Раді Вас бачити!

Дік старається підбадьорити мене, як тільки може. Але схоже, що і сам не в гуморі, точнісінько, як і я. Тому, повернувшись додому, ми розходимося по своїх кімнатах. Не знаю, швидко він там заснув чи ні, бо я не змогла зімкнути очей до самого ранку. А все тому, що прокручувала у своїй голові все те, що довелося побачити. А особливо мені не давав спокою той момент який я зняла. От тільки, немає знімків, немає і доказів. А ще я ніяк не могла зрозуміти, чому там було саме три машини. Хоча, може їх і дві було насправді. Але те, що не одна, то це точно.

Прокинувшись в другій половині дня і захопивши з собою рушник та все необхідне для душу я, не встигла вийти з кімнати, як Дік мене тут же приголомшив.

- Є робота, — спокійно, як ні в чому не бувало, промовив він.

Я нічого не промовивши у відповідь, лише скривилася від почутого.

- Так от, — продовжив тим часом він, — з'явилася ще одна можливість заробити. Та і суму пропонують досить таки не малу.

- Може перестанеш тягнути кота за яйця і скажеш нарешті, що до чого? — запитала я.

- Та так, дрібниця, — відповів Дік, — але тобі, як журналісту, вона сподобається.

- Дякую, — зморщивши ніс, промовила я, згадавши те, що було вчора, — але я відмовлюся.

- Все ще ображаєшся на мене за вчорашнє? — запитав він, — Вибач, звісно, проте, звідки я міг знати, що все так обернеться? До того ж, ти маєш бути вдячна, що нас не помітили і не зловили.

- Що ж, за це я тобі дуже вдячна.

- А тут, — продовжував говорити Дік, — нічого подібного не буде. Даю тобі слово честі. До того ж, хіба я колись, випадок із психіатричною лікарнею не рахується, підводив тебе?

- Не підводив, — відповіла я, і це було правдою.

- От бачиш.

- Але це не означає, що я передумала, — відповіла йому я.

- Хіба я просив тебе про це? Ні, начебто. Просто хотів допомогти суто по-дружньому. Але рішення, врешті-решт, приймати тобі. Я не наполягаю.

Що ж, підзаробіток, хоча б якийсь, мені був потрібен. Про роботу я вже і не згадую.

- Слухай, Дік, єдине, що я зараз хочу, так це прийняти душ.

- Так, звісно. То ти подумаєш? — запитав він саме в той момент, коли я зачинила двері.

«І що ж це там за робота така?», — думала я, стаючи під струї води. Як-не-як, а цікавість все ж таки брала своє. І тут мені в голову несподівано прийшла ідея. Навіть не знаю, як я раніше до цього не додумалася.

Вийшовши з душу, я постукала до Діка у кімнату.

- Ти ж знаєш, що можеш і так заходити? — запитав він, як тільки я увійшла всередину.

- Щоб застати тебе з якоюсь дівахою у самий пікантний момент?

- Приєдналася б до нас третьою, — спокійно відреагував на мої слова Дік.

- Дякую, але це не для мене, — скривилася я, — І взагалі, я чого прийшла, власне?

- Напевне, через роботу, я так думаю.

- Так от, — забравшись з ногами в крісло, я продовжила говорити далі, — я готова погодитися, але за однієї умови.

- Лін, ти ж знаєш, що можеш на мене розраховувати.

- Не поспішай, — зупинила його я, — Я ще не сказала, чого саме хочу. Так от, я хочу аби ти звабив Вікторію.

- Що?! — Дік аж закашлявся від такої несподіванки.

- І це ще не все. Адже йдеться не про якусь там одну пристрасну ніч. Ти маєш зробити все що завгодно, але моя мачуха повинна втратити голову від любові до тебе.

- Так, подруго, — попросив Дік, — зупинись, будь-ласка. Конкретно, можеш сказати, що саме я повинен зробити? Спокусити її чи закохати у себе?

