Раді Вас бачити!

Соломія

Я не пам’ятаю, коли востаннє почувалась настільки розгубленою, мабуть, ніколи.

Усе сталося надто швидко. Ще кілька днів тому я сварилась із сестрою через дурну сукню на свято, пила какао на кухні й засинала під серіал, а зараз сиджу в чужому світі в будинку тіньового мага, поруч із драконом і фейрі і всі троє виглядають так, ніби знають щось, чого не знаєш ти. Ненавиджу це відчуття.

Після моїх слів про дім у кімнаті стало тихо, але не тією нормальною тишею, коли людям просто комфортно мовчати. Ні. Це була та важка тиша, від якої хочеться або втекти, або почати говорити щось безглузде просто щоб її розбити.

— Ну… це не найгірше місце для життя, — зрештою пробурмотів Рейнар.

Я підняла на нього погляд.

— Серйозно?

— Я намагаюсь підтримати тебе.

— У тебе жахливо виходить.

— Знаю.

І він усміхнувся, а я мимоволі фиркнула. Кайден стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях. Темний, мов сама ніч, навіть світло каміна його майже не пом’якшувало. Він взагалі вмів розслаблятись? Сумніваюсь.

Люціан тим часом спокійно спостерігав за мною, не приховуючи цього. І це нервувало.

— Ти завжди так дивишся на людей? — не витримала я.

— Як саме?

— Наче вже знаєш усі мої секрети.

Кутик його губ ледь смикнувся.

— Повір, якби я знав усі твої секрети, ти б зараз нервувала значно сильніше.

— Дуже заспокійливо, дякую.

Рейнар тихо засміявся.

— Я ж казав, що ти моторошний.

— А ти надто голосний.

— А ти зануда.

— А ти—

— Досить, — втомлено перебив Кайден.

І, боже, як же по-різному вони всі звучали. Рейнар — шумний, живий, постійно усміхається так, ніби світ належить йому, Люціан — спокійний до мурашок. Він з тих людей, поруч із якими постійно здається, ніби ти щось робиш не так, а Кайден… Я глянула на нього ще раз.

Кайден виглядав самотнім. Хммм, дивна думка, особливо якщо врахувати, що я його майже не знаю, але цей будинок… він був надто тихим до нашої появи. Це відчувалось у всьому — у шарах пилу на книжках, у порожніх кімнатах, у тому, як він автоматично прислухався до кожного звуку, наче давно звик жити сам.Мене чомусь неприємно кольнуло це десь усередині.

— Ти втомилась, — раптом сказав Люціан.

Я кліпнула.

— Ну… логічно?

— Ні. Ти виснажена.

Його голос став тихішим, уважним. І чомусь від цього захотілось одразу захищатись.

— Я нормально.

Троє чоловіків подивились на мене так однаково скептично, що я мало очі не закотила.

— Серйозно? — пробурмотіла я. — Це вже образливо.

— Ти ледь стоїш на ногах, — сухо сказав Кайден.

— Бо мене трохи викинуло в інший світ, якщо ти забув.

— Саме тому тобі треба відпочити.

Я хотіла заперечити, чесно, але в цю секунду позіхнула так сильно, що аж очі засльозились. Рейнар переможно ткнув у мене пальцем.

— Бачиш?

— Замовкни.

— Ні.

Я буркнула щось собі під ніс, викликавши у нього задоволений сміх і усвідомила дещо дивне. Мені більше не було так страшно поруч із ними, проте не тому, що я почала довіряти. Ні. Це було б занадто тупо навіть для мене, просто… я починала звикати до магії, до дивних поглядів, до того, що тіні біля Кайдена рухаються самі по собі, до Рейнара, який поводиться так, ніби народився без інстинкту самозбереження, до Люціана, поруч із яким хочеться говорити тихіше.

І це лякало найбільше, бо людина не повинна так швидко звикати до чужого світу і тим більше до чужих чоловіків. Я повільно підвелась із дивану.

— Я піду спати.

— Розумне рішення, — кивнув Люціан.

— Вперше за сьогодні, — додав Рейнар.

— Я все ще можу кинути в тебе чашкою.

— Але не кинеш.

Я звузила очі. Він усміхнувся ширше. Самовпевнений ящір. Я вже повернулась до сходів, коли раптом почула голос Кайдена:

— Соломіє.

Я обернулась. Він дивився на мене кілька секунд мовчки, ніби вагався, чи варто взагалі щось говорити, а потім тихо сказав:

— Тут тебе ніхто не скривдить.

І це прозвучало не як обіцянка, а як щось значно серйозніше.