Раді Вас бачити!

- Ха! Я анітрохи не дивуюсь. Та й що доброго можна очікувати від моїх онуків? — спитала у мене Мімі, струсивши між тим на паркет попіл.

- Але ж ви стільки для них зробили, — зауважила я.

- Я робила це тільки тому, що вони – плоть і кров мого покійного сина.

- І все ж, як на мене, то з їхнього боку це виглядає досить таки негарно, щоб вас не відвідати.

- О ні. Мені, правду кажучи, і самій не хочеться бачити їх. Хочу відпочити. До того ж, минулого разу, цей нестерпний хлопчисько настільки мене вивів, що я розбила тарілку зі своєї улюбленої колекції. Ні, то навіть набагато краще. І попереджаю, не надумай їм писати, а тим більше дзвонити з проханням провідати мене.

- Але, Мімі... Я..

- Анна, мені стільки в житті довелося побачити та пережити, що провести мене дуже важко. І ще одне. Перестань надсилати їм гроші.

- Клянусь, це було в останній раз.

- Дуже на це сподіваюся, — промовила Мішель, — Може я й погана бабуся для своїх онуків, сперечатися не буду. Але я не дозволю їм сидіти на моїй шиї. Тим більше, що вони вже давно виросли з того віку, коли їм потрібно витирати соплі.

Піднявшись зі стільця, Мішель підійшла до серванту. Якби там не було, але я знала, що вона любить своїх онуків, хоча і бурчить на них та сварить іноді. До того ж, Мімі завжди намагалася бути в курсі всіх подій, які відбувалися в їхньому житті.

- Мімі, ось Ви вичитуєте мене, а самі? Чи думаєте, я не знаю, скільки разів вам доводилося їх обох витягувати з тієї чи іншої халепи? А ще той випадок, коли вашого внука ледь не виключили з університету?

- Якщо ти думаєш, що я це роблю через велику любов до них, то змушена тебе засмутити. Мені просто не хочеться, щоб постраждала репутація нашої родини, от і все. Так, давай припинимо цю безглузду розмову і підемо прогулятися до парку, тим більше, що така чудова погода. І взагалі Аню, тобі треба знайти собі чоловіка.

- У мої сорок років? Ви смієтеся Мімі, та і кому я там потрібна?

- Ось тільки не треба мені цих твоїх відмовок.

- Та ні, Мімі, — відповіла я — чоловіки це не для мене.

- Нісенітниця якась. Будь-якій жінці необхідно, щоб поряд з нею був чоловік, — сказала Мімі і додала, — Надійний. На жаль, мій покійний чоловік таким не був. Єдине, за що я можу йому сказати спасибі, то це за нашого з ним сина.

- Ви ніколи не розповідали про нього.

- Тільки тому, що не вважала це за необхідне. І взагалі, про нього нема чого розповідати. Ти навіть уявити не можеш, наскільки нудною людиною він був.

- Але чому тоді ви вийшли за нього заміж?

- Була молодою та дурною. До того ж, Френк був одним із затятих шанувальників мого таланту. Господи, ти навіть уявити собі не можеш, що то було! Ці величезні букети квітів, стояння під вікнами від ранку до ночі, незважаючи на дощ або сніг. Як зараз пам'ятаю той жалюгідний вигляд свого покійного чоловіка. Він був подібний до відданого собаки, готового танцювати перед тобою на задніх лапках. Не буду приховувати, але мені це шалено подобалося. А потім, через рік після заміжнього життя, я раптом усвідомила, що нічого до нього не відчуваю. А це досить таки жахливо.

- Але ж ви могли розлучитися, — здивовано промовила я.

- Могла б. Але тоді я все списувала на свою вагітність та втому від роботи.

- Ось бачите Мімі, — відповіла я на це, — ви тільки що своїм прикладом показали, що від чоловіків не можна очікувати нічого доброго. І між тим хочете хочете аби у мене хтось був.

- Аня, я готова сказати ще раз, що тобі потрібен чоловік І якщо ти думаєш, що Френк був єдиним у моєму житті, то ти дуже сильно помиляєшся.

- Ви хочете сказати, що… — повірити в щойно почуте, було досить складно. — Ні, цього не може бути! Я не можу повірити.

- І дарма. До того ж, — спокійно відреагувала на мою реакцію Мімі, — не знай я кохання інших чоловіків, давно б уже померла від нудьги та депресивного стану.

