Раді Вас бачити!

Я, можливо, вперше зрадів не заставши вдома сестру. Що ж, воно й на краще. Ніхто не заважатиме думати над тим, що сьогодні сталося на роботі.

Розповісти комусь, так ніхто б не повірив, що наша зустріч з Іреною виявилася випадковою. Теж саме, я я міг спокійно заявити, що думка про поцілунок була спонтанною. Хоча, що стосується останнього, тут я міг посперечатися з самим собою. І як би я не старався самому собі заперечував, подібні думки з'явилися у мене не одноразово. Але я помилився, думаючи, що одного поцілунку буде цілком достатньо. І не бути мені самим собою, якщо не намагатимуся повторити це знову. Навіть незважаючи на те, що Ірена намагалася вдавати, що їй не сподобалося, не так просто мене обдурити, як вона думає.

Якби не мій невдалий жарт, хто знає наскільки б далеко все могло зайти. Навіть не думав, що сказане мною, причому жартома, може настільки когось налякати. А той сердитий погляд, яким нагородила мене Ірена, коли я випросив лише один поцілунок. Якби могла, то залишила б від мене тільки жалюгідну кучку попелу.

Я знову повернувся подумки до того, що будучи нареченою Джеймса, Ірена надто сильно в собі замкнена. Ні, я не про те, що вона повинна без розбору кидатися на першого зустрічного. Адже якщо я раніше думав, що вона поводиться так лише зі мною, то згодом зрозумів наскільки помилявся. А ще мені не давали спокою ті кляті знімки. Ніяк не міг збагнути, чому на одних, вони виглядають так, немов незнайомі, а на інших, як і належить справжнім нареченим.

Чомусь саме зараз згадалося, як повернувшись, ненадовго, за піджаком, я застав саме той момент, коли Джеймс дарував Ірені обручку. І якщо всі навколо раділи та захоплювалися, то я бачив у всьому цьому вміло замасковану фальш. До того ж, вся ця сцена з обручкою, як на мене, виглядала дещо жалюгідно і не доречно. Навіщо було влаштовувати цей спектакль, коли всім уже давно все відомо. Хоча, хто його знає, можливо, після інциденту з Вікторією, Джеймс таким чином хотів доказати Ірені свою вірність? Що ж, якщо це дійсно так, то для Ірени саме те, що треба аби запудрити їй мізки.

«Може не все так і добре, як здається на перший погляд?» — несподівано подумав я. Адже останнім часом Джеймс досить дивно себе поводив. І взагалі, він став якимсь не таким після повернення свого повернення з Норвегії. Та і його несподіване захоплення Іреною було досить дивним, як на мене.

«А може, це твої ревнощі змушують тебе так думати?», — зробила слабкі спроби прокинутися совість.

Ревнощі?! Ні, я не настільки ідіот, щоб ревнувати Ірену. До того ж, вона не той тип жінок, які мені подобаються. Хоча, я в досі не був впевнений в тому, які саме мені потрібні. Чи таки ідіот? Адже недарма ж у мені все кипіло від злості та обурення, коли я застав, як вона фліртувала з Дереном. Те, що той був на прийомі, це вже окреме питання. Втім, як я намагався пояснити все це самому ж собі, що мені просто шкода друга, от і все.

«І ти віриш у подібну нісенітницю?», — схоже совість вирішила розійтися не на жарт.

Вірю? А чому б і ні? Джеймс мій друг, нехай не настільки близький, як Тоні, але…

Мої роздуми несподівано перервав телефонний дзвінок. Перше, що спало мені на думку, так це те, що Бетті знову у щось вляпалася. Та і час вже був доволі пізній. Не хотілося б, щоб вона взялася за старе.

- Привіт, Джоше, — промовив я, — Ти на годинник іноді дивишся? Порядні люди, між іншим, вже сплять без задніх ніг.

- Бля, Макс. І з якого часу ти почав відносити себе до цієї категорії хомо сапієнс? — глузливо запитав Джош.

- Правильно, — почувся поруч голос Мімі, — нехай свої казки розповідає комусь іншому.

- Коротше, — продовжив тим часом Джош, — треба, щоб ти приїхав і забрав із клубу Мімі з її хатньою робітницею.

- Кого? — не вірячи в те, що тільки-но почув, хотів було перепитати, але Джош уже відключився.

- І хто дзвонив? — запитала Бетті, яка щойно повернулася додому.

- Джош, — відповів я, — Маячня якась. Щось там мовляв, приїхати, забрати Мімі та Анну. А ти де так пізно була?

- З Наталі говорила. А звідки їх треба забрати?

- З клубу.

- З клубу?! Так, почекай. Я їду з тобою.

Те, що наша бабуся іноді навідувалася до нічного клубу, нас з сестрою анітрохи не дивувало. До того ж, мало хто знав, що саме вона була його власницею. Але те, що вона вирішила цього разу взяти з собою Анну. Це дійсно було дивно. Хоча... від Мімі і не такого можна очікувати. Згадати хоча б її татуювання, чи як вона одного разу підстриглася під панка і пофарбувала волосся у ядовито-зелений колір.

- Ну і... Ба... — Ми із сестрою так і застигли, не знаючи, що сказати далі.

- Я ж казала, що так і буде, — як ні в чому небувало, спокійно промовила Мімі, звертаючись до Джоша. — Ну, і чого витріщилися? — запитала вона у нас — Можна думати, що перед вами музейний експонат. Краще допоможіть з Анною.

Тільки тепер ми звернули свою увагу на сплячу поряд з Мімі хатню робітницю.

- Зізнаюся чесно, — промовив я, перевівши подих, — я був певен, що це якийсь безглуздий розіграш.

- Ні, Джош, — звернулася тим часом бабуся до друга, — схоже ці двоє досі впевнені, що я маю міняти їм памперси.

- Бабусю, — благаюче глянула на неї Бетті.

- Угу. Вона сама, — відповіла та, — Гаразд. Потрібно розбудити Анну та їхати додому.

- Тепер, — промовив, звернувшись до Бетті Джош, — я точно знаю, як ти виглядатимеш у старості.

- Все може бути, — відповіла сестра, а потім звернулася до Мімі, — Блін, бабусю, де ти все це дістала?

- Подобається? — запитала та, — Це завдяки Джині. Якщо хочеш, вона може і тобі підібрати щось подібне.

- Ви навіть уявити не можете, наскільки класна у вас бабуся, — промовив тим часом Джош.

- Ну, чому ж не можемо? Ще й як можемо, — відповів я.

Перебираючи дорогою до клубу різні варіанти, ми й уявити не могли, що побачимо щось подібне. Ні, що стосується Мімі то від неї можна очікувати чого завгодно. Але те, що вона ще й бідолашну Анну втягнула у свою авантюру, було дійсно неочікувано.

- Все нормально? — запитав я, помітивши, що сестра якось дивно себе поводить.

- Абсолютно, — відповіла Бетті.

Нічого на це не відповівши, я зробив вигляд, що повірив. Захоче, потім сама все розкаже. Не в моїх правилах щось випитувати.

Так-сяк розбудивши Анну, ми, разом із Джошем, посадили її в машину, де на нас уже чекала Мімі.

Говорити не хотілося нікому і тому всю дорогу ми проїхали мовчки, насолоджуючись нічною тишею. Анна знову задрімала, поклавши голову на плече Мімі, а бабуся, дивлячись тим часом у бічне скло, загадково посміхалася.