- Та яка нафіг різниця! — зрештою не витримую я. Можливо, це втрата фотоапарата так на мене діє. Але все ж таки швидко беру себе в руки і далі говорю вже більш спокійним тоном, — У будь-якому випадку, ти маєш домогтися того, щоб вона настільки стала тобі довіряти, що не просто впустить жити в будинок батька, але і скаже код від сейфа.

Ну не вірилося мені, не дивлячись, що наші відносини з батьком так нормально і не склалися, він лишив мене ні з чим. Натомість, як моя мачуха зі своїм малолітнім сином купаються у достатку та розкоші. Хоча б якусь крихту, але мені, як своїй рідній та єдиній дочці, він все ж таки мав би залишити.

- Ні, я звичайно ж можу зробити так, щоб Вікторія закохалася в мене. Але ти не думала, що твій батько справді міг лишити все їй та твоєму брату?

- Тео мені не брат. І пора вже це запам'ятати. Я не знаю яким чином Вікторія заставила повірити в це батька, проте малий точно не від нього. І між іншим, — суворо поглянула я на Діка, — Наталі ні в якому разі не повинна про це дізнатися, — я недарма згадала про кузину свого приятеля, адже та була подругою моєї мачухи.

- Я — могила. Ну, ти ж мене знаєш. Лін, а якщо я правий і твій батько дійсно все лишив їм?

Чи думала я про це? Звичайно, що думала, неодноразово при чому.

- Я так не думаю, — відповідаю я, — більше того, — тут же продовжую говорити далі, — я впевнена, що справжній заповіт Вікторія ховає саме у сейфі.

- З одного боку, я з тобою згоден. Як твій батько, він повинен був хоч якимось чином подбати про твоє майбутнє. Але з іншого, може він був упевнений, що ви все-таки зумієте порозумітися з Вікторією? Різниця в п'ять років, не така й велика, як на мене.

- Для тебе, можливо, й так, — відповіла я, — сперечатися не буду. Гаразд, говори тепер, що там за роботу тобі підкинули.

- Ось, дивись, — діставши фотографії, Дік виклав їх на стіл, — необхідно роздобути якнайбільше інформації про цих людей.

- А чого там добувати? — запитала я, перевівши погляд з фотографій на Діка, —І так відомо, що Джеймс Стенлі незабаром одружується з Іреною Стоун. Так... почекай, — взявши до рук один зі знімків, я старанно почала його розглядати, — Це зовсім інша дівчина, не Ірена. Але те, що це Стенлі-молодший, я не помиляюсь. Але...

- Зараз не час ламати голову над тим, що і як, — перебив мене Дік. — До того ж працювати доведеться не з ними, а з квартирою, де вони живуть. У всякому разі мені так пояснили.

- Тобто... як це живуть? — здивовано запитала я.

- Я ж сказав уже, не ламай собі голову. Хто, де і з ким живе, нас не повинно хвилювати.

- Тільки не кажи, що мені доведеться лізти в чужу квартиру і копатися там у речах, щоб роздобути комусь там інформацію.

- Не переживай. Цю частину роботи я візьму на себе. А тобі, як я вже казав раніше, доведеться застосувати свої журналістські навички.

- Гаразд. Я згодна. І сподіваюся, що я не пошкодую.

- Не пошкодуєш, обіцяю.

- Наскільки пам'ятаю, того разу ти казав те саме.

- Слухай, Лін, тобі не набридло? Адже я вже сказав, що шкодую, що так вийшло.

- Я знаю, що ти не винен. Просто… фотоапарат шкода.

- Якщо я пообіцяв його знайти, то так і буде. А так, вважай, що ми принесли його в жертву.

- Угу, — відповіла я, не маючи ніякого бажання погоджуватися з його останніми словами.

- Якщо хочеш, я подарую тобі новий, — Дік хоч якось намагався мене заспокоїти.

- Такий, навряд чи купиш.