Раді Вас бачити!

У мене все тіло затікло від цієї незручної пози, але змінити її означало видати з головою себе та Діка. А разом з цим і з мрією за одне попрощатися. А може і з життям за одне. То ж, хоч не хоч, а мушу терпіти.

- Я одного не розумію, — шепоче мені на вухо Дік, — навіщо тобі весь ось цей маскарад? — це він на старий костюм покійного дядька натякає та на одні з його робочих окулярів. Ну і на приклеєні вуса, звісно.

Я ж лише мовчу у відповідь. І без нього знаю, що по ідіотські виглядаю. Але одна справа, коли в якусь редакцію входить дівчина, ну, тобто я. А зовсім інша, коли такий собі непоказний чоловічок, під якого мені іноді і доводиться маскуватися.

- Та годі тобі, не дуйся, — все так же продовжує шепотіти Дік.

- Я і не дуюся, — пошепки відповідаю йому і тут же запитую, — Ти впевнений, що це саме сьогодні буде?

- На всі сто процентів. Так, завмерли і ні звуку, — раптом ні з того, ні з сього попереджає мене Дік.

І саме в цю мить чується звук щойно під'їхавшої, зі сторони старих воріт, машини. Проте саму її, як не старалася розгледіти, не видно. Серце все сильніше та сильніше починає битися в грудях. І з кожним ударом у мене виникає відчуття, що моє серцебиття настільки гучне, що здатне розбудити все місто.

Недовго думаючи, я тут же дістаю фотоапарат покійного дядька, що був єдиним про нього нагадуванням. Проте робити знімки не поспішаю, адже на територію лікарні, тільки вже через центральні ворота, заїжджає ще одна машина. І якщо перша так і продовжує стояти, то з другої виходять кілька чоловік.

Пальці так і намагаються натиснути на ту заповітну кнопку, але я все ж таки змушую себе ще трохи почекати. Хвилина чи може більше, але я бачу, як один із тих хто був у другій машині, прямує до чорного входу.

«Невже, це і є вбивця?», — промайнула в голові думка, від якої стає і моторошно, і цікаво водночас.

І все ж таки заходити всередину він чомусь не поспішає, а навпаки, діставши мобільний починає з кимось розмовляти. Шкода, що не можна почути про що саме. А хотілося б. Я була настільки цим захоплена, що пропустила появу ще однієї машини.

- Не фіга собі, — прошепотів Дік, — оце так краля, змусивши мене тим самим відволіктися від можливого вбивці. Окинувши швидким поглядом об'єкт його чергового захоплення, я знову починаю стежити за чорним входом. А точніше за тим, хто там стоїть.

А потім... Сама не розумію, як так сталося, двері з чорного входу відчиняються і звідти когось виносять на руках...

Я роблю знімок, один, потім ще один і раптом, чую:

- Здається, ми не одні тут.

- Ти в цьому впевнений? — запитує підійшовши той самий чоловік, що був біля чорного входу.

- Вшиваймося, — шепоче мені приятель та я ніяк не можу зупинитися, все ще продовжую робити знімки. Страшно? Звісно, що страшно, але ж мені потрібно назбирати якомога більше матеріалу для своєї нової статті.

До тями приходжу тільки тоді, коли бачу, як до нас хтось наближається, а Дік, різко дьоргнувши мене за руку, тягне за собою. Ніколи у своєму житті я ще так швидко не бігала.

- А де твої вуса та окуляри? — раптом запитує у мене Дік, після того, як ми переконавшись у тому, що нас не переслідують, зупиняємося в якомусь провулку.

І тут я помічаю, що крім усього ним перечисленого, немає також і дядькового фотоапарата. У відчаї я розвертаюся і вже намагаюся бігти туди, звідки ми щойно втекли та Дік не дає мені цього зробити.

- Не будь дурною, — промовив він, міцно тримаючи мене за плечі.

- Але ж... фотоапарат... — ще трохи і я, здається, готова розридатися. Мій перший і, дуже на це сподіваюся, останній провал.

- Я сам його потім спробую знайти, — намагається заспокоїти мене Дік, як тільки може, — але пізніше. Зараз немає сенсу туди повертатися, бо це те саме, що засунути голову в пащу голодного льва.

Він правий і я це розумію та все рівно не можу змиритися з втратою. Адже фотоапарат для мене це не якась там річ, а єдина цінність, що залишилася на згадку про покійного дядька. То ж мені нічого не залишається, як повірити своєму приятелю на слова.