Валька, вказавши на зображення хвостатої діви на зеленому термосі з кавою. — Феями в давнину називали могутніх чарівниць. 

— Казка про Вінкспоказує глядачу фейрі чи піксі. Крилатих духів з іншого світу, одним словом, — задумливо сказала я, відбираючи з рук Валі термос із кавою. — Хоча ні, точно мова про піксі. В оригінальних міфах справжні фейрі не були схожими на Дінь-Дінь з Пітера Пена. Вони були вищими за людей і дуже підступними за характером. Голлівуд відрізав їм гострі зуби та кігті, вдягнув у сукні з пелюсток і дав чарівні палички замість стародавніх проклять. До того ж… 

— Їх не зустріти в наших краях. Ти вже казала це, — нагадала мені подруга.

— Цей Микита точно знав, що зараз свято, — продовжила я.

— Зараз у тренді повернення до старих вірувань, це нічого не доводить, — покривила вустами Валя. — Хлопець міг почути про Сонцестояння по радіо або зустріти допис в інсті.

— Микита слухав не радіо, а якийсь ші-кавер. Віка ще казала, що вони зараз популярні в ТікТоці, — кивнула я.

— Не думала, що ти прихильниця згенерованої музики, — осудливо пробурмотіла собі під носа Валя, поглянувши на подругу. Вікторія спалахнула, аж окуляри запотіли від обурення, та швидко змінила тему. 

— Ти випадково не бачила, чи була в нього тінь? — запитала вона, відвернувшись від подруги.

— Мені за машиною не було видно, — похитала я головою. — А до чого тут тінь? Ти ж не думаєш, що Микита був упирем?

— Не тільки вампіри не відкидають тіні, — пробурмотіла Віка, — Є стара прикмета: якщо в лісі почуєш, як тебе кличуть на ім’я — не відповідай одразу. Спочатку подивись на землю. Людина залишає сліди, а те, що живе в лісі — не завжди.

Зістрибнувши з капота Porsche, дівчина пройшлася навкруги автівки, вдивляючись у землю. Вологий чорнозем був вщент покритий слідами та перетворився на суцільну багнюку. 

— Нічого не розібрати, — похитала вона головою. — Валька такий кілометраж намотала, спалюючи зайві калорії, що чиїсь окремі сліди не розгледіти. Все, Валь, план на місяць виконано. В тренажерку можна поки не ходити. 

— Немає в мене ніяких зайвих калорій! Диви, який прес! — вигукнула Валя, піднявши футболку та демонструючи нам плаский підтягнутий животик.

— Я пожартувала, — похмуро відрізала Віка, поправивши свою розтягнуту футболку. — Піди пожуй цукерочку. Глюкоза допомагає втамовувати нерви. 

— Ну, знаєш! Я маю на це повне право! — не вщухала Валя. — Не кожен день потрапляєш в аварію на чужій машині, вартістю як гелікоптер.

— А якщо застосувати дар? — перервала я їхню суперечку. — Якщо слідів на землі не видно, це ще не означає, що їх тут немає. 

Я примружила очі, підійшла до подруги та сіла навпочіпки. Сили ще не до кінця повернулися (і як тільки той учений гад зміг мене так спустошити?), але мене ніхто в шию не підганяв. Заплющивши очі на хвилину чи дві, я таки змогла розгледіти бажане. Слідів тут було купа, та серед дитячих відбитків крихітної ніжки Вікусі й вузьких кедів Валі вирізнялися ребристі підошви великих черевиків.

— Еврика! Ось тут він стояв, — вигукнула я, вказавши перед собою. 

Валька підійшла ближче та акуратно мене відсторонила, звільняючи місце. Хто б що не казав про пасивний дар подруги, але я завжди любила дивитися, як вона чаклує. Дрібні здібності існують лише в тих, хто не може дати їм ради. Під руками дівчини навіть найжорсткіше каміння ставало м’яким і піддатливим, мов ангорове кошеня. Присягаюся, що кілька разів я навіть муркотіння чула! Це було неможливим, бо я не успадкувала дар дідуся чути потойбічні сили й могла лише бачити потоки, які текли з надр у руки відьми. 

— Це не марево, тут дійсно був хтось, крім нас, — після кількох хвилин роздумів оголосила свій вердикт відьма. — Точно не людина, але хто саме — зрозуміти не можу. Земля каже, що в нього багато облич. Може, перевертень якийсь?

— Точно ні, — похитала я головою. — Я з одним зустрічалася, коли подорожувала на Балканах. Від нього тхнуло псиною навіть у людській подобі, а від хитрого лиса Микити йшов приємний чоловічий аромат, схожий на лінійку Escentric Molecules. Дерево на озон.

— Це ті, що побудовані на синтетичних молекулах? — примружила очі Віка. — «До згенерованої музики та відсутності обличчя додався штучний парфум. Чи не забагато не натурального в одному хлопці? 

— Тоді це був перелесник. У них із натурального лише нарцисизм, — сплеснула руками Валя. — Вони люблять брендові речі, постійно обливаються одеколоном і завжди гарно виглядають.

— Навіщо йому це? Зашкодити він нам усе одно не зможе. Не той магічний калібр, — трохи подумавши над словами дівчини, додала я. — Блуд та Мара не мають власних облич. Їхня єдина мета — заплутати людину й збити з дороги. Та вони не підходять. Мій дар зазвичай швидко розпізнає їхній морок.

— Ти була знесилена після закляття. Може, не помітила? — запропонувала Віка й, швидко змінивши тему, з докором подивилася на мене. — Чому ти не казала, що знайшла когось на Балканах? Ми ж подруги!

— Швидко почалося й ще швидше закінчилося. Нічого розповідати, — знизала я плечима, згадавши ще одну деталь. — Валь, а в тебе є на щось алергія? Ти розчхалася, тому він дав тобі хустку.

— Так, на екстракт лишайника, — кивнула подруга. — Уникаю цього запаху, як можу 

— Може, лісовик вирішив пожартувати? — запропонувала я. — Полісуни якраз пахнуть лісом, і приймають чужу подобу за потреби. Я бачила червонопикого здорованя з міцними руками, Вікуся хвалила його стрижень, а ти була в захваті від… 

— Що-що я хвалила? — здивувалася Віка. — А ну повтори! 

— Це було образно, — швидко виправилася я, піднявши руки догори. — Вальку психи ганяли по галявині, а він її швидко заспокоїв і змусив узяти себе в руки.

— Ми в полі, а лісосмуга поруч штучно висаджена. Звідки тут узятися лісовику? — похитала вона головою, суворо поглянувши на мене. — І ніякі психи мене не ганяли! Скільки ще разів повторювати? Це моя перша аварія на дорозі! Як інакше я мала реагувати?

— Нормальна в тебе реакція. Я також нервувала, коли прийшла до тями, — вирішила заспокоїти я подругу, зловивши себе на думці, що на нас наклали не тільки морок забуття, а й рассорку.

Кожне слово сприймалося подругами виключно в негативному ключі та супроводжувалося бурхливою реакцією. Тільки сірник запали — і вже все навкруги палає до небес. Якщо ці дві дурепи розучилися спілкуватися та стежити за язиком, то виходить, що роль арбітра автоматично дісталася мені. Здається, цього року замість відпочинку мені випало розбиратися не лише з нечистою силою, а й з ліпшими подругами. Чудове буде свято Сонцестояння, нічого не скажеш.