Раді Вас бачити!

Якщо чесно, то я не розуміла поведінки брата та своєї подруги. Ні, я не кажу, що Джеймс повинен був хапати Ірену та ташити до себе в ліжко. Чи вона сама до нього пригати. Але всі ці їх скромні цьомчики на публіку, чим далі, тим більше мене дратували. І саме так, цьомчики, а не справжній поцілунок, як і повинно бути. А це їхнє тримання за руки? Ну, чесне слово! Як молодша група дитячого садка. Обійняти і плакати.

Та якби там не було, я все ж таки любила їх. По своєму, але любила. І навіть була готова заплющити очі на їх дивакувату, як на мене, поведінку. Хоча ні, брешу. Бо готова заплющити лише одне око. І то лише для того аби не бачити, те як поводиться Ірена поруч з моїм братом. І якщо раніше я списувала це на те, що вона боїться виставляти свої відносини з Джеймсом на загальний показ, то... заставши їх якось один чи навіть два рази лише в двох, я була здивована ще більше. Ніякого, абсолютно ніякого натяку на пристрасть. Про все інше я взагалі мовчу. І, гаразд Ірена. На її дивацтва я вже давно махнула рукою. Але Джеймс... Мені інколи здавалося, що це хтось інший, але не мій старший брат.

- Ей, сонько, — я з усіх сил трясла подругу, намагаючись її розбудити, — досить дрихнути. Сонечко прокинулося, пташечки на всю цвірінькають, а ти спиш як ні в чому не бувало. Ну ж бо, прокидайся давай!

- Все одно сьогодні вихідний, — пробурмотіла та відвернувшись від мене на інший бік.

- Ні, ви тільки подивіться на неї, — не вгамовувалася я, — я з нею розмовляю, а вона відвертається від мене. Ну ж, прокидайся, а то стягну з ліжка за ногу.

- До чого ж ти іноді буваєш гидкою, — сівши на ліжку і потягнувшись, промовила Ірена.

- Знаю, — посміхнулася я у відповідь, — Та й взагалі, у нас з тобою багато справ на сьогодні.

- І яких саме? — поцікавилася подруга, направляючись у бік ванної кімнати.

- Шопінг.

- І це все?

- Звісно ні, — відповіла я, — Ще ми повинні відвідати салон краси, та й ту невеличку затишну кав'ярню, де ми полббляємо їсти морозиво.

- Що ж, якщо так подумати, то справ і дійсно багато. Навіть не знаю чи впораємося ми з усіма, — промовила подруга перш ніж зачинитися у ванній кімнаті.

Задумане мною на сьогодні було своєрідною компенсацію за той день, коли я запросила сестру Макса.

- Ти можеш сьогодні до нас прийти? — саме тоді, коли Ірена закрилася у ванній, до мене вирішила зателефонувати Бетті.

- Ні, вибач, але сьогодні не зможу, — тут же відповіла я.

- Чимось зайнята? — поцікавилася та.

- Хочу пройтися з Іреною по магазинах, потім зайти до салон краси, ну і під кінець поїсти морозиво в кав'ярні.

- Що ж зрозуміло, — відповіла на все це Бетті і навіть, а я була у цьому впевнена, незадоволено скривилася, — Просто Макс сподівався, що ти прийдеш до нас сьогодні на обід.

- Мені й справді дуже шкода, — відповіла я і запитала — До речі, а вечеря може все це компенсувати?

- Зараз запитаю. Я передзвоню, — і Бетті відключила мобільний.

Ні, якби там не було, але я вчинила правильно. До того ж, мені було ніяково перед Іреною. А все через свою витівку. Хоча, Бетті і так могла прийти, адже Макс очолює один із відділів батьківської компанії.

- Макс згоден, — промовила, передзвонивши до мене Бетті.

- Що ж тоді все чудово, — відповіла я, — Гаразд, Бетті, нам час збиратися.

- Це ж треба, — промовила до мене, вийшовши з душової та промокаючи рушником волосся, Ірена, — хтось так старанно будив мене, а сама ще й досі не зібралася. До речі, як ти думаєш, — запитала вона, підійшовши до шафи і діставши одну із суконь, — може мені одягнути її на ту вечірку?

- Хм… Навіть не знаю, що й сказати. А ти не думала, щоб подарувати його Ріті?

- Жартуєш, так?

- Та ні. Їй вона більше підійде.

- Натяк зрозумілий. А що ти тоді за це скажеш? — запитала подруга, діставши ще одну.

- Ну, — скривилася я, — десь так, п'ятдесят на п'ятдесят.

