Раді Вас бачити!

Люціан

Я зрозумів, що в нашому світі відбудеться чергова непередбачувана подія, коли Рейнар за власною волею, без примусу й погроз, погодився допомагати на кухні з вечерєю.

У нормальному, звичайному світі це було б беззаперечним приводом для тривоги, у нашому — й поготів.

— Чому ти дивишся на мене з такою глибокою підозрою? — обурився дракон, дбайливо розкладаючи прибори біля тарілок.

— Бо ти працюєш, Рейнаре. Сам.

— І що з того?

— Це виглядає надзвичайно підозріло.

— Я просто працюю над собою, стаю кращим і плекаю побутову культуру!

— Благаю, не бреши хоча б за обіднім столом.

Рейнар театрально приклав долоню до грудей, вдаючи невимовну образу:

— Ти бачиш це, Ардене? Мене тут категорично не цінують і зневажають мої найкращі пориви!

— Я заглиблений у читання, — спокійно й не зворушившись відгукнувся маг із кутка.

— Мені байдуже на твоє читання!

— Як і мені на твої страждання, — констатував той.

Сонце вже давно сховалося за темним хребтом лісу. У вікнах нашої садиби горіло тепле, затишне світло, а на столі мерехтіли вогники свічок, але не тому, що ми прагнули створити якийсь особливий романтичний антураж — принаймні, офіційно ніхто б у цьому не зізнався. Просто так вийшло само собою або ж ніхто не бажав уголос озвучувати очевидне.

Соломія зайшла до їдальні останньою і на кілька секунд запала тиша. Вона здивовано глянула на прикрашений стіл, потім по черзі оглянула кожного з нас.

— Щось трапилося? — спантеличено запитала вона.

— Нічого не трапилося, — миттєво й синхронно відповіли усі, навіть я.

І це виглядало настільки безглуздо й злагоджено, що дівчина не втрималася й дзвінко, щиро розсміялася.

Ця вечеря виявилася дивовижною. Ми просто сперечалися про всілякі дрібниці.

Рейнар завзято намагався довести, що колись самотужки врятував ціле селище від гігантської річкової потвори, Арден спокійно вимагав неспростовних фактів і магічних доказів, Кайден із посмішкою стверджував, що то була звичайнісінька велика риба, а я ж просто намагався вечеряти й стежити за порядком.

Соломія сміялася так легко й щиро, що я кілька разів ловив себе на тому, що просто замилувано дивлюся на неї. І, судячи з виразу облич хлопців, далеко не я один.

Пізніше Рейнар з Арденом кудись непомітно зникли з кухні. Причому зробили це настільки демонстративно й награно, що їхній задум шитий був білими нитками.

— Вони зробили це абсолютно спеціально, — тихо мовила Соломія, витираючи куточки очей від сміху.

— Анінайменшого сумніву, — погодився Кайден, підсуваючись трохи ближче до неї.

Я лише скрушно похитав головою:

— Жахливі, абсолютно невиправні люди.

— Дуже жахливі, — підхопила вона, проте її очі променилися теплом.

За вікнами м'яко шумів вечірній вітер, свічки відкидали золотаві відблиски на дерев'яні стіни, і садиба здавалася ще затишнішою, ріднішою й теплішою.

Соломія сиділа навпроти мене, підперши щоку тендітною ручкою, і замріяно дивилася на язики полум'я.

— Про що тираз думаєш, мила? — м'яко запитав я.

Вона перевела погляд на мене, і на мить усе довкола просто втратило значення.

— Про те, як дивовижно й швидко змінилося все моє життя, — тихо відповіла вона.

— І які твої висновки?

— Мені щиро подобається те, яким воно стало тепер.

У грудях розлилося гаряче, солодке тепло і я ледь помітно усміхнувся:

— Навіть у компанії з нами?

— Насамперед і особливо із вами.

Кайден сидів поруч із нею — мовчазний і стриманий, як завжди, але останнім часом я навчився читати його емоції значно краще. Він дивився на неї з такою трепетною ніжністю, ніби досі не йняв віри, що вона справді тут, поруч, що дівчина більше нікуди не тікає, що вона залишилася з нами назавжди.

Соломія теж це чудово відчувала. Я помітив це з того, як пом'якшав її погляд, з легкої усмішки на губах і з того, як вона м'яко простягнула руку через стіл.

Дівчина лише на коротку секунду торкнулася його долоні і цього виявилося достатньо. Кайден нахилився ближче й щось тихо прошепотів їй на вушко так, що почула тільки вона. Соломія вдавано закотила очі, засміялася й легко, природно поцілувала його в щоку.

Зовсім коротко, абсолютно невимушено, наче так і мало бути від самого початку.

І вперше за весь цей вечір на зазвичай суворому обличчі Кайдена з'явився вираз цілковитої, беззахисної розгубленості. Це було просто безцінне видовище.

— Ти зараз щиро насолоджуєшся цим моментом, чи не так, Люціане? — процідив Кайден, намагаючись повернути собі суворий вигляд.

Я навіть не спробував приховати задоволеної посмішки:

— Надзвичайно, мій друже.

— Я тебе щиро ненавиджу.

— А от і ні, — заперечила Соломія, і її очі засяяли від сміху. — Ти його насправді дуже цінуєш.

Коли вечеря добігла кінця, ми ще довго не розходилися по своїх кімнатах. Ніхто не поспішав, ніхто не прагнув руйнувати цей дивовижний вечір, цей розкішний спокій і цілюще відчуття справжнього дому.

За якийсь час Соломія тихо вийшла на ґанок. Я помітив її силует крізь вікно, як вона зупинилася біля перила й підняла обличчя до нічного, зоряного неба.

І я чомусь теж ступив за поріг і вийшов слідом без особливої причини… або ж навпаки, з найважливішої причини у світі.

Вона вловила мої тихі кроки, але не обернулася, лише лагідно усміхнулася в ніч:

— Ти теж не хочеш, аби цей чарівний вечір доходив кінця, Люціане?

— Можливо, — відповів я, зупиняючись поруч біля дерев'яних перил на достатній відстані і водночас так близько, що відчувалося тепло її тіла.

Між нами запала тиша, та особлива, благодатна тиша, коли будь-які слова стають зайвими.

Соломія повернула обличчя, і наші погляди переплелися. На кілька секунд увесь Всесвіт звузився до цього єдиного моменту: до м'якого світла з вікон садиби, до пахощів соснового лісу, до її сяючої посмішки.

Вона зробила маленький, ледь помітний крок ближче, але я його виразно зафіксував. І, судячи з того, як прискорився ритм мого серця, не лише я один.

І саме в ту секунду з-за рогу будинку пролунав приглушений, зрадницький гуркіт у кущах, а за ним — шепіт Рейнара:

— Я ж казав тобі, Ардене, що вони тут стоять!

— Та тихіше ти, бевзю! — сикнув у відповідь маг.

Соломія заплющила очі й тихо засміялася і я теж не втримався від посмішки, бо деякі речі у цьому божевільному світі не змінюються ніколи. І, чесно кажучи, це було просто прекрасно.