Спочатку:
На сторінку книги
Глава 14. Чарка миру
– У тебе ще багато залишилося? – пролунав занепокоєний голос з кущів.
– Тобі вистачить, – втомлено відповіла я, навіть не збираючись рахувати кількість вологих серветок в упаковці.
Хто б міг подумати, що наша офісна діва виявиться ніжною панянкою. У мене все більше складалося відчуття, що тільки я з нас трьох ходила в походи, а всі інші бачили ліс лише на екрані монітора. Після невеликої сварки та крихітного (і, можливо, не дуже потрібного) закляття сім’я перевертнів, як води в рот набрала. Вовчик лише хмурився, коли хтось із нас починав розмову, а його сестра відвертала голову, ніби це не Вікторія до неї зверталася, а пташки на дереві цвірінькали.
У відповідь подруги зробили дурість і теж вирішили оголосити бойкот. Звісно, нічого путнього з цього вийти не могло. Головний ідеолог мовчазного страйку, тобто Валя, почала усвідомлювати наше становище в дуже пікантний момент — коли захотіла в туалет.
Дідько! Ну що страшного в тому, щоб відкрити рота та попросити у Володьки туалетний папір? Ніби хлопці ним не користуються. Класичні лопухи пані Валентину не задовольнили, тому в хід пішли серветки для зняття макіяжу, які, на радість усім, знайшлися в моїй бананці. Так, досить сортирних розмов. Повернімося до суті.
Ми бозна-де серед густого лісу, в компанії не зовсім дружньо налаштованих перевертнів, яких я встигла проклясти. Ще й у день літнього сонцестояння, який святкуємо не тільки ми, а й уся можлива та неможлива нечисть. Чудовий розклад. Не завадила б якась інструкція з виживання, але навряд чи вона в когось була. А отже, треба було імпровізувати.
– Аж настрій покращився, – радісно пробелькотіла подруга, виходячи з густих зелених хащ. – Або я збожеволіла, або серед папороті промайнув котячий хвіст.
Приклавши вказівний палець до губ, я мовчки кивнула. Поки ми не зрозуміємо, друзі ми з перевертнями чи вороги, не варто патякати зайвого. Перевіряти, наскільки гострий слух у наших нових знайомих, зовсім не хотілося. Я теж помітила чорну хутрову тінь краєм ока, поки стерегла Вальку в кущовому клозеті, тому вирішила перевірити.
Сліди чорного Фелікса важко було з чимось переплутати. Кіт поки що близько до нас не підходив. Скоріше за все, остерігався звірів, прихованих за людськими обличчями Сірка та Мар’яни, але його поява вселяла оптимізм. Віра хвилювалася за нас, тому послала фамільяра, щоб розвідати обстановку. Дивно тільки, що відьма вдалася до таких крайнощів. Та, мабуть, на це були вагомі причини.
– В твоїй магічній сумочці випадково окулярів не знайдеться, відьмо? Вони можуть стати в нагоді, – з уїдливою посмішкою спитала Мар’яна, коли ми дійшли до їхньої з братом галявини.
Не на мить не повіривши, що хитра лисиця без вагомої причини порушила мовчання, перед тим, як дати відповідь, я спочатку оцінила обстановку. Причина її насмішок швидко знайшлася біля невеликого, порослого очеретом озера. Вікторія несамовито водила руками по імлистому дні, намагаючись там щось відшукати.
– Скарб там точно не знайти, але, судячи з вереску, саме на це Вікуся й розраховує, – майнула в голові думка.
Поки я думала, Валя діяла. Без зайвих вагань вона підбігла до подруги, палко зашепотіла їй на вухо та долучилася до пошуків чогось важливого під водою. Сірко робив вигляд, що не звертає на дівчат уваги, але я помітила, як він проводив очима Валькіну спину. А ось його сестра не могла натішитися, відкрити глузуючи з нас.
– Рано радієш, дводущнице. Не на тих напала, – прошепотіла я, підійшла до дівчат і спитала: – Що загубили?
– Я просто хотіла змити бруд з обличчя, – ледь не плакала Віка. – Тільки почала вмиватися водою, як вона випала.
– Хто випав? Сережка чи що? – не зрозуміла я.
– Контактна лінза, – пояснила Валя, обережними рухами обмацуючи дно.
Як ці дівчата зібралися на природу? Одна й пляшку води в дорогу взяти не здогадалася. Інша, навпаки, нагрібла цілий рюкзак мотлоху, а замість практичних окулярів вдягнула коригувальні лінзи.
– Сліпа ворожко. Яке поетичне кліше, – не переставала всміхатися Мар’яна.
Ну що за біда з цими красунями. І хвилини не можуть прожити в цьому світі, щоб не підколоти одна одну. Не збираючись тішити злостиву лисицю, я сіла поруч із дівчатами та скомандувала:
– Дайте мені спробувати, – сказала я, простягаючи руку до води.
Без зайвих суперечок подруги посунулися, звільнивши місце на березі. Знайти прозору лінзу розміром із ніготь вказівного пальця в скаламученій воді — непроста задача. Більшість скаже, що це нереально. Та це було законом їхньої реальності, а не моєї.