- Чорт! Відчуваю, що ми нічого не знайдемо і мені доведеться йти на вечірку обмотавшись простирадлом, — присівши на край ліжка, Ірена обхопила руками голову.

- А що? За те будеш мати інтригуючий вигляд, — промовила я.

- Угу.

- Ну, чого ти набурмосилася? — запитала я, — Зараз допоможу тобі щось підібрати, — тут же схопившись з ліжка, я підійшла до її шафи, — Ну, що ж, побачимо, що тут у нас є. Ні, це не підійде. Це теж. Це взагалі на звалище проситися. Це? Та ні, стареньке якесь. Що ж, — послухала кінчик носа, — не бачу іншого виходу.

- Ти про що? — поглянувши на мене, запитала Ірена.

- Та так. Думала подарувати тобі дещо на медовий місяць. Але доведеться це зробити зараз. Ось, тримай, — промовила я, кинувши їй на ліжко сукню темно-бордового кольору.

- Ти це серйозно? — підозріло глянувши на мій подарунок, спитала Ірена.

- Абсолютно, — відповіла я, — Ось тільки не треба так на мене дивитися.

- Але вона, занадто ... — Ірена взяла сукню двома пальцями, — вульгарна, я б сказала. Та й що скаже Джеймс, якщо побачить мене у ній?

- Нічого він не скаже, — відповіла я, — а просто візьме та затягне тебе до ліжка.

- Ні. У такому разі я її точно не одягну.

- Не дурій, — промовила я, — Якщо моєму брату до цього часу вдавалося тримати себе в руках, то він так поводитиметься аж до вашого весілля.

- А якщо ні?

- Ірено, ти мене вражаєш, якщо чесно. Навіть не віриться, що у твоїх руках знаходиться цілий відділ дизайнерів. Так, усе. Давай без ось цих своїх дурниць. Одягайся. Мені просто не терпиться побачити, як вона буде на тобі виглядати.

- А ти впевнена, що я в неї влізу? — дивлячись із недовірою на сукню, спитала вона.

- Можеш не переживати, це особливий тип тканини. А найголовніша її перевага в тому, що не треба морочитися з прасуванням.

- Ну, гаразд, — поглянувши на сукню, а потім на мене, Ірена продовжила, — Можеш вважати, що ти мене вмовила. Але тільки поміряти.

- Добре, — відповіла на це я, — ти візьмеш і просто її поміряєш.

- І якщо вона мені не сподобається...

- То ти обмотаєшся простирадлом і в такому вигляді вирушиш на вечірку, — перебила я.

Зрозумівши, що сперечатися зі мною марно, Ірена, важко зітхнувши, тут же почала приміряти сукню. І, потрібно сказати, сиділа вона на ній просто чудово. Але було дещо, що мені не сильно подобалося.

- Що? Щось не так? — побачивши, як я скривилася, спитала подруга.

- Та ні, — відповіла я, — Все чудово. Ось тільки…

- Що? — нетерпляче запитала Ірена.

- Тобі треба зняти ліфчик.

- Що?!

- Ти так реагуєш, що можна подумати, ніби я запропонувала тобі повністю роздягнутися і прогулятися голяка по центру міста. А ліфчик, між іншим, тут не просто зайвий, а псує всю картину.

- Але я не маю жодного бажання виглядати однією з тих, що обслуговують чоловіків за гроші.

- Ну, дякую тобі, подруго. Удружила. Тобто, по-твоєму, я повія. Так виходить?

- Вибач, у мене й на думці не було тебе образити.

- Гаразд, — промовила я, — можеш вважати, що я нічого не чула. Хоча… Незважаючи на те, що ти мені майже як сестра, а незабаром увійдеш до нашої родини, як дружина мого брата, мені іноді хочеться тебе стукнути. Зрозумій, не можна весь час бути такою правильною.

- Але я не можу інакше. Невже це важко зрозуміти? — запитала вона і добавила, — До того ж, Джеймса все цілком влаштовує.

- Повір, це поки що. Але, рано чи пізно твоя правильність моєму братику може страшенно набриднути.

- Я впевнена, що такого не станеться, — відповіла на мої слова Ірена.

- Досі віриш у казки, зі щасливим кінцем, Попелюшка?

- А ти хіба не віриш?

- Я вірю лише в ті казки, де остання крапка буде моєю. А ліфчик все ж таки доведеться зняти. До того ж, це лише на один раз. Ну, якщо тільки тобі іноді не захочеться кілька разів одягнути сукню перед Джеймсом, щоб спокусити його. Так усе. З вечіркою ми розібралися, а тепер давай збиратися. У нас і так багато чого заплановано на сьогодні.