- Але коханець, це ж…

- Неправильно, огидно, грішно, брудно? — перебила мене вона, — Якими із цих слів ти хотіла закінчити те, що збиралася мені сказати? Ось, що я тобі скажу, всі твої проблеми в тому, що ти надто старомодна. Подай мій плащ, як-не-як, ми зібралися на прогулянку. І ще одне. На днях я домовилася з Річардом, щоб він узяв тебе на прослуховування. І не думай заперечувати, — пригрозила мені пальцем Мімі.

- Навіть не знаю, що і сказати, — зізналася я.

- Чудово, менше знаєш, краще спиш. Чи може ти сподівалася, що так і подаватимеш все життя плащ старим артисткам?

- Ох, Мімі, я вже й звикла до цього.

- Ніколи ще не чула такої нісенітниці за все своє життя.

- Ні правда. Та й самі подумайте, яка з мене артистка?

- Ти ніяк не можеш забути той випадок, правда? — запитала вона.

- Хіба таке можна забути? І, будь-ласка, давайте не будемо про це згадувати, — тут же промовила я поспішно, допомагаючи Мімі з плащем.

Колись, а якщо бути точніше, то двадцять років тому я втекла з дому, аби здійснити свою дитячу мрію — стати відомою акторкою. Але, на жаль, мені так і не вдалося її здійснити. Я настільки розхвилювався, що повністю забула текст, який підготувала для виступу перед комісією. Навіть почала заїкатися від хвилювання, чого раніше зі мною ніколи не відбувалося. І хто знає, чим би все закінчилося, не зустрінь мене того дня в парку, Мішель Форс.

- Я тоді тобі говорила, і зараз повторю, нема чого ховати себе живцем. Крім того, ти і так досить працюєш домогосподаркою, тобі вже давно потрібно висунути носа із власноруч створеного панцира. Думаю, що прийшов час показати себе.

- Ви ж знаєте, ще однієї ганьби, я просто не перенесу.

- Куди ти подінешся, — махнула рукою Мімі, — Повір моєму досвіду, це тільки спочатку страшно, а потім ти починаєш ставитися до всього цього з байдужістю. Наче все, так і має бути.

Я неодноразово намагалася зрозуміти, що саме мене тримає біля Мішель Форс, але так і не змогла цього зробити. Вона притягувала до себе, але водночас і тримала на відстані. Одночасно могла бути як доброю, так і грубою.

- Ха! Я анітрохи не дивуюсь. Та й що доброго можна очікувати від моїх онуків? — спитала у мене Мімі, струсивши між тим на паркет попіл.

- Але ж ви стільки для них зробили, — зауважила я.

- Я робила це тільки тому, що вони – плоть і кров мого покійного сина.

- І все ж, як на мене, то з їхнього боку це виглядає досить таки негарно, щоб вас не відвідати.

- О ні. Мені, правду кажучи, і самій не хочеться бачити їх. Хочу відпочити. До того ж, минулого разу, цей нестерпний хлопчисько настільки мене вивів, що я розбила тарілку зі своєї улюбленої колекції. Ні, то навіть набагато краще. І попереджаю, не надумай їм писати, а тим більше дзвонити з проханням провідати мене.

- Але, Мімі... Я..

- Анна, мені стільки в житті довелося побачити та пережити, що провести мене дуже важко. І ще одне. Перестань надсилати їм гроші.

- Клянусь, це було в останній раз.

- Дуже на це сподіваюся, — промовила Мішель, — Може я й погана бабуся для своїх онуків, сперечатися не буду. Але я не дозволю їм сидіти на моїй шиї. Тим більше, що вони вже давно виросли з того віку, коли їм потрібно витирати соплі. Піднявшись зі стільця, Мішель підійшла до серванту. Якби там не було, але я знала, що вона любить своїх онуків, хоча і бурчить на них та сварить іноді. До того ж, Мімі завжди намагалася бути в курсі всіх подій, які відбувалися в їхньому житті.

- Мімі, ось Ви вичитуєте мене, а самі? Чи думаєте, я не знаю, скільки разів вам доводилося їх обох витягувати з тієї чи іншої халепи? А ще той випадок, коли вашого внука ледь не виключили з університету?

- Якщо ти думаєш, що я це роблю через велику любов до них, то змушена тебе засмутити. Мені просто не хочеться, щоб постраждала репутація нашої родини, от і все. Так, давай припинимо цю безглузду розмову і підемо прогулятися до парку, тим більше, що така чудова погода. І взагалі Аню, тобі треба знайти собі чоловіка.

- У мої сорок років? Ви смієтеся Мімі, та і кому я там потрібна?