Щиро кажучи, справжнього детектива з мене ніколи б не вийшло. Я могла помічати невидимі магічні сліди, розпізнавати приховану сутність і взагалі — бачити все потаємне. Та цього було замало для карного розшуку. Треба вміти аналізувати ситуацію, працювати з даними, дедуктивно мислити та знати безліч важливих речей.
Та в цьому випадку знання були непотрібні. Все, як завжди: працюємо на чистому дарі та голому ентузіазмі. Чим слід від загубленої речі відьми відрізняється від слідів чорного Фелікса? Правильно — нічим.
Легке сріблясте мерехтіння сліду від прозорої контактної лінзи грало в бурій воді сонячним зайчиком. Якби Вікторія так інтенсивно не каламутила дно, то й без дару можна було б її помітити. Зануривши руку в буру воду, легким рухом я підняла загублену річ з озерного дна та продемонструвала її всім присутнім.
– Нічого собі, – присвиснув Володька. – Гарний дар, відьмо. Вже пробувала на ньому заробляти?
Я пропустила коментар перевертня повз вуха. Не його собаче (чи правильніше казати у даному випадку — ведмеже) діло, яким чином я заробляю на життя. Та й не сильно хочеться стати новою Веронікою Фен-шуй? У сестер по ремеслу, які монетизували свій дар, і так усе на обличчі написано, а іншим ставити подібні питання в лоб — жахливий моветон.
Проте я була впевнена, що Володька нічого поганого сказати не хотів. Звичайна чоловіча логіка: якщо щось добре виходить, то неодмінно треба спробувати на цьому заробити. Хлопчина був занадто простий, щоб мати подвійне дно у словах, на відміну від своєї більш багатогранної сестри.
– Варто попросити її зазирнути до тебе додому. В селі кажуть, що ти непогано платиш дівчатам за різні послуги, – скривилася Мар’яна. – Якщо вона так просто кролика з капелюха витягує, то спроможна відшукати твою честь та совість.
– А я нічого й не губив, – парирував хлопець, з викликом поглянувши на сестру.
– Точно! І як я могла забути? – плеснула вона в долоні. – Важко втратити те, чого ніколи й не мав.
- І ви туди ж, - нарешті зрозуміла я, - Одні сварки і нічого окрім них.
Ні, таких збігів бути не могло. Спочатку ми гиркалися, мов дикі собаки, тепер вони не можуть слова один одному сказати, щоб не згадати купу бруду. Треба з цим розібратися. Вручивши радісній Вікторії її лінзу, я підхопила з піщаного берега пляшку полинової настоянки та простягнула на перевертням.
– Сталева чарка є? – спитала я.
– Навіщо? – не зрозумів Сірко, примруживши очі.
Є одна традиція, чарка миру називається, – пояснила я. – Коли в компанії виникає непорозуміння, то наливають будь-який напій у кухоль, підігрівають і пускають по колу. Хто тримає кухоль у руках, той має право говорити, поки робить ковток. Так ми почуємо кожного та зможемо у всьому розібратися.
– Ще не зрозумів? – запитала Мар’яна, окинувши мене недобрим поглядом. – Мало їй нас було зурочити, так вона вирішила опоїти якоюсь відьомською бридотою.
– Самогон подвійного очищення. Я проконтролювала, щоб хлопці в лабораторії не махлювали, – відповіла Вікторія, промиваючи лінзу мінералкою. – Полин гіркий сама сушила. Він дає ту саму класичну гіркоту та аромат. Насіння анісу дарує солодкуватий пряний смак, а фенхель — м’які камфорні нотки. Ну, і вода дистильована. Все суто натуральне, без жодної хімії, – з гордістю завершила відьма.
Я чула запах її бормотухи та була абсолютно впевнена, що Вікторія, яка постійно перебуває у творчому пошуку, ще щось додала в напій, крім озвученого рецепту. Може, чертополох чи одолень-траву, але точно щось із чаклунських трав. Вовчик повільно підійшов, забрав у мене пляшку та відкоркував її.
– Гідно вийшло, – пробурмотів він, прискіпливо понюхавши вміст. – Не думала відкрити власну крамницю відьомських напоїв?
Дівчина багатозначно поглянула на нас із Валькою та всміхнулася:
– Дякую, та я вже обрала професію, а це так, для душі.
– І як ти не здогадався відразу? Її професія — відьма, – скривилася Мар’яна, кивнувши брату, – Сподіваюся, ти не настільки довірливий, щоб пробувати цю гидоту?
Якщо Вовчик і не збирався куштувати напій Вікусі, то, почувши слова Мар’яни, розвернувся та пішов на пошуки потрібного кухля. Класика зворотної психології спрацювала, як годинник. Чому старші родичі не можуть зрозуміти, що ніколи не слід нав’язувати свою думку молодшим? Це ж проста істина. Заборони щось молодшому братові, і він кістьми ляже, аби піти тобі наперекір.
