Раді Вас бачити!

Соломія

Перше, що Соломія зрозуміла — вона замерзає. Друге — той дивний чоловік досі стоїть між деревами й не зводить із неї очей.

Сніг хрустів під ногами, поки вона повільно відступала назад. У неї в голові шуміло після аварії, руки тремтіли, а думки плутались настільки, що хотілось просто прокинутись у своєму ліжку й забути весь цей кошмар.

— Хто ви?.. — голос зрадницьки здригнувся.

Незнайомець не відповів одразу. Він зробив кілька кроків уперед, і Соломія нарешті змогла краще його роздивитись. Він був високий, мав темне волосся майже до плечей, був одягнений у дивний чорний одяг, схожий більше на щось із історичного серіалу, ніж на нормальне зимове пальто.

А ще його очі були світлі-світлі, майже срібні і чомусь від одного його погляду по шкірі пробіг мороз.

— Ти поранена? — спокійно запитав він.

Наче це зараз було головне.

— Де я?

— У лісі Астар, що на кордоні північних земель.

— Я не про це! — нервово видихнула Соломія. — Де дорога? Де автобус?

Чоловік ледь насупився, ніби не зрозумів половини слів.

— Тут немає жодних… автобусів.

У грудях неприємно стиснуло. Ні. Ні, цього не може бути.

Соломія обернулась, вдивляючись у темряву між деревами. Може, вона просто відійшла далі після аварії? Може, зараз знайде трасу?

Але навколо був лише ліс, надто тихий.

— Слухай, якщо це якийсь тупий жарт…

Вона зробила ще крок назад — і раптом здригнулась від різкого болю в зап’ясті.

— Ай!

На лівій руці, трохи вище долоні, повільно проступав дивний знак. Це тонкі сріблясті лінії, схожі на візерунок або татуювання, які світились просто під шкірою. Соломія витріщилась на руку.

— Що за…

Чоловік різко змінився в обличчі і вперше за весь час його спокій зник.

— Це неможливо, — тихо промовив він.

І саме в цю мить десь у глибині лісу почувся моторошний не людський рев. Соломія завмерла. Звук був настільки низьким і дивним, що вібрація ніби пройшла просто крізь землю.

Незнайомець миттєво вихопив меч із піхов за спиною. Соломія навіть не помітила, що він у нього був.

— Відійди, стань за мною, — коротко сказав він.

— Що?..

— Зараз.

У темряві між деревами рухалось щось велике і швидке. Соломія відчула, як усередині все похололо.

— Я не розумію, що відбувається…

— Потім.

І раптом із лісу вистрибнула істота. Вона була схожа на вовка — якби вовки виростали розміром із коня й мали чорні, майже лисі морди з надто гострими зубами.

Соломія скрикнула й відсахнулась, а потвора кинулась прямо на них. Усе сталося за секунди.

Чоловік перед нею різко підняв руку — і темрява навколо буквально ворухнулась, наче жива. Чорні тіні метнулись до чудовиська, обплутали його тіло й з силою вдарили об дерево.

Сніг піднявся в повітря, а Соломія застигла, не вірячи власним очам.

— Господи…

Істота хрипіла, намагаючись вирватись, але тіні тримали її міцно.

Чоловік повільно обернувся до Соломії. Тепер його очі світились у темряві ще яскравіше.

Не людина. Ця думка блискавкою промайнула в голові. Точно не людина.

— Ти повинна піти зі мною, — тихо сказав він.

— Нізащо.

Він кілька секунд мовчки дивився на неї.

А тоді вперше ледь усміхнувся. Його усмішка була втомлена, майже гірка.

— Повір, Соломіє, — промовив він, і від того, що він знає її ім’я, стало ще страшніше, — у тебе зараз немає іншого вибору.