Раді Вас бачити!

Двадцять років тому... Йому самому не вірилося, що сьогодні останній день його холостяцького життя. І саме завтра настане той хвилюючий і довгоочікуваний момент, коли вони разом з Лореною обміняються обручками і вимовляють одне одному слова вірності та вічного кохання. Але все це буде завтра, а сьогодні він на повну силу відривався на влаштованій для нього друзями останній холостяцькій вечірці у його житті.

- Віл, — до нього підійшов один із приятелів, — ти ось скажи, тільки чесно. Невже, тобі хочеться начепити на себе ці кайдани? Ні, я тебе не відмовляю, нічого такого не подумай.

- Люк, це у твоєму розумінні слово «шлюб» щось страшне. Я ж дивлюся на це по-іншому. Повір, як тільки ти зустрінеш ту єдину, що замінить тобі цілий світ, твоє ставлення до одруження буде зовсім іншим.

- Хіба що у наступному житті, — відповів Люк..."

Здавалося, минуло стільки часу, але він і досі пам'ятав ту жахливу подію. Варто лише на мить заплющити очі і підсвідомість мимоволі змушувала зазирнути в минуле, яке не тільки змусило його покинути разом з племінницею рідну країну, але й повністю змінити свій образ життя. Адже того дня він втратив не тільки своїх рідних і наречену, але й тих кого протягом стількох років вважав своїми друзями. Всі, як один відвернулися від нього і вважали причетним до вбивства...

Ірена, після того, як він її погодував та змінив підгузок, спокійно собі спала у великій дорожній сумці, що тимчасово заміняла дитяче ліжечко. Це було єдине, що Вільям міг вигадати для своєї племінниці. Ні, він був безумовно вдячний, що Люк запропонував йому деякий час пожити в заміському будинку їхньої сім'ї, але залишатися тут надовго до його планів не входило. Та й несподівана допомога приятеля надто насторожувала…

Плеснувши собі трохи бренді, Вільям розмістився в кріслі-гойдалці перед каміном. Джоанна ще вранці повернулася додому до Стенлі, а він знову залишився сам на сам зі своїм минулим.

- Рівно півроку минуло з вбивства сім'ї О’Райт та всіх тих, хто перебував того злощасного дня вдома. Та вбивцю і досі не вдалося спіймати. Але це ще не все. Вчора, як нам стало відомо з достовірних джерел, біля одного з готелів було виявлено тіло Люка Торена. Саме він був тим самим свідком, зі слів якого, і було складено портрет вбивці...

Він пив повільно, неквапливо, маленькими ковтками. Та й поспішати не було куди.

- І ти ще питаєш за що? — сплюнувши на підлогу кров, запитав у нього Люк. — І да, я справді не знаю, хто насправді вбив всю твою сім'ю разом з Лореною.

- Тоді чому ти сказав копам, що це я?

- Може тому, що ти єдиний, кому їх смерть вигідна? Чи ти збираєшся це заперечити? Погодься, Віл, поки був живий твій брат та його дружина, тобі мало, що світило. А щодо інших...

Чи бажав він йому тоді смерті? І на думці не було нічого подібного.

- Люк, не дури, — Вільям простяг руку аби той зміг за неї ухопитися.

- Ні, Віл, я краще здохну, але перед цим подивлюся як копи одягають на тебе кайданки.

- Люк, повторюю ще раз, дай мені руку.

- А дещо інше тобі не дати? Втім, якщо зумієш дістати його з ширінки, то так і бути, дозволю потримати, а може й дещо інше. Ну, як, Віл, ризикнеш? Хоча ні, адже ти у нас занадто правильний ...

Хто знає, може воно і на краще, що Джоанна саме сьогодні вирішила поїхати додому. Адже незважаючи на свою любов до цієї жінки, він все ще не був готовий повністю їй відкритися. Для неї, як і для інших, він був лише Вільям Стоун. Такий собі батько-одинак, що якось прийшов влаштовуватися на роботу до Пітера Стенлі. Де і познайомився з Джоанною, що вже на той час працювала там нянею Джеймса. Саме вона зуміла повернути йому віру в життя і знову навчила його любити. І все б нічого, не захопись нею спочатку Стенлі, а потім і Рой Форс.

- Ти зараз же підеш до Стенлі і скажеш, що дитина від нього. Ти мене зрозуміла? — спитав Вільям.

- Але ж це неправда. Та й навряд чи він повірить, — відповіла на це Джоанна, — Віл, давай втечемо. Так буде краще.

- Втеча не найкращий варіант. Повір мені. А крім того, не забувай, що крім тебе та нашої майбутньої дитини, у мене ще є Ірена.

- Невже ти подумав, що я запропоную її тут залишити? Ні, Вільям…

І все ж їй довелося його послухатися і, незабаром, незадовго до народження дитини, Джоанна стала новою місіс Стенлі.

А перед цим...

Полум'я, що охопило машину Форсів і вибух... Це було єдине, що він пам'ятав. Вільям досі не міг збагнути, яким дивом йому вдалося тоді вижити. Хоча ні, Вільям Стоун, а якщо бути ще точнішим, то Вільям О'Райт загинув в аварії того ж дня, шо Рой та Кетрін Форс.

- Машина готова, сеньйор.

- Дякую, Нік. До речі, місіс Стенлі, вона, сподіваюся, нормально дісталася додому?

- Не хвилюйтесь, з нею все добре. Колін та Дон простежили за нею до самого будинку.

- Що ж, якщо так, то не будемо затримуватися.

Так, немає більше ні Вільяма О'Райта, ні Вільяма Стоуна. Перший загинув під час нелегальної спроби перетнути кордон, а другий під час аварії. Тепер є тільки він — сеньйор Дієго Альмарьє.

Він відразу впізнав її не дивлячись на маску, що приховувала обличчя. Вона була ще прекраснішою і ще бажанішою. Розуміючи, що сильно ризикує, Вільям між тим наважився запросити її на танець.

- Маю зізнатися, сеньйор Альмарьє, що до цього я була впевнена, що ніхто краще за мого чоловіка просто не може танцювати, — шепнула йому на вухо Джоанна.

- Мені це сприймати як образу чи як комплімент? — тихо, щоб чула тільки вона, спитав Вільям.

- А як вам більше подобається?

- Другий варіант.

- Що ж, нехай тоді так і буде...

А потім все вийшло якось випадково. Він і не думав тоді відкриватися. Сам досі не міг зрозуміти, як так сталося.

Джоанна плакала, потім сміялася. Потім знову плакала та сміялася. Так тривало хвилин п'ять, а може, й довше.

- Невже, це справді ти? — обережно торкаючись кінчиками пальців його обличчя, спитала вона.

- Як бачиш.

- Але чому? Чому стільки років ти мене змушував себе оплакувати? Невже, я заслужила на це?

- Повір, я шкодую не менше за тебе. Але це було найкраще, що я міг придумати, щоб ти і наша дитина, а також Ірена залишилися живими. Так, я розумів, що ризикую. Але все ж…

- Я зараз же поїду додому і скажу Стенлі, що хочу з ним розлучитися.

- Ні, Джоанна, — схопивши її за руку, промовив Вільям. — Поки ще рано це робити.

- Рано? Двадцять років, по-твоєму, рано?..

Згадавши цю розмову, Вільям посміхнувся. Що ж, він тоді сам запропонував Джоанні не поспішати з розлученням. То яке він тепер має право дорікати їй у тому, що вона й досі живе зі Стенлі? Правильно. Абсолютно ніякого.