Раді Вас бачити!

Кайден

Я зрозумів, що щось не так, ще до того, як побачив її.

Ліс Астар ніколи не буває тихим. Там завжди щось рухається в темряві, шепоче між деревами, дихає тобі в потилицю, особливо взимку і вночі.

Але тієї миті все завмерло, навіть тіні.

Я їх відчуваю завжди, бо вони частина мене ще з дитинства — прокляття мого роду й сила, через яку люди відводять очі, коли я проходжу повз.

Та тоді тіні мовчали, наче чекали. Кінь почав нервувати раніше, ніж я помітив сліди на снігу. Сліди були дивні і нерівні, ніби хтось брів лісом навмання, падаючи мало не на кожному кроці. Це була людина у лісі Астар о півночі. Я вже хотів розвернутись назад, бо це точно чергова дурна смерть, не більше і мене це не стосувалось.

Але потім я побачив світло, слабке срібне сяйво між деревами. Мітка. У грудях щось неприємно стиснулося. Ні. Це неможливо.

Я спішився ще до того, як встиг нормально подумати. Сніг хрустів під ногами, гілки били по плечах, поки я йшов на те світло і тоді побачив її.

Дівчина стояла посеред лісу в дивному одязі, явно не для такої погоди. Її світле волосся було припорошене снігом, великі перелякані очі й той самий вираз обличчя, який буває в людей за секунду до паніки.

Це була звичайна дівчина, майже звичайна, якби не знак на її руці. Я дивився на неї й не міг повірити, що це відбувається насправді.

Стільки років, стільки клятих років пошуків, смертей, брехні й чужих ігор, а вона просто стояла переді мною й тремтіла від холоду.

— Хто ви?..

Голос у неї був хриплий, тихий. Я не відповів одразу, бо все ще намагався зрозуміти, що робити далі.

Убити її - це була перша думка. Швидка, холодна, правильна, бо якщо пророцтво справжнє, її поява означає початок війни, знову.

Я бачив, що буває, коли великі роди починають ділити владу, бачив міста після драконячого вогню, бачив дітей, які боялись темряви через таких, як я.

Однієї смерті могло вистачити, щоб усе це зупинити. Я мав це зробити, але чомусь не зробив.

Вона дивилась на мене так розгублено й зло одночасно, що це виглядало… кумедно, наче маленька дика кішка, яка ще не зрозуміла, наскільки світ навколо небезпечний.

— Де я?

Український акцент, дивний, м’який, як для нашого світу. Я чув про інші світи лише в старих хроніках, більшість вважала це казками для дітей, але дівчина переді мною була реальною і наляканою настільки, що ледь трималась на ногах.

Коли вона побачила мітку на руці, я зрозумів — тепер уже пізно, її точно усі знайдуть.

Рейнар відчує драконячу магію ще до світанку, Люціан, мабуть, уже знає, а ельфи… ельфи завжди дізнаються про таке першими.

Прокляття. Рев гончої пролунав надто близько і я навіть не здивувався. Тіні самі рвонули вперед раніше, ніж я встиг підняти руку, а істота влетіла в дерево з таким тріском, що дівчина аж здригнулась.

— Господи…

Я мало не усміхнувся, вона ще не розуміла, що «господи» тут не допомагають, коли я сказав, що їй доведеться піти зі мною, в її очах промайнув справжній страх.

Правильно, мене варто боятись. У моєму світі всі бояться темних магів і правильно роблять.

Але коли я назвав її на ім’я, вона зблідла так різко, що я навіть відчув докори сумління. Це було дивне неприємне відчуття і я давно від нього відвик.

— У тебе зараз немає іншого вибору, — сказав я тихо.

І це була правда, бо якщо я не заберу її першим — її заберуть інші, а вони значно страшніші за мене.