Раді Вас бачити!

Соломія

Мене розбудив звичний ранковий гуркіт. Це був звичайнісінький, нестримний дитячий галас, який, як виявилося, здатен перевернути догори дригом будь-яке лихо.

— Він усе списав! — лунав обурений викрик.

— І зовсім не списував!

— Брешеш, списав!

— А от і ні!

— А от і так!

— Та ні ж бо!

Я з досадою заплющила очі, глибоко й повільно вдихнула повітря, а потім просто натягнула теплу ковдру аж по самісінький ніс.

І це було цілком марно, навіть через десять років спільного життя я так і не навчилася ефективно ховатися від власних дітей.

— Мамо!

Дерев'яні двері кімнати розчахнулися навстіж і до кімнати, наче буря, влетів хлопчик років семи. У нього темне, трохи розпатлане волосся, пронизливі сірі очі й абсолютно незворушна, крижана маска на обличчі. Точнісінька, стовідсоткова копія Кайдена, така маленька, шкідлива й неймовірно небезпечна його версія.

— Тато сказав, що вже час вставати, — оголосив він із суворим виглядом.

— А котрий саме з татів? — уточнила я, не вилазячи з-під ковдри.

Питання було життєво важливим.

— Той, що завжди мовчить.

— Зрозуміло, значить, Кайден.

Хлопчик серйозно й ствердно кивнув:

— Він наказав передати, що сонце вже високо.

— Зрадник.

— Мамо.

— Що таке?

— Він щойно почув твої слова.

— Звісно ж, почув, — пролунав знайомий, оксамитовий голос із одвірка.

Я обережно визирнула з-під ковдри. Кайден спирався широким плечем на одвірок і дивився на мене точнісінько так само, як і десять років тому, наче я була його найбільшою життєвою проблемою і водночас найдорожчою людиною у Всесвіті.

— Ти знову навчив дітей якихось дурниць, — докірливо зауважила я.

— Це їхні спадкові гени, сонечко.

— Рейнар говорить слово в слово те ж саме.

— Бачиш? Я абсолютно правий.

— Це геть не аргумент.

— Це найкращий аргумент із можливих.

На просторій кухні вже панував традиційний, звичний хаос. Це живий, галасливий наш дім.

Найстарша донька намагалася рішуче командувати всіма молодшими братами й сестрами одразу. Безуспішно правда, але з неймовірним ентузіазмом. Середній син тим часом запекло переконував менших, що сьогодні він нарешті самотужки приручить того самого дикого гусака з озера. Ця захоплива епопея повторювалася щотижня. Гусак зазвичай упевнено перемагав, але ентузіазму сина можна було лише позаздрити.

Арден сидів у кутку з товстим фоліантом у руках. Поруч із ним примостилася молодша донька, уважно вслухаючись у якусь казку так, ніби від цього залежала доля всього світу. Можливо, для неї в цю хвилину так воно і було.

Люціан тим часом зосереджено розливав по керамічних горнятках гарячий чай. Спокійний, непохитний, урівноважений — справжня скеля для нашої великої родини.

— Доброго ранку всім, — озвалася я, з'являючись на порозі.

— Нарешті наша спляча красуня зволила прокинутися, — єхидно відгукнувся Рейнар. — Ми вже всерйоз побоювалися, що ти вирішила проспати до самої зими.

— Я б із величезним задоволенням.

— Ми б такого не дозволили, — відповів він із посмішкою.

— Які ж ви тирани.

— Ми просто відповідальні батьки, — гордо виправив себе дракон.

І тут же дістав легкого ляпаса рушником від найстаршої доньки, яка невдоволено змахнула рукою:

— Не смій чіплятися до мами!

Рейнар театрально, з голлівудським розмахом схопився за серце:

— От бачите? Мене геть не поважають у власному домі! Ростуть невдячні діти.

— Ти ж їх сам цьому регулярно навчаєш, Рей, — спокійно зауважив Люціан, не відриваючись від чайника.

— Яка жахлива, обурлива несправедливість!

— Абсолютна справедливість, — хором підтримали його діти й усі чоловіки одночасно.

Після ситного сніданку малеча гуртом висипала на подвір'я і з вереском побігла до озера. Будинок трохи стих, тільки трохи.

Я вийшла на дерев'яний ґанок і на мить завмерла, оглядаючи наш сад, мій розкішний сад. Колись на цьому місці ледь пробивалася самотня трава й хиталися тонкі пагони. Тепер же дерева розрослися, розкинувши розлогі крони. Квіти густим килимом вкривали доріжки, яскрава лаванда хиталася під подихом вітерця, а гілки яблунь гнулися до самої землі під вагою стиглих солодких плодів.

Минуло цілих десять років. Часом мені здавалося, що весь цей час промайнув як одна коротка мить.

— Знову пішла мандрувати власними думками, мила? — почувся за спиною м'який, знайомий голос Люціана.

Він простягнув мені гарячу чашку і я прийняла її. Наші пальці на секунду випадково торкнулися і по тілу розтеклося знайоме, рідне тепло.

— Просто пригадую минуле, — відповіла я.

— Про що саме думаєш?

Я повільно обвела поглядом блакитну гладь озера, веселу гуркітливу малечу, затишну садибу та своїх чоловіків і м'яко усміхнулася:

— Про те, як неймовірно, шалено мені пощастило в цьому житті.

Надвечір ми традиційно зібралися на березі. Малеча знову галасливо носилася навколо, сперечалася, будувала грандіозні плани на завтра та сміялася на весь ліс. Старша донька намагалася безуспішно організувати молодших, середній вигукував щось про піратські пригоди, а найменший сидів тихо поруч із Кайденом — мовчазний, уважний, спостережливий і неймовірно впертий.

Я ледь стримувала усмішку, дивлячись на них. Сонце повільно котилося за верхівки дерев, фарбуючи прозору воду в насичене розпечене золото і в цю мить я чомусь яскраво згадала ту дівчину з минулого — налякану, самотню, збиту з пантелику, закинуту між холодними світами, яка панічно боялася, що ніколи не відшукає власного прихистку, якого шукала так довго й відчайдушно, а виявилося, що щастя весь цей час терпляче чекало попереду. Тут, на березі тихого озера у дзвінкому дитячому сміху, у міцному, надійному теплі долоні, що тримала мою руку, у нескінченних жартах і суперечках, які ніколи не набриднуть, у людях, які назавжди стали моїм справжнім домом.

— Мамо! — пролунав дзвінкий голос молодшої доньки з протилежного боку галявини. — Іди швидше сюди, подивись!

Я підняла голову й побачила, як усі четверо дітей наввипередки біжать до нас берегом — щасливі, галасливі, повні життя.

І в ту ж секунду я остаточно зрозуміла найголовнішу істину, що усі пройдені дороги, всі гіркі втрати, важкі випробування та небезпечні битви — геть усе було не дарма, бо кожна стежка незмінно вела мене саме сюди. Туди, де я від самого початку мала бути.

Я впевнено зробила крок назустріч своїй родині, бо тепер я знала це напевно. Ми разом назавжди.