Раді Вас бачити!

- Може все-таки краще одягнути щось інше? — роздивляючись себе у дзеркалі, невпевненим голосом запитала я.

- Щось інше? Навіть не думай! І ми, начебто домовилися, що ти підеш саме у цій сукні, — промовила Крістін.

- Але вона надто коротка Крістін, розумієш?

- І що з того? Блін, подруга, у тебе відпадна фігура, таку гріх приховувати. Так, все, — поглянула вона на годинник, — часу зовсім обмаль.

- Але…

- Ось тримай, — діставши зі своєї шафи піджак, вона кинула його мені, — можеш накинути його на сукню. Ну, як? Полегшало? Тепер можемо їхати?

- Так.

- Ну, нарешті, — зітхнула Крістін, — Хоча, — ще раз критично мене оглянувши, вона промовила, — без піджака все ж таки набагато краще.

Сама вона вирішила піти в облягаючому короткому комбінезоні ніжно-персикового відтінку з повністю відкритою спиною та босоніжках на високій шпильці.

- Так і є, — промовила Крістін, побачивши мою реакцію, — саме в цьому я й збираюся піти до клубу. І не хвилюйся, все одно ми сидітимемо там, де на нас навряд чи хтось вирішить звернути увагу.

Що ж це мене трохи заспокоїло. Але відчуття тривоги все рівно не покидало. Говорити про це Крістін я не хотіла. Та й навіщо зайвий раз псувати їй настрій? До того ж, швидше за все, я всього-на-всього себе накрутила. Ось і лізуть у голову всякі непотрібні думки. А та вчорашня розмова з Джеймсом? На якусь мить мені навіть здалося, що він розмовляє зі мною з якимось небажанням тая все це списала на його втому.

- Ти просто зобов'язана сходити, — промовив він, — без всіляких там не можу і не хочу.

- Знаю. Адже я вже пообіцяла Крістін, що піду.

- Тим більше. Люба, я би з радістю приїхав раніше, але... сама розумієш.

- Ну, звісно ж розумію, — відповіла я.

- Ти ж не ображаєшся на мене? — запитав Джеймс.

- Я надто сильно тебе кохаю, щоб ображатись. Та і який у цьому сенс?

- Я також тебе люблю, — почулося у відповідь...

Я до останнього сподівалася, що вечірки все ж таки не буде і мені нікуди не доведеться йти. Але саме вчора, вже пізно ввечері, зателефонував Джеймс і вмовив піти.

- Не знаю, може це через те, що я не звикла до такого, — промовила я, дивлячись на наряд полруги. — Але…

- Надто відверто? — запитала вона, стоячи перед дзеркалом та накручуючи собі локони.

- Саме так, — промовила я.

- Так і має бути, — відповіла вона...

- Не можу дочекатися, коли ми опинимося на місці. Я впевнена, що тобі дуже сподобається, — промовила Крістін, коли ми сідали в машину.

- Сподіваюся.

- Якщо ти засмучена тим, що Джеймс не може зараз повернутися, то не варто, — промовила Крістін, — До того ж, він приїде практично на ваше весілля. Адже це здорово, погодься!

- Угу, — видавила із себе.

Вже сідаючи в машину, я впіймала себе на думці, що з радістю провела б цей день удома. Але нічого не вдієш, я дала слово і тепер не можу від нього відмовитися. Настрою, як і бажання кудись йти у мене не було. Може, все було інакше, не затримайся Джеймс ще на тиждень.

- Нарешті, ми тут — вигукнула Крістін, помітивши, що ми зупинилися біля воріт великої темно-сірої будівлі, — Чекаю не дочекаюсь, коли ми опинимося всередині.

- Крістін, тут дуже багато людей, — схопивши її за руку, промовила я. Можливо, для когось, моя поведінка була дивною, але не знайомі місця відверто мене лякали.

- Ну так. А як інакше? — запитала вона, — Це нічний клуб, тим більше один із найкрутіших у нашому місті. Тож… нічого дивного.

- Я Меган, — підійшовши до нас, саме у ту мить, коли Крістін збиралася мені ще щось сказати, представилася дівчина, — Будь ласка, слідуйте за мною. Для нас велика честь, що ви вирішили відвідати саме наш нічний клуб, — І можете не хвилюватися, — промовила вона зосередивши саме на мені свій погляд, — для вас спеціально відведена віп-зона, то ж ніхто не буде вас турбувати.

- Ось бачиш, а ти переживала, — захоплено промовила подруга, — Тим більше, коли ще випаде такий шанс? До того ж, можеш мені не вірити, але про віп-зону я не домовлялася, — прошепотіла вона мені на вухо, — може, це у них такий подарунок, хто тут вперше?

- А ти, хіба не була тут? — здивовано поглянувши на неї, запитала я.

- Ні разу, — зізналася та.

- Крістін, почекай, — попросила я, вкотре схопивши її за руку.

- Що цього разу? — запитала вона.

- Та ні. Нічого, — промовила я, — Забудь. Я… хвилююся просто, — і тут, на якусь мить, мені здалося, що я побачила Джеймса, а поруч з ним дівчину у такій самій сукні, що й у мене.

«Так, пора заспокоїтися. Що ж, напевне мені дійсно необхідно розслабитися. Бо вже оно і Джеймс почав ввижатися», — подумала я.