Раді Вас бачити!

Рейнар

Я зрозумів, що Кайден щось приховує, ще три дні тому. Він перестав відповідати на дзеркала зв’язку, зник із північного кордону й узагалі поводився як людина, яка або вбила когось важливого, або дуже хоче це зробити. Для Кайдена, якщо чесно, обидва варіанти були нормальними, тому я й поїхав до нього сам і тепер, стоячи посеред його будинку, я майже шкодував, що взагалі сюди приперся, бо дівчина на сходах дивилась на мене так, ніби я зараз дістану сокиру й почну приносити людей у жертву.

Хоча… це трохи ображало, тому що я навіть сьогодні нормально вдягнувся. Кайден мовчав із таким виразом обличчя, ніби подумки вже закопував мене десь у лісі.

— Перестань так на мене дивитись, — ліниво кинув я йому. — Ти псуєш атмосферу.

— У тебе ніколи не було атмосфери.

— Неправда, був один раз у 1247 році.

Дівчина тихо пирснула зі сміху. О. Я перевів на неї погляд і подумав, що в неї гарний сміх, тихий такий, трохи хриплий після сну.

Кайден це теж помітив. І судячи з того, як у нього сіпнулась щелепа — йому це не сподобалось. Цікаво, дуже цікаво.

— То тебе звати Соломія? — я сперся плечем об стіну.

Вона насторожено кивнула.

— А тебе — Рейнар.

— Бачиш, ми вже майже друзі.

— Не перебільшуй.

Я усміхнувся ширше. А вона смілива. Більшість людей у цьому світі поруч зі мною або мовчать, або тремтять, а вона дивиться прямо в очі й ще огризається. Мені вже подобалось це значно більше, ніж слід було. Кайден важко видихнув.

— Рейнаре.

— Що?

— Припини.

— Я ж просто стою.

— Ось саме це мене й дратує.

Соломія перевела погляд із нього на мене й тихо пробурмотіла:

— У вас тут усі спілкуються так, ніби п’ятнадцять хвилин тому не хотіли одне одного вбити?

— Не п’ятнадцять, — автоматично відповів я. — Десь років сім.

Вона кліпнула, а потім засміялась уже нормально і, клянусь богами, я не пам’ятаю, коли востаннє чув у цьому домі сміх.

Кайден виглядав так, ніби зараз виставить мене за двері, можливо, через це я ще більше захотів його дратувати.

— Ти її лякаєш, — сказав я йому.

— Ти лякаєш усіх.

— Але я хоча б харизматичний.

— Це не харизма, це самозакоханість.

— Мене дуже засмучує, що ти досі не бачиш різниці.

Соломія закусила губу, явно стримуючи усмішку і тут я остаточно зрозумів одну річ, що вона ще не усвідомлює, куди потрапила в точно не розуміє, наскільки все серйозно. І слава богам, бо щойно зрозуміє — почне боятись нас по-справжньому, особливо його.

Я краєм ока подивився на Кайдена. Той стояв біля вікна, напружений, похмурий і мовчазний, як грозова хмара. Тіні навколо нього рухались повільно й важко. Це був поганий знак.

— Тебе вже хтось бачив? — запитав я спокійніше.

Він коротко кивнув. Прокляття. Я провів рукою по волоссю й тихо вилаявся.

— Тоді у нас проблеми.

— У мене проблеми? — одразу відреагувала Соломія. — Чудово, бо я вже почала думати, що це просто дивний сон.

Я глянув на неї й несподівано для себе засміявся. Нерви, напевно, це нерви.

— Повір, якби це був сон, Кайден був би менш похмурим і одягу на вас обох бувло б значно менше.

— Рейнаре, — дуже спокійно промовив Кайден.

О. Оце вже небезпечно, я підняв руки, щоб він заспокоївся.

— Все, мовчу.

Соломія почервоніла так різко, що я ледь не розсміявся знову. Мила, це несподівано і проблемно, бо великі проблеми зазвичай починаються саме так.