Раді Вас бачити!

Соломія

Я уявляла цю зустріч десятки, можливо й сотні разів. Уявляла перед собою потвору, божевільного, сліпого від жадоби мага, жорстокого тирана, людину, через яку моя мати була змушена покинути все й утекти в інший, чужий світ, істоту, яка полювала на мене, мов на здобич, людину, яку я мала б палко ненавидіти, але чоловік, який стояв у центрі стародавнього святилища під місячним промінням зовсім не скидався на чудовисько з моїх кошмарів.

Він був сильно втомленим. Це було перше слово, що виникло в моїй голові. Втомленим до самого мозку кісток, наче він роками ніс на власних плечах непідйомний тягар.

Довге сріблясте волосся спадало на темні шати, а в світлих, кришталевих очах відбивалися язики смолоскипів, а коли його погляд зупинився на мені, обличчя чоловіка здригнулося й змінилося так, ніби перед ним постав дух з минулого.

— Ти надзвичайно схожа на неї… — тихо, ледь чутно мовив він.

Я навіть не одразу розібрала його слова:

— На кого?..

Він сумно, зболено усміхнувся:

— На Ірину.

Від цієї теплої й водночас розпачливої посмішки в мене стиснулося серце, бо так усміхаються лише ті, хто втратив найдорожче надто давно.

— Ані кроку далі, — пролунав сухий, залізний голос Кайдена.

Його меч уже був оголений і напоготові. Мій непохитний, упертий захисник.

Дядько повільно перевів погляд на Кайдена, потім на Люціана, який уже безшумно заходив з флангу, на Рейнара та Ардена. Він важко, але з полегшенням видихнув:

— Значить… вона не сама.

— Ні, — твердо карбував Люціан. — І більше ніколи не буде самотньою.

У залі храму запала коротка тиша, а потім сталося дещо неймовірне: дядько посміхнувся щиро, без крихти фальші.

— Добре. Це справді добре.

Рейнар підозріло примружився, міцніше стискаючи клинки:

— Мені вже не подобається це його «добре».

— Мені, зізнатися, теж, — відгукнувся Арден, не зводячи з нього очей.

Я зробила крок уперед, залишаючи хлопців позаду:

— Чому? — мій голос луною розлетівся між кам'яними колонами. — Чому ти так запекло шукав мене?

— Аби врятувати, Соломіє.

Відповідь була настільки швидкою й щирою, що я спантеличено зупинилася:

— Від чого врятувати?

Тепер він замовк. І мовчав набагато довше, ніж раніше. Йому знадобилося чимало сил аби звести погляд на символи, вкарбовані в стіни, на тріщини в колонах, на плин часу.

— Від мене самого, — прошепотів він.

Дзвінка тиша вкрила храм. Рейнар перестав усміхатися, Люціан похмуро насупився, а Кайден завмер, не опускаючи зброї.

— Я не розумію… — мовила я, хитаючи головою.

— Знаю, мила, — він опустив посивілу голову. — Бо я зробив усе можливе аби ти не осягнула цієї гіркої істини.

Те, що він відкрив нам далі перевернуло увесь наш уявний світ.

Багато років тому прадавнє пророцтво справді існувало. Остання спадкоємиця Срібної лінії мала або врятувати обидва світи, або неминуче спопелити їх. Не через власне зло чи жадобу влади, а через магічну силу, надто колосальну для однієї людини.

Саме через це мама пройшла крізь Ворота й сховала мене, саме через це він безупинно шукав нас, але зовсім не з тими намірами, про які ми думали.

— Я заснував Орден Попелястої Корони, — зізнався він. — Це незаперечний факт.

Я відчула, як за моєю спиною до межі напружилися хлопці.

— Але я створив його не для того, аби відчинити Ворота й знищити межу, я заснував його аби знайти спосіб запечатати їх назавжди.

Арден різко скинув голову:

— Що ви кажете?!

— Пророцтво, яким я керувався на початку було викривлене й неповне, — дядько дістав із глибини плаща пожовклий, обгорілий сувій. Той самий пергамент, якого бракувало в архівних записах Ардена. — Ірина осягнула жахливу помилку раніше за мене, а я зрозумів усе надто пізно…

У святилищі стало настільки тихо, що я виразно чула прискорене биття власного серця.

— Я був щиро переконаний, що захищаю наш світ, — продовжив він і його голос ледь помітно зламався від болю. — Натомість я налякав рідну сестру настільки, що вона відчайдушно втекла, а коли я нарешті вистежив її слід у вашому світі… було вже пізно. Я не встиг її врятувати.

Я дивилася на нього через сльози й бачила перед собою не підступного ворога чи кривавого мага, а лише виснажену людину, яка так само втратила свою родину.

— То чому ти надіслав той лист саме зараз? — суворо допитався Кайден.

Дядько поглянув на нього, а потім знову перевів погляд на мене і в його очах я прочитала те саме, що бачила колись у материнських листах — глибокий, липкий страх.

— Тому що члени Ордену більше мені не підкоряються.

Стиглий холод пробіг моєю шкірою.

— Хто саме?.. — прошепотіла я.

І саме в ту секунду древній камінь під нашими ногами здригнувся раз, потім вдруге і втретє.

Усі миттєво згрупувалися, вихопивши зброю. З високого склепіння посипався пил і дрібна крихта. Рейнар скрушно вилаявся:

— Ну звісно, як же без цього!

А я вже знала відповідь, знала ще до того, як дядько промовив це вголос.

— Орден Попелястої Корони… — видихнув він і в його голосі пролунав справжній жах. — Вони прийшли за тобою, Соломіє.

У ту ж мить масивні двері храму вибухнули, розлітаючись на сотні гострих трісок. Каміння з гуркотом покотилося підлогою, а повітря затремтіло від концентрації темної чаклунської магії.

Залу почали швидко заповнювати мовчазні постаті в темних плащах. Десятки, можливо, понад сотню, а попереду них крокував чоловік у розкішному сріблясто-чорному вбранні. Високий, витончений, спокійний і смертельно небезпечний. Його холодний погляд миттєво вихопив мене з-поміж інших.

— Нарешті… — хижо посміхнувся він, і від цієї усмішки крига скувала мої жили. — Ми шукали тебе надто довго, Соломіє.

Кайден без вагань ступив крок уперед, заступаючи мене плечем, Люціан виріс ліворуч, оголивши клинок, Рейнар вихопив свої кинджали праворуч, Арден підняв палаючі магією долоні, а мій дядько несподівано став поруч зі мною, не попереду, а пліч-о-пліч, наче нарешті зробив свій остаточний вибір.

— Цього разу, — тихо, але непохитно промовив він, — я не дозволю відняти в мене ще когось із родини.

І в цю секунду вибухнула остання битва, яка мала вирішити долю всіх світів.