- Ось тільки не треба мені цих твоїх відмовок.

- Та ні, Мімі, — відповіла я — чоловіки це не для мене.

- Нісенітниця якась. Будь-якій жінці необхідно, щоб поряд з нею був чоловік, — сказала Мімі і додала, — Надійний. На жаль, мій покійний чоловік таким не був. Єдине, за що я можу йому сказати спасибі, то це за нашого з ним сина.

- Ви ніколи не розповідали про нього. - Тільки тому, що не вважала це за необхідне. І взагалі, про нього нема чого розповідати. Ти навіть уявити не можеш, наскільки нудною людиною він був.

- Але чому тоді ви вийшли за нього заміж?

- Була молодою та дурною. До того ж, Френк був одним із затятих шанувальників мого таланту. Господи, ти навіть уявити собі не можеш, що то було! Ці величезні букети квітів, стояння під вікнами від ранку до ночі, незважаючи на дощ або сніг. Як зараз пам'ятаю той жалюгідний вигляд свого покійного чоловіка. Він був подібний до відданого собаки, готового танцювати перед тобою на задніх лапках. Не буду приховувати, але мені це шалено подобалося. А потім, через рік після заміжнього життя, я раптом усвідомила, що нічого до нього не відчуваю. А це досить таки жахливо.

- Але ж ви могли розлучитися, — здивовано промовила я.

- Могла б. Але тоді я все списувала на свою вагітність та втому від роботи.

- Ось бачите Мімі, — відповіла я на це, — ви тільки що своїм прикладом показали, що від чоловіків не можна очікувати нічого доброго. І між тим хочете хочете аби у мене хтось був.

- Аня, я готова сказати ще раз, що тобі потрібен чоловік І якщо ти думаєш, що Френк був єдиним у моєму житті, то ти дуже сильно помиляєшся.

- Ви хочете сказати, що… — повірити у щойно почуте, було досить складно. — Ні, цього не може бути! Я не можу повірити.

- І дарма. До того ж, — спокійно відреагувала на мою реакцію Мімі, — не знай я кохання інших чоловіків, давно б уже померла від нудьги та депресивного стану.

- Але коханець, це ж…

- Неправильно, огидно, грішно, брудно? — перебила мене вона, — Якими із цих слів ти хотіла закінчити те, що збиралася мені сказати? Ось, що я тобі скажу, всі твої проблеми в тому, що ти надто старомодна. Подай мій плащ, як-не-як, ми зібралися на прогулянку. І ще одне. На днях я домовилася з Річардом, щоб він узяв тебе на прослуховування. І не думай заперечувати, — пригрозила мені пальцем Мімі.

- Навіть не знаю, що і сказати, — зізналася я.

- Чудово, менше знаєш, краще спиш. Чи може ти сподівалася, що так і подаватимеш все життя плащ старим артисткам?

- Ох, Мімі, я вже й звикла до цього.

- Ніколи ще не чула такої нісенітниці за все своє життя.

- Ні правда. Та й самі подумайте, яка з мене артистка?

- Ти ніяк не можеш забути той випадок, правда? — запитала вона. - Хіба таке можна забути? І, будь-ласка, давайте не будемо про це згадувати, — тут же промовила я поспішно, допомагаючи Мімі з плащем.

Колись, а якщо бути точніше, то двадцять років тому я втекла з дому, аби здійснити свою дитячу мрію — стати відомою акторкою. Але, на жаль, мені так і не вдалося її здійснити. Я настільки розхвилювався, що повністю забула текст, який підготувала для виступу перед комісією. Навіть почала заїкатися від хвилювання, чого раніше зі мною ніколи не відбувалося. І хто знає, чим би все закінчилося, не зустрінь мене того дня в парку, Мішель Форс.

- Я тоді тобі говорила, і зараз повторю, нема чого ховати себе живцем. Крім того, ти і так досить працюєш домогосподаркою, тобі вже давно потрібно висунути носа із власноруч створеного панцира. Думаю, що прийшов час показати себе.

- Ви ж знаєте, ще однієї ганьби, я просто не перенесу.

- Куди ти подінешся, — махнула рукою Мімі, — Повір моєму досвіду, це тільки спочатку страшно, а потім ти починаєш ставитися до всього цього з байдужістю. Наче все, так і має бути.

Я неодноразово намагалася зрозуміти, що саме мене тримає біля Мішель Форс, але так і не змогла цього зробити. Вона притягувала до себе, але водночас і тримала на відстані. Одночасно могла бути як доброю, так і грубою.