Раді Вас бачити!

Соломія

Я зрозуміла одну дуже важливу річ. У цьому світі мені терміново потрібна кава, бо інакше я просто не витримаю цих дивних чоловіків, магії й постійного відчуття, ніби мене зараз або викрадуть, або випадково втягнуть у державний переворот. Хоча, якщо чесно, друге вже потроху починало відбуватись.

Після появи Рейнара атмосфера в будинку стала… іншою. Більш напруженою, хоча він постійно жартував і поводився так, ніби все нормально, але я бачила погляд Кайдена. Він не довіряв йому, взагалі і це змушувало нервувати ще сильніше.

— Ти зараз свердлиш мене очима, — раптом сказав Рейнар, розвалившись у кріслі біля каміна.

Я кліпнула.

— Що?

— Ти вже хвилин п’ять намагаєшся зрозуміти, чи є в мене хвіст.

Я ледь не вдавилась чаєм, а Кайден повільно прикрив очі рукою.

— Боги, дайте мені терпіння.

— То є чи нема? — автоматично вирвалось у мене.

Запала тиша. Рейнар витріщився на мене кілька секунд, а потім розсміявся так голосно, що навіть я почала сміятись.

— О, тепер точно подобається, — сказав він крізь сміх. — Зазвичай люди питають щось нормальне. Наприклад: «Що ти за істота?» або «Чому в тебе очі як у рептилії?»

— Ну це я теж хотіла спитати.

— Без хвоста я виглядаю солідніше.

— Тобто хвіст усе-таки є?!

— Соломіє, — дуже втомлено промовив Кайден, — не підтримуй його.

— Пізно, — задоволено протягнув Рейнар.

Я усміхнулась у чашку і тільки потім усвідомила, що сміюся, причому нормально сміюся ще й у чужому світі. З людьми… не людьми… я вже навіть не знаю. Це трохи лякало, бо, мабуть, я мала зараз панікувати значно сильніше.

Десь за вікном почав посилюватись вітер, гілки дерев билися об скло, а вогонь у каміні дивно тремтів.

Я перевела погляд на Кайдена, він знову мовчав і дивився у вікно так, ніби думками був десь дуже далеко.

— Ти завжди такий похмурий? — не втрималась я.

— Так.

— Це через характер чи в тебе просто життя складне?

Рейнар тихо пирхнув, Кайден повільно повернув голову в мій бік.

— Ти взагалі боїшся хоч чогось?

Я замислилась.

— Павуків.

Рейнар фиркнув у кулак.

— Серйозно?

— А що? Вони гидкі.

— Тобто тіньові маги тебе не лякають, а маленькі павуки — так?

— Маленькі? Ти наших українських павуків не бачив.

— Боги, — пробурмотів він. — Вона говорить так, ніби це окрема раса.

Я не стримала сміх, навіть Кайден ледь помітно усміхнувся. Ледь-ледь, але я помітила і чомусь у грудях стало тепло від цього. Ні. Стоп.

Треба було терміново перестати помічати такі речі і я відвела погляд і зробила ковток чаю.

— То що тепер? — тихіше запитала я. — Ви хоча б поясните мені, що відбувається?

Посмішка повільно зникла з обличчя Рейнара, Кайден теж одразу напружився. цього вистачило, щоб мені стало не по собі.

Ой. От тепер буде щось погане. Рейнар важко видихнув і потер шию.

— Коротка версія? Тебе тепер шукатимуть.

— Хто?

Вони переглянулись і мені це вже не сподобалось.

— Різні люди, — обережно відповів Кайден.

— Це дуже розмита відповідь.

— Іншої поки немає.

Я закотила очі.

— Ви обидва жахливі.

— Дякую, — одночасно відповіли вони.

Я витріщилась на них, Рейнар почав сміятись першим і навіть Кайден цього разу не стримав тихого смішка. Чудово. Схоже, у мене офіційно з’явилась дуже дивна компанія.