Раді Вас бачити!

Соломія

Мені вже починало здаватись, що в цьому світі всі приходять у гості виключно для того, щоб зіпсувати мені нервову систему.

Після слів Кайдена в будинку знову стало тихо, тільки тепер це була не та тиша, що раніше, не затишна, а інша, напружена. Я перевела погляд із нього на Рейнара.

Дракон — або ким він там був — уже не виглядав розслабленим. Він сидів у кріслі, але тепер нагадував хижака, який просто ще не вирішив, чи варто показувати ікла. Супер. У мене просто чудова компанія.

— І хто тепер? — тихо спитала я.

Кайден не відповів, він мовчки пішов до дверей і чомусь саме це налякало більше, ніж будь-які слова, бо до цього моменту він завжди щось говорив, хоча б коротко, хоча б своїм дратівливо спокійним тоном, а зараз — ні.

Рейнар повільно підвівся на ноги.

— Якщо стане гучно — не лякайся, — кинув він мені.

Я витріщилась на нього.

— О, ну тепер я абсолютно спокійна.

Його губи смикнулись, а у двері постукали ще раз. Стукали досить спокійно, навіть терпляче. Проте Кайден відчинив не одразу і коли двері все-таки повільно відкрились, я чомусь затримала подих.

На порозі стояв чоловік. Спочатку я помітила волосся — дуже світле, майже біле, потім — довгий темний плащ, засипаний снігом, а тоді він підняв голову і я завмерла.

Він був дуже красивий, проте не так, як Кайден чи Рейнар, а інакше.

У ньому не було чогось дикого чи моторошного, навпаки — він виглядав надто спокійним, настільки, що це навіть насторожувало. Його світлі очі ковзнули по кімнаті й зупинились на мені і на секунду мені здалось, ніби в будинку стало холодніше.

— Ти привів її сюди, — тихо сказав незнайомець.

Це було не запитання, а факт. Кайден сперся плечем об двері.

— Ти прийшов занадто швидко.

— А ти надто погано приховуєш магію, коли нервуєш.

Рейнар за моєю спиною тихо хмикнув.

— О, почалось.

Я перевела на нього погляд.

— Ви всі знайомі?..

— На жаль, — пробурмотів він.

Незнайомець зайшов у будинок і я помітила, що він навіть рухався якось… занадто плавно без жодного зайвого жесту.

Я згадала відео з хижими котами, які повільно ходять навколо здобичі. Дуже дякую, мозок.

— Соломія, — раптом звернувся він до мене.

Я кліпнула.

— Звідки ви всі знаєте моє ім’я?!

— Бо ти не звичайна людина, — спокійно відповів він.

— А я б дуже хотіла зараз бути звичайною людиною.

На мить мені здалось, що в його очах промайнула усмішка, але ледь помітна.

— Розумне бажання.

Рейнар тихо фиркнув.

— О, ні. Тільки не починай свою моторошну ввічливість.

— Рейнаре, — так само спокійно промовив незнайомець.

— Бачиш? Оце я й мав на увазі.

Я насупилась.

— Може, хтось уже пояснить, що відбувається?

Кайден важко видихнув, ніби втомився ще більше.

— Соломіє, це Люціан.

— І це має мені щось сказати?

— Ні, — одразу відповів Рейнар. — Але зараз почнуться проблеми.

— Рейнар.

— Що? Я ж допомагаю.

Люціан навіть не подивився на нього. Він продовжував дивитись на мене і чомусь від цього погляду хотілось або втекти, або почати говорити правду навіть про те, чого в тебе не питали. Дуже дивне відчуття.

— Ти налякана, — тихо сказав він.

— А як би ви почувалися на моєму місці?

— Гірше.

Відповідь була чесна, без насмішки і це чомусь збило мене з пантелику. Я мовчки дивилась на нього кілька секунд, а потім не витримала:

— У вашому світі взагалі є хтось нормальний?

Рейнар одразу підняв руку.

— Я.

Кайден пирхнув, навіть Люціан ледь помітно усміхнувся і я зрозуміла одну дуже погану річ.

Мені починало ставати комфортно поруч із ними, а це точно не могло закінчитись добре.