Плавали — знаємо. Саме так я почала палити в підлітковому віці. Не через якусь особливу любов до тютюну чи піддавшись загальному мейнстриму, а просто, щоб насолити брату. Макс постійно повторював, що це шкодить здоров’ю і що в тридцять я виглядатиму, як наша тітонька Жаннет, та я його не слухала. До речі, з тіткою Жанною ми стали найкращими подругами, хоча зовсім не схожі. Споріднені душі іноді трапляються й серед родичів.
З жахом полічивши свій стаж тютюнопаління, я поправила бананку на поясі, втримавшись від бажання витягнути з пачки стік і запалити його. А Володька не втримався. Відшукавши в салоні побитого життям Cherokee сталеву кружку, він щедро плеснув у неї саморобного абсенту.
– Хоч би не чистим, – скривилася Мар’яна, і в її голосі відчувалася непідробна тривога.
– Марися, ти наче не дурна, а іноді таке ляпнеш, що я починаю в цьому сумніватися, – зневажливо відповів він. – Ніхто чистим абсент не п’є. Це не просто міцний алкоголь, а справжнє зілля, яке століттями вважалося офіційним напоєм відьом, магів та вільних духом митців. Тобто, й нашим також.
– Зовсім зозулька поїхала? – підняла чорну брову Мар’яна. – Вони ж нас зурочили, а ти ще й хочеш ковтнути їхнє зілля?
– Тут немає магії, яка б могла нам нашкодити, – посміхнувся він. – Дівчата, вам неабияк пощастило. Я чудово вмію готувати абсент. Бармена знайти в лісі ще важче, ніж механіка.
– Бармена? Я б сказала — алкаша, але це вже залежить від того, з якої сторони подивитися, – пробелькотіла Мар’яна.
– Просто класичний бармен! Не вистачає татуювань, аромату Dior Sauvage та якоїсь сережки у вусі, – всміхнулася Валька, роздивляючись Сірка. – У нас у місті таких м’язистих можна зустріти тільки в тренажерці та в барі. І як вони тільки встигають усе поєднувати?
Та хлопчина їх вже не слухав. Він був зайнятий напрочуд важливою справою: робив акуратні дірочки в кришці банки з-під тушонки. Загальну суть його наміру я зрозуміла. Ажурну ложечку для приготування абсенту навряд чи можна знайти під кожним кущем у лісі, тож треба було зробити імпровізувати. Я лише сподівалася, що перевертень хоча б перед цим сполоснув жестянку у воді.
– Вогонь, палаючий цукор, що повільно тане й стікає у кухоль, крижана вода, яка перетворює смарагдову рідину на туманне зілля — хіба це не чиста алхімія? – хитро примруживши від захоплення очі, бурмотів хлопчина.
– Не можу в це повірити! – обурилася Мар’яна, сідаючи на каремат біля вогнища. – Ти зовсім з глузду з’їхав! Що б на це сказав наш батько, якби був тут?
– Так, зараз і спитаємо, – сухо відповіла Валя. – У наших гримуарах абсент часто описують як головний провідник між матеріальним світлом та потойбіччям.
– Ні, ось кого-кого, а батька викликати не варто, – суворо поглянув на чорняву відьму перевертень.
– Ага! Нарешті хоч когось злякався! – від радості очі в Мар’яни аж спалахнули справжнім вогнем. – Немає на тебе міцної руки!
– Та ні, сестричко, – похитав він головою. – Якщо вони справді притягнуть з того світу нашого старого, то доведеться багато чого про тебе пояснювати. Присягаюся своїми іклами, що йому твої витівки не сподобаються. Точно отримаємо на горіхи, а мені ще й по голові дадуть, бо нічого не зробив.
– О! А це вже щось, – подумала я, споглядаючи реакцію Мар’яни.
Норовлива лисиця прикусила свій отруйний язик. Друге правило, яке завжди діє у спілкуванні з близькими родичами: треба пам’ятати, що ці люди знають про тебе не менше, ніж ти про них. Тому не варто зазнаватися. Всі ми люди, у більшій чи меншій мірі та в залежності від фази місяця. Кожен має темні плями та шрами минулого, які воліє прикрити білою сорочкою.
– Справді, Валь. Давай якось без мерців обійдемося, – вирішила я змінити тему. – А то ще їх тут не вистачало.
– Ти взагалі пам’ятаєш, який сьогодні день? – підтримала мене Віка, все ще потираючи почервонілі очі. – Розумію, що тобі кортить втерти носа суперниці, але…
– Вона мені не суперниця! – в один голос вигукнули відьма з лисицею.
– Справді? То доведіть це, – хитро посміхнулася я. – Вип’ємо чарку миру й почнемо наше знайомство з початку. Ми ж не просто так сюди потрапили.
– Долю не обманути, – кивнула Валя. – Розкажете, що такого особливого у вашому Микиті, а ми свою історію без прикрас.
– Добре, тільки ви п’єте першими, – здалася Мар’яна, махнув рукою.
Ви б пили абсент зі сварливими відьмами та норовливими перевертнями в лісі під час літнього сонцестояння? А в мене, вочевидь, вибору не залишилося.
