Раді Вас бачити!

Я хвилювалася, як ніколи раніше до цього. І зовсім не через те, що Дік може не впоратися і не здобуде потрібну для мене інформацію. Ні, тут я повністю була впевнена, що він обов'язково справиться.

Не знаю чому та саме сьогодні мені захотілося трохи прогулятися вулицями вечірнього міста. Без Макса, Крістін чи навіть Наталі. Я просто відчувала гостру потребність побути на самоті. Розібратися зі своїми думками та спогадами. Та і згадати було що, адже цей вечір був точнісінько таким же, як і тоді, в Англії. З однією лише відмінністю, цього разу я була тверезою.

Вечірня прохолода, тиша. Немає ніякого бажання йти додому. Іноді можна зустріти одного, а то й навіть двох перехожих, яким абсолютно немає ніякого до мене діла. Як і мені до них. То ж, влаштувавшись зручно на вільій лавці, я поринула у спогади.

«Це ж якою треба бути пришелепкуватою!» — подумала я, змахуючи з очей сльози. І як тепер після цього мені дивитися йому у вічі? Та і він сам, що тепер про мене буде думати? Добре, що хоча б свідків не було, а то не уявляю, як змогла би це пережити.

Я настільки пригнічено себе почувала, що не придумала нічого кращого, як зазирнути у невелику забігайлівку...

Озираючись на себе тодішню, я ловлю себе на думці, що навряд би вчинила зараз настільки нерозумно. А тоді...

Присівши на вільний стілець біля барної стійки я, окинувши поглядом відвідувачів, більшість з яких були чоловіками, не прилумала нічого кращого, як замовити собі віскі. Бо треба ж якось лікувати своє розбите дівоче серце. От я і вирішила напитися до несвідомого стану.

Тільки тепер, я розуміла, в яку брудну історію, завдяки своїй дурості, ледь не вплуталася. Але того разу я чомусь повністю була впевнена у тому, що все роблю правильно.

Втративши рахунок випитому, я сміялася над якимось безглуздим жартом, сидячи при цьому на руках зовсім незнайомого мені хлопця. Більш того, навіть погодилася прокататися разом з ним та його друзями на машині по місту
 І тут… ні, таке хіба що тільки у фільмах можливе, ну може і ще десь там — з'являється він, а з ним ще якісь три, йому під стать, незнайомці. Як? Чому? Звідки? Втім, тоді мене мало, що хвилювало, оскільки, будучи вже досить добре вмазаною, я продовжувала сидіти на руках. От тільки не пам'ятаю, це був той хлопець, що і тоді? Чи інший? Та все ж від погляду Курта, мені чомусь відразу стало не по собі. Я навіть трохи протрезвіла від страху, а може й здалося.
- Дитячий час уже давно закінчився, — його голос був абсолютно спокійним, але від нього чомусь було не по собі.

- А я вже давно не дитина, — відповіла я.

- Ну, звичайно ж, ти не дитина, крихітко, — підтримав мене якийсь хлопець.

- Ось бачите, містер Горман, — промовила я, все ж таки наважившись поглянути на Курта, — він мене повністю підтримує. То ж я буду тут стільки, скільки сама вважатиму за потрібне. І робитиму, що хочу, — і, щоб доказати йому правоту своїх слів, вхопила першу ліпшу склянку з якимсь напоєм. Я навіть і зараз не знаю, що там було. - Повторюю, востаннє, дитячий час закінчився, — він промовив тим же спокійним, що і раніше, вибивши при цьому у мене з руки склянку...

З того, що було потім, я пам'ятаю лише деякі моменти. Та один з них, запам'ятався досить добре.

- Курт! Зізнавайся. У тебе всі студентки настільки дикі? Чи тільки ця? — поцікавився один із приятелів Гормана, спостерігаючи, як той спокійно, разом зі мною, залишає на половину розгромлену забігайлівку.

- А я, по-твоєму, щодня тільки те й роблю, що витягую їх із подібних закладів. Та заспокойся, ти вже, — промовив Курт, добряче мене при цьому шльопнувши...

Потім, наскільки я пам'ятаю, то нібито просила, щоб він мене відпустив. Начебто, в калюжу впала, але не скажу чи точно. І ніби, як Курт прямо в одязі затягнув мене в душ під воду. Хоча ні, брешу. Бо, що-що, а це я досить добре запам'ятала.

Я кричала, дряпалася, більш того навіть намагалася його пару раз вкусити, але Курт всерівно продовжував утримувати мене під холодним душем незважаючи ні на що. І так було до тих пір, поки я врешті-решт не здалася та не заспокоїлася.

- Маленьке дурне дівчисько, — ледь чутно промовив він, закутуючи мене у велике махрове полотенце.

Я посміхнулася, адже це були найкращі спогади. Стало вже майже темно та я продовжувала сидіти.

Сидячи в кріслі та тримаючи в руках чашку з гарячим ароматним чаєм, я з неприхованою зацікавленістю роздивлялася кімнату. Хто б міг подумати, що фортуна нарешті вирішить повернутися до мене обличчям. Я навіть уявити не могла, що Горман привезе мене до себе додому. Так, і нехай для початку він вирішив влаштувати мені екзекуцію за допомогою холодного душу, я була готова йому це пробачити. Адже головне, що я тут, поряд із ним.

- Трохи полегшало?

Я навіть і не помітила, коли саме він з'явився у дверях.

- Так, — кивнула головою у відповідь, поглянувши на нього — Дякую.

- Та немає за що. Як тільки твій одяг висохне, я відвезу тебе до брата.

Я і досі не можу зрозуміти, що змусило мене тоді підвестися з крісла і підійти до нього, розстібаючи на ходу, позичену ним же сорочку.

- ...І тому, щоб заглушити в собі це почуття, намагаєшся шукати тих, хто зовсім не буде на нього схожий.

Ні, те що говорила Наталі, не може бути правдою. Чи все-таки може? І якщо це так, то як тоді назвати те, що я відчуваю до Джеймса?

Я настільки занурилася у власні спогади, що зовсім не помітила, як недалеко від мене зупинилася машина.

- Ну, привіт, Бетті, — раптом почула я, такий знайомий, але в той же час прохолодний голос. Хто б міг подумати, що настане день, коли мені сам на сам доведеться зустрітися зі своїм минулим.