Раді Вас бачити!

Кайден

Вона заснула лише під ранок, я зрозумів це по тиші. До того Соломія крутилась у кімнаті поверхом вище майже всю ніч — то ходила туди-сюди, то щось падало, то скрипіла підлога. Кілька разів я навіть чув приглушене:

— Та де тут клятий вимикач?..

Свічки її дратували, мене — ні, я вже звик. Я сидів у кріслі біля каміна й дивився на вогонь, хоча давно вже нічого в ньому не бачив. Просто звичка, коли не спиш кілька діб поспіль, починаєш хапатись за дрібниці.

Тіні поводились неспокійно. Вони ковзали по стінах густішими, ніж зазвичай, ніби відчували небезпеку., а може, просто реагували на неї, на дівчину з іншого світу, яка зараз спала в моєму домі.

Я глухо вилаявся й провів рукою по обличчю. Усе це вже виглядало як дуже погана ідея.

Я мав відвезти її до столиці ще вночі і передати Раді — нехай самі вирішують, що робити далі. Це було б правильно, але я знав, чим це закінчиться, її замкнуть і почнуть допитувати. Будуть витягувати з неї все, що можна, особливо Люціан. Від цієї думки мене чомусь перекосило.

Я підняв голову, коли почув тихі кроки на сходах. Соломія з’явилась у дверях кухні загорнута в мій плащ так, ніби це ковдра. Волосся розтріпане після сну, щоки рожеві від тепла і босі ноги.

— Ти серйозно? — автоматично кинув я.

Вона сонно кліпнула.

— Що?

— Підлога холодна.

— А, — вона глянула вниз. — Ну… в мене немає тут капців.

Я важко зітхнув. Вона дивна. У цьому світі люди поруч зі мною або бояться зайвий раз заговорити, або намагаються вдарити ножем, а вона сперечається через капці.

Соломія підійшла ближче й обережно сіла навпроти. Кілька секунд ми мовчали.

— Це кава? — підозріло запитала вона, вдивляючись у чашку в моїх руках.

— Ні.

— Шкода.

Я мало не всміхнувся.

— У твоєму світі всі настільки залежні від кави?

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

Вона говорила тихо, але вже не так налякано, як учора, наче потроху починала усвідомлювати, що не прокинеться вдома і це було погано.

Люди, які приймають реальність занадто швидко, або дуже сильні… або вже зламані.

— То хто ти такий? — раптом запитала вона.

Я перевів на неї погляд.

— Кайден Аргелор.

Вона нахмурилась.

— І все?

— А тобі потрібна ще біографія?

— Ну знаєш, зазвичай люди пояснюють трохи більше, коли викрадають когось у магічний ліс.

Я фиркнув.

— Я тебе не викрадав.

— Ага, звісно.

Вона підтягнула ноги до себе й уважно подивилась на мене.

— Ти не людина, так?

Запитання прозвучало дуже прямо і без страху. Мене це чомусь зачепило.

— Ні.

— А хто?

Тіні на стінах ледь ворухнулись і я помітив, як вона напружилась.

— У твоєму світі є легенди про істот, які народжуються з темрявою всередині?

— Це зараз звучало дуже драматично.

— Так і є.

Соломія закотила очі і я ледь не засміявся вдруге за останні кілька годин.

Дуже небезпечна дівчина і не тому, що особлива, а тому, що поруч із нею я починав поводитись не так, як звик.

— Ти завжди такий похмурий? — запитала вона.

— Ти завжди ставиш так багато запитань?

— Так.

— Це виснажує.

— А твій характер виснажує мене.

Я подивився на неї довше, ніж слід було і Соломія замовкла. У кімнаті стало тихо, лише дрова потріскували у каміні.

Вона повільно відвела погляд першою. Це добре, бо ще трохи — і я б забув, чому взагалі маю триматись від неї подалі.

Соломія

Кайден лякав мене, але ще більше дратував. І… якимось дуже неправильним чином мені подобалось сидіти навпроти нього біля каміна посеред ночі. Це вже саме по собі звучало як початок проблем.

Він був дивний і не тільки через магію чи моторошні тіні, які іноді буквально рухались за його спиною. У ньому самому було щось… неприродне. Він був занадто спокійний, занадто стриманий, наче він постійно контролював кожен свій рух і кожне слово, а ще він був красивий настільки, що це починало бісити. Серйозно, у цьому світі всі чоловіки такі? Бо якщо так — це несправедливо.

Я гріла руки об чашку з якимось трав’яним напоєм і крадькома роздивлялась кімнату. Кімната була обставлена меблями з темного дерева, старими книжками, біля стіни стояв меч.

Тут не було жодної фотографії і чомусь саме це здалось сумним.

— Ти тут сам живеш? — тихо запитала я.

Кайден на секунду завмер.

— Так.

Коротка відповідь і тема закрита. Я вже встигла зрозуміти — якщо він не хоче про щось говорити, то з нього слова кліщами не витягнеш.

— І давно?

— Достатньо.

Ну просто майстер комунікації. Я фиркнула в чашку.

— Ти завжди такий привітний чи це тільки для мене?

Його губи ледь смикнулись в подобі усмішки.

— Тільки для тебе.

І от чомусь від цього в мене по спині пробігли мурашки. Я швидко відвела погляд у вогонь. Спокійно, Соломіє - це буквально страшний маг із лісу, а не герой романтичної дорами.

Десь надворі раптом почувся низький , протяжний, дивний звук і я напружилась.

— Це ще що?

Кайден різко підняв голову і вперше за весь час я побачила в його очах щось схоже на справжню тривогу.

— В кімнату, зараз.

— Що сталося?

Він уже підводився на ноги, тіні навколо нього потемнішали, але він таки

— Нас знайшли.