Раді Вас бачити!

Люціан

Кайден дивився на мене так, ніби шкодував, що взагалі відчинив двері. В принципі, як завжди. Чесно кажучи, я вже починав трохи сумувати за цією його гостинністю.

У будинку пахло димом, зимою й чужою магією, її магією. Я відчув це ще дорогою сюди. Тонкий, незвичний слід, який неможливо переплутати ні з чим іншим. Магія іншого світу мала дивний присмак — занадто чистий, ніби не зіпсований нашими богами, війнами й старими прокляттями.

І тепер джерело цього хаосу сиділо переді мною на дивані й явно намагалось зрозуміти, хто з нас найбільш небезпечний. Дуже розумна дівчина.

— Припини так на неї дивитись, — холодно кинув Кайден.

Я навіть не повернув голови.

— А ти припини поводитись так, ніби я зараз її викраду.

— Ти можеш.

— Можу.

Соломія тихо видихнула:

— Мені дуже не подобається ця розмова.

Рейнар фиркнув.

— Нам теж, повір.

Я нарешті перевів погляд на неї. Вона сиділа напружено, стискаючи чашку двома руками у Кайденовому плащі, який був їй явно завеликий, її світле волосся трохи розкуйовджене, щоки рожеві від тепла каміна і очі уважні.

Вона боялась. Будь-хто на її місці боявся б, але водночас продовжувала дивитись прямо на нас, ніби вперто не хотіла показувати цей страх. Цікаво.

— То ким ви є? — раптом запитала вона. — Ну… ви всі.

Я ледь усміхнувся.

— Складне питання.

— О, ні. Тільки не починайте знову говорити загадками.

Рейнар одразу засміявся.

— Боги, я вже обожнюю її.

Кайден кинув на нього важкий погляд і я це помітив, як і Рейнар, як і, здається, сама Соломія — хоча вона ще не до кінця розуміла, чому атмосфера між ними постійно така напружена.

— Добре, — я спокійно сперся на спинку крісла. — Рейнар у нас дракон.

— Дуже красивий дракон, — ліниво уточнив він.

— Самозакоханий дракон, — сухо виправив Кайден.

— А ти тіньовий буркотун.

Соломія тихо хмикнула в чашку, а я продовжив:

— Кайден — тіньовий маг.

— Це я вже чула.

— А я фейрі.

Вона кліпнула.

— Типу… фея?

Рейнар почав кашляти від сміху, навіть Кайден відвернувся, явно приховуючи усмішку. Я повільно видихнув.

— Ні, Соломіє. Не «типу фея».

— А звідки я знаю? У моєму світі фейрі зазвичай або маленькі й з крильцями, або взагалі з мультиків.

— Це образливо, — пробурмотів я.

— Для мультиків?

Рейнар уже відверто реготав. Я подивився на неї довше, а потім теж тихо засміявся. Боги, коли я востаннє сміявся нормально? Не пам’ятаю.

Соломія явно розслаблялась поруч із нами, потроху, обережно і це було погано, бо чим довше вона поруч, тим сильніше прив’язуватиметься, а наш світ не створений для таких, як вона.

Я відчув це майже одразу. Вона надто… жива для нього, занадто щира у своїх емоціях. Тут таке ламають дуже швидко.

— То що тепер? — тихіше запитала вона.

У кімнаті стало спокійніше, навіть Рейнар перестав усміхатись. Соломія помітила це одразу. Ще раз повторюсь, що вона розумна дівчинка.

— Тепер, — повільно промовив Кайден, — ти залишишся тут на деякий час.

— Що?!

— Це найбезпечніше місце зараз.

Вона витріщилась на нього.

— Ти серйозно? Я навіть не знаю, де я! Я не знаю ваших законів, ваших… ваших рас, вашої магії! Та я буквально вчора ще їхала в автобусі!

Її голос зірвався наприкінці. І ось тепер справжній страх нарешті пробився назовні. Я помітив, як Кайден напружився. Він теж це почув. Соломія швидко відвела погляд, ніби розізлилась сама на себе за цю слабкість.

— Я хочу додому, — тихо сказала вона.

Тиша після цих слів стала важкою, Рейнар опустив очі, Кайден взагалі завмер, а я… я раптом відчув дуже дивне співчуття, небажане і непотрібне, бо проблема в тому, що ніхто з нас не знав, чи існує взагалі спосіб повернути її назад.