Раді Вас бачити!

Я мовчки дивлюся на Діка, намагаючись переварити у голові інформацію.

- Ну ж бо, мала, не вагайся, — нетерпляче промовляє приятель, — ти тільки уяви, що буде, коли вийде стаття. Ефект ядерної бомби! Ні, навіть більше, самий справжній апокаліпсис! І всі тільки й бігатимуть за тобою, щоб ти погодилася у них працювати.

- Угу. Уже, — буркнула я.

- Що?! Правда?!

- Звісно, що ні.

- От бачиш, а ти ще вагаєшся.

Що ж, тут він був правий, бо я таки дійсно вагалася. Надрукувати статтю, де колишня дружина Стенлі знаходиться в психіатричній лікарні та ще там дещо, це зовсім не те, що зараз пропонував мені Дік.

- А ти впевнений, що це достовірна інформація? — запитала я.

- Абсолютно, — запевнив Дік, — Але, якщо ти сумніваєшся...

- Нічого подібного, — перебила я, — Просто... Дік, а якщо її вже немає в живих? Ти про це думав?

- Звісно, що думав. Але запевняю, Норма жива і знаходиться саме у тій психлікарні.

- Хм... Знаєш, досить дивно, що ти володієш такою інформацією.

- Що ти маєш на увазі? Те, що я сильно ризикую? Так це я і без тебе знаю. Але погодься, завдяки цьому ти маєш хоча б якісь гроші. Так, розумію, це копійки, та все ж таки, хоч щось.

- Угу.— відставивши убік чашку, я поглянула на Діка, — І чому мені так нещастить? — спитала, підперши рукою щоку.

- Це ти про що? — не зрозумів Дік.

- Та все про те саме, — промовила, тяжко зітхнувши, — Про роботу, про неї улюблену, будь вона не ладна. Ні, я, звичайно, вдячна, що ти мені дозволив жити в себе.

- Лін, з чого це тобі раптом заманулося нудитись? — Дік, відкинувшись на спинку стільця, закинув ногу за ногу, — Я вже сказав, можеш тут жити скільки завгодно. Місця, — він розвів руками, — сама бачиш, цілком достатньо. А стосовно роботи... Так ти от зараз носом вертиш.

- Нічого подібного.

- То чому ж тоді відмовляєшся?

- Це не так. Дік, а тобі спадало на думку, що рано чи пізно ти закохаєшся і приведеш сюди свою дівчину? — я вирішила змінити тему розмови.

- Ну, приведу. І що з того?

- Блін, Дік. Ти, хоч іноді, можеш бути серйозним?

- Намагався. Але потім зрозумів, що це надто нудно, — відповів він, — Гаразд, не злись.

- Та я й не злюся, — відповіла я, — Ось ти, як друг, можеш мені сказати, але тільки чесно. Я ж не потвора?

- Та ні, — відповів той, трохи приголомшений від мого питання.

- Ось і я так думаю, — продовжила я, — Слухай, а може, мені варто подумати про пластичну операцію? Ну там груди збільшити, губи. Ніс, можливо, змінити. І що там ще? Ну, можливо, ще й розріз очей.

- А може ти все ж таки перестанеш упиратися і дозволиш мені поговорити з кузиною? — запитав Дік.

- Нічого подібного, — відповіла я.

Втім, якщо подумати, то якась частка правди в його словах все ж таки була.

Далі ми сиділи мовчки, кожен думаючи про щось своє. А потім, дивлячись на мене, Дік спитав:

- Слухай, а ти коли-небудь думала відпустити волосся?

- Навіщо? — запитала я, скуйовдивши при цьому свої власні, від чого ті ще більше стали стирчати в різні боки, — Мені й так зручно. Та й шампуні не доводиться багато витрачати

.- Ну, чи хоча б зачіску змінити.

- Ти ще скажи, що я і сукні повинна носити.

- А чому б і ні? Лін, насамперед ти дівчина.

- Ось як?! — вдавши, що здивувалася, вигукнула я, — Це ж треба, стільки років живу і вперше дізнаюся про таку новину.

- Хочу тобі дещо показати, якщо ти звісно не проти.

- Та ні, не проти. Показуй.

- Тоді. Пішли зі мною, — і, ніби боячись, що я можу передумати, Дік узяв мене за руку і мало не потяг за собою в коридор.

Увімкнувши світло і розвернувши мене обличчям до дзеркала, він спитав:

- А тепер скажи, кого ти перед собою бачиш?

- Себе. Ну і тебе ще. А що, я маю ще когось побачити?

- Постарайся поглянути на себе ніби збоку. Наприклад, очима тих, хто весь цей час відмовляв тобі у роботі.

Невисока, десь метр шістдесят два на зріст, чорне коротко підстрижене волосся, що вічно стирчить на всі боки, сірого кольору очі, кирпатий, усіяний невеликим розсипом ледь помітного ластовиння, ніс. Втім, все це я і так бачила щоразу, коли дивилася у дзеркало.

- Може, поясниш, до чого ти хилиш? — спитала я, розвернувшись до нього обличчям.

- Ти впевнена, що добре себе розгледіла?

- Звичайно. І, повинна сказати, що нічого нового не побачила, як не намагалася.

- Точно?

- Абсолютно, — відповіла я, — Ну, добре. Одяг трохи завеликий, згодна. Але ж це не так уже й проблематично, як на мене. Чи ти хочеш сказати, що я не права? Так?

- Я лише намагаюся допомогти тобі, як друг, — відповів Дік.

- І я тобі вдячна за це. Але, Дік, до чого все це? Поясни? Яка користь з того, що я розглядала себе, стоячи біля дзеркала?

— Тобі колись спадало на думку, що ті, хто з тобою стикається, бачать перед собою не дівчину, а якогось малолітнього пацана?

Скажи мені все це хтось інший, а не Дік, чесно, не втрималася б і гарненько би заїхала кулаком у пику. Втім, дружина покійного дядька теж свого часу робила деякі натяки з приводу зовнішності. Але вони були настільки незначні, що я просто не звертала на них жодної уваги. Що ж до батька, то тому схоже не було ніякого діла до того, як я виглядаю.

- Але ж ти знаєш, що я дівчина, — між тим відповіла я на питання.

- Так я знаю, — підтвердив Дік, — але не решта. Тому я й наполягаю, щоб ти не упиралась, а дозволила звернутися до Наталі по допомогу.

- А ти впевнений, що твоя кузина не пошле нас далеко і при чому за конкретною адресою? — поцікавилася я, коли ми знову повернулися на кухню.

- Можеш не переживати, не пошле. Лін, ти ж не ображаєшся? — спитав він, взявши мене за руку.

- Ображаюся? Ні. Просто це так раптово. Але, Дік, можеш відповісти мені, будь ласка, невже не все одно, як я виглядаю? До того ж, я лише намагаюся влаштуватися на роботу, а не потрапити на конкурс «Міс Всесвіт» або там ще щось подібне. Чому, коли дядько прилаштував мене до себе, таких проблем не виникало?

- Ну? І скільки ти там пропрацювала? — запитав Дік, — Років два від сили, якщо не помиляюся?

- Я там пропрацювала два роки. І далі працювала б, якби не...

- Це ж треба, яка погань, — промовила Долорес, поставивши переді мною тарілку з розігрітим супом, — Але нічого люба, не переймайся. Адже можна й іншу роботу знайти…

- Лін, я вже питав начебто, але спитаю ще раз. Ти справді думаєш, що в тому, що тобі відмовляють у роботі, без участі Вікторії не обійшлося?

- У тебе є хтось інший на прикметі? — запитала я, — Ні, Дік. Я повністю впевнена, що саме вона приклала до цього руку.

- Гаразд. Допустимо, що так воно і є. Але яка їй від цього вигода?

- Не знаю, — зізналася я.