Раді Вас бачити!

Я повільно проводив пальцями по залишених мною слідах на її шиї.

- Що ж, доведеться поки походити в чомусь закритому, — спокійно промовив я.

Так, іноді під час нападу приступу я себе не контролював.

- Якби я знала, що тебе так засмутить та стаття, — почала Елен та я приставивши палець до її вуст, примусив тим самим замовчати.

Зараз мені було необхідно лише одне, насолодитися нею сповна. Тому, підхопивши Елен на руки я посадив її на підвіконня.

- Не знаю, як це у тебе виходить та кожного разу ти примушуєш мене божеволіти, — хрипло промовив я, злегка прикусивши її зубами за шию, від чого вона вигнулася мені на зустріч і ледь не крикнула.

Я не поспішав, а Елен між тим терпляче чекала. Так, вона добре знала, що може бути, якщо мені перечити.

- Зовсім скоро ми будемо з тобою жити в іншій країні та насолоджуватися життям. Так, Ірена?

Ні, я не оговорився, а спеціально назвав Елен ім'ям своєї нібито нареченої. Адже зовсім скоро це ім'я стане її.

- Я не чую відповіді.

- Так, — нарешті промовила вона і я задоволено посміхнувся.

- Що ж, ти заслуговуєш на нагороду. Я навіть дозволяю тобі сьогодні не стримувати себе, — промовив я, увійшовши в неї різким рухом.

Пам'ятаю, як колись хтось сказав, що таку як Елен Честер неможливо підкорити. Але я зумів. І не просто підкорити, а переробити під себе. Звісно на це пішов не один рік, проте тепер я міг повністю насолоджуватися результатами своєї роботи.

Якби мені того не хотілося та все ж таки треба було повертатися додому. Скоро, зовсім скоро у нас з Елен... Ні, тепер вже з Іреною, почнеться нове життя.

- Я можу провести тебе до дверей? — тихо запитала Елен.

- Звісно, — одягаючись, промовив я.

Мені подобалося, що вона не лише зовнішністю почала бути схожою з Іреною але і поведінкою. Та й одягалася тепер відповідно. Тому більшість знімків, на які можна було наткнутися в якомусь журналі чи газеті, були зроблені саме з нею. Само собою розуміється, що я і тут подбав про небезпеку, влаштовуючи все таким чином аби нікому не спало на думку щось запідозрити.

- Ти була слухняною сьогодні, — прошепотів я їй на вухо, перед тим як поцілувати. — А тепер повертайся, не хочу аби ти простудилася. Ні. Зачекай. Принеси мені газету. Ти ж не викинула її, і не віддала охоронцю?

— Ні... — її голос тремтів від страху, що мені сильно не подобалося.

- Ірена, — я прикрив двері і зачинив їх на ключ, — підійди до мене.

- Я не пам'ятаю куди саме її поклала, — повільно наближаючись до мене, промовила вона.

- Що ж, я поспішив, назвавши тебе сьогодні слухняною.

- Джеймс. Я правда не пам'ятаю. У тебе несподівано почався приступ і мені... Мені було не до газети. Можливо охоронець і взяв її. Але я не беруся це стверджувати, бо не бачила.

- Ти пам'ятаєш Ніколь? — раптом запитав я.

- Так, пам'ятаю... Але...

- Тобі знову захотілося побути нею?!

- Ні, Джеймсе, ні! Я Ірена! Мене звати Ірена! — схлипуючи, крикнула Елен. — Будь-ласка, не примушуй мене знову ставати Ніколь, — впавши переді мною навколішки і обійнявши мене за ноги, почала просити вона.

- Як цікаво, — промовив між тим я, — просиш не примушувати, а ведеш себе точнісінько як вона, під час нашої останньої зустрічі. Але... Я і сам не хочу, щоб ти знову ставала Ніколь. Що ж, на сьогодні, так вже і бути я тобі вибачу. А хочеш знати чому? Хоча... Чого я питаю, ти ж і так знаєш.

Додому я повертався пізно. Так, я міг би залишитися на цілу ніч, але поки це в мої плани не входило. Газету я все ж таки знайшов і забрав з собою.

Якби не ця клята ситуація, не заборона батька зустрічатися з Елен... Ні, врешті-решт, весілля з Іреною, все могло б скластися інакше.

- Це тільки він в усьому винен, — в голос розмірковував я, слідкуючи за дорогою. — Він хотів відібрати Елен, заховати її від мене.

- Ти навмисне все влаштував так аби вона із сім'єю була змушена покинути місто! — кричав я, не стримуючи емоцій.

- Якщо ти зараз же не візьмеш себе в руки, то Елен опиниться в такому місці, звідки навіть я не зможу її витягти. А так, будь вдячний, що я дозволив їй з рідними спакувати речі і спокійно покинути місто...

- Щось ти пізно сьогодні, — промовив батько, переглядаючи тим часом якісь документи.

- Та так, затримався трохи. Між іншим я би хотів з тобою поговорити, якщо ти не проти.

- Що ж, я тебе слухаю.

- Не тут.

- Гаразд. Ходімо кабінету, — підвівшись, промовив батько.

- Я хочу аби ти прочитав це, — промовив я, як тільки ми опинилися в кабінеті, і протягнув батькові газету.

- Якщо ти про ту статтю, де я нібито тримаю в якійсь там божевільні твою покійну матір, то я вже читав її.

- Що ж, у такому разі, ти напевно звернув увагу, що там згадують чомусь і за Дерена. А саме, що вони з мамою зведені брат і сестра.

- Так і є. Твоя покійна матір зведена сестра Філіпа Дерена.

- Он як, — промовив я, — за весь цей час ти ні разу мені про це не сказав. Отже, якщо так подумати, то виходить, що Дерен приходиться мені дядьком. Я ж не помиляюся? — не зводячи з батька погляду, запитав я.

- Можна і так сказати. Джеймсе, якщо вже на те пішло, то це не настільки серйозно, щоб витрачати